Найінтелігентніший фотограф

Виставки цього фотохудожника в Україні не рідкість (як і в Росії, де він прожив більшу частину свого життя), проте наш читач–глядач більше знає про Маріо Тестіно чи Стівена Кляйна, аніж про Миколу Гнисюка. Протягом 25 років він створював обличчя радянського (частиною якого було і українське) кіно на сторінках популярного «Совєтского екрана», зміг завоювати довіру Марчелло Мастроянні та Роберта Ретфорда, чітко розмежувавши поняття «фотограф» і «папараці». Учора у Києві згорнули виставку зі 130 його світлин, таку собі подорож у минуле, під час якої можна було глянути просто у вічі веселому Артуру Міллеру чи зовсім молодому Даніелю Ольбрихському. Про кожного з них Микола Гнисюк міг розказати дотепну історію: кажуть, він був чудовий оповідач. Сьогодні для «УМ» їх переповідає його дружина — Надія Майданська.

Портретист зірок

— Цей портрет Бельмондо був зроблений у Москві десь у 1987 році. Річ у тім, що за контрактом актор не мав права фотографуватися. Але з Миколою вони домовилися, що на прес–конференції той стоятиме відразу за Бельмондо і подасть йому певний знак (таке особливе клацання), на який актор обернеться. Ось і маємо таку мить.

— Як Миколі Гнисюку вдалося домовитися з відомим французьким актором?

— Він просто викликав довіру. Микола казав: «Я знімаю так, щоб зі мною потім ще віталися». І практично всі, кого він знімав, залишалися з ним у дружніх стосунках. Роберт Де Ніро залишив Миколі такий підпис на своїй фотографії: «Найінтелігентнішому фотографу і чудовій людині». Цікаво, що різні люди залишали подібні відгуки. Мастроянні залишив йому практично такий же автограф. Микола казав: «Уся моє інтелігентність полягає в тому, що я не знімаю їх, коли вони колупаються в носі, жують чи щось там ще».

Якось був такий випадок: Микола знімав для журналу «7 днєй» на «Кінотаврі», де гостем був Депардьє, і терміново треба було вислати плівку в редакцію (хоча Микола, як правило, сам вибирав знімки і привозив їх сам). Вони опублікували чудовий знімок, де Депардьє йде вздовж моря, у черевиках, набігають хвилі... А під фотографією підпис: «П’яному Депардьє море по коліно». Після цього Микола просто звільнився.

— А як же історія із Іосе­ліані?

— Так, дійсно (усміхається). Микола зняв момент, коли на Отара сіла муха, і той вимагав її заретушувати, але Микола відмовлявся. Тому вони не розмовляли цілий рік, хоча до того були такі друзі! А потім була міжнародна виставка, на якій ця фотографія отримала другу премію. Так вони знову стали друзями.

— Як Микола Гнисюк став «сімейним фотографом» Роберта Ретфорда?

— Сюди Роберт Ретфорд прилетів на приватному літаку з усією родиною і хотів відвідати різні міста. Звісно, його не могли просто так відпустити у подорож, і призначили Миколу фотографом у цій поїздці. Спочатку Ретфорд поставився до нього дуже насторожено, і Микола зрозумів чому: той переймався за своїх дочок, чудових дівчаток 16—17 років. Але Микола легко з ними здружився. І вже прощаючись, Ретфорд подарував його книжку, де написав: «Нам тебе не вистачатиме».

Робота над альбомом

— Чи є серед цих портретів ваша улюблена фотографія?

— Мені подобається багато портретів — Артура Міллера, Ольбрихського, Терехової, Маркеса. Але улюблені роботи — не в жанрі портрета. Микола як фотограф знімав усе — репортажі, натюрморти. Я би показала серію «Мешканці мого села», зроблену в його Перекоринцях, Микола мріяв зняти всіх мешканців того поселення.

— Сьогодні захоплюються роботами модних художників, які роблять серії з різними селебріті. Ці майстри роблять великі виставки, видають розкішні каталоги. Чому це не про Миколу Гнисюка?

— На роковини смерті Миколи була масштабна виставка — у фотоцентрі на Гоголівському бульварі. Щодо альбому,то Микола ніколи над цим не задумувався, він просто працював. Але зараз я цим займаюся, систематизую матеріали, сподіваюся, що все вийде.

— Ви власник авторських прав на його роботи?

— Так.

— Уявімо, що я хочу купити, приміром, портрет Іоселіані. І чи можу я придбати негатив?

— Негатив коштує багато. Припустімо, якщо робота коштує п’ять тисяч доларів, то негатив — 50 тисяч.

— У вас уже купували Миколині роботи?

— Був такий випадок. У Москві проводили виставку «Зірки радянського екрана», на якій були представлені, як на мене, три наші великі фотографи, що знімають кіно, — Валерій Плотніков, Ігор Гнєвашев, Микола Гнисюк. І знайшовся покупець, який купив усю виставку, кожна робота коштувала півтори тисячі євро.

Улюблені жінки Миколи Гнисюка

— Як ви познайомилися?

