Василь Вітер: Наш бюджет витрачають на російські фільми

Наш сьогоднішній співрозмовник — людина багатогранна: досвідчений кінематографіст, педагог, засновник відомої студії «Віател», а віднедавна й адміністратор — з травня цього року Василь Вітер очолив Інститут екранних мистецтв Університету ім. І. Карпенка–Карого. Також нещодавно він відсвяткував свій ювілей. Тобто приводів для розмови — особистих та професійних — маємо достатньо.

Давши Юрію Іллєнку і Миколі Мащенку «зелене світло», певна група сподівалася побачити фіаско українського поетичного кіно

— Василю Петровичу, вітаємо вас із ювілеєм. Ви належите до представників тих кінематографістів, кому нині 60. Що, на вашу думку, відрізняє ваше покоління від генерації, яка творила український національний