— Це дуже особисте... Але я скажу, бо це те, що посилається згори. До зустрічі з Миколою я була заміжня 17 років: у мене не було жодних проблем у сім’ї, ми з чоловіком навіть ніколи не сварилися. Микола до зустрічі зі мною був одружений 25 років. І у мене, і у нього були діти. Ми зустрілися у 1991 році на кінофестивалі у Тольятті. Я тоді була редактором газети «Ділова жінка» і не мала їхати взагалі, але захворіла наша співробітниця, і мені довелося її замінити. Уже в Тольятті, після відкриття фестивалю, настрій у мене чомусь був поганий, нікуди не хотілося йти, але я подумала: навіщо сидіти у номері, все–таки свято... У барі мене покликали до однієї компанії, але провести з ними вечір я зовсім не хотіла, тому, взявши зі стійки бару коктейль, я сіла на перше вільне місце. Коли дивлюся — навпроти Маргарита Терехова, а через одну людину від мене сидів Микола Гнисюк, хоча тоді я не знала, як він виглядає, тільки чула про нього. А вже через кілька хвилин розмови ми встали й пішли. Щоправда, ті почуття мене налякали і через два дні я втекла з фестивалю. Але після повернення з Тольятті Микола мені відразу зателефонував, і ми ніколи вже не розлучалися.

— Ви згадуєте про Миколу Гнисюка як про неймовірно ввічливу й щиру людину. Такі ж спогади про нього доводилося читати. Звідки таке виховання? Адже ріс він у не надто сприятливий повоєнний час.

— Напевно, людина народжується такою. Але в нього багато було він мами — Ганни Степанівни, жінки хоч неграмотної, проте дуже привітної, з неймовірним почуттям гумору. Вона Миколу дуже любила!

— Цікаво, а він знімав на цифрову камеру чи був прихильником плівкового фотоапарата?

— Спочатку він був категорично проти «цифри», вважав, що вона не передає так, як плівка, що це бездушний апарат, що «цифра» принесла велику шкоду мистецтву фотографії, тому що кожен почав вважати себе фотографом, просто клацаючи на кнопочку. Потім у нього вже з’явився інтерес до цифрової камери, але вже не було часу... Хоча з таким страшним діагнозом, незважаючи на болі, Микола знімав до кінця...

— Я бачу, ви також iз камерою. Це він вас «заразив»?

— До зустрічі з Миколою я вважала себе великим фотографом. Працюючи у «Совєтской культурє», привозила з відряджень знімки, якими страшенно пишалася. Приносила їх у відділ фотоілюстрацій, де був такий прискіпливий завідуючий, який усе критикував. А якось до кімнати зайшов Євген Халдєй, який зняв встановлення прапора над Рейхстагом, і, побачивши мої фотографії, вигукнув: «Ой як здорово! Хто це знімав?». Так що так.

Але коли я познайомилася з Миколою, то перестала фотографувати, бо це було просто безглуздо (сміється).

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Гнисюк народився 18 грудня 1944 року в селі Перекоринці на Вінниччині. Життя його родини було важким, проте мати, яка дуже любила сина, спромоглася накопичити певну суму й купити Миколі фотоапарат. У 14 років хлопець переїхав до Риги, закінчив Ризьке музичне училище, грав на трубі, але за станом здоров’я мусив розпрощатися з кар’єрою музиканта. Згодом потрапив на Ризьку кіностудію, де режисер і фотограф Гунар Бінде побачив у ньому талант фотомитця. У 1967–му Микола Гнисюк стає фотографом журналу «Совєтскій екран». Працював на знімальних майданчиках Юрія Іллєнка, Ельдара Рязанова, Андрона Кончаловського, Георгія Данелії. Фотографував Френсіса Копполу, Софі Лорен, Джину Лоллобриджиду, Габріеля Маркеса, Меріл Стріп та інших відомих людей.

Перший радянський фотограф, якого американська Кіноакадемія запросила на 60–ту церемонію вручення «Оскара». Тоді ж у Лос–Анджелесі відбулася виставка його робіт, яку відкривав Роберт Де Ніро. Особливо теплі стосунки у Миколи Гнисюка склалися з Марчелло Мастроянні: коли той приїздив у Москву, завжди телефонував фотографу. Ця дружба зав’язалася після словесної перепалки між фотографом i режисером, коли Мастроянні розізлився, що його постійно фотографують. Потім, побачивши, що на фото, зроблених Гнисюком, немає супутниці, яка таємно супроводжувала великого режисера, Мастроянні змінив свій гнів на захоплення.

Помер Микола Гнисюк 1 лютого 2007 року, похований на Троєкуровському цвинтарі в Москві.

МУЗЕЙНИЙ ПРОВУЛОК

— Є ідея зробити музей–садибу Миколи Гнисюка, у будинку, який він придбав, бо батьківську хату продали. Але такі плани потребують значного фінансового забезпечення, — каже вдова художника Надія Майданська.

Уже в жовтні заплановано відкриття постійної виставки у картинній галереї у Курилівцях. Також у Вінницькому краєзнавчому музеї, у залі сучасної історії, діють два стенди, присвячені Миколі Гнисюку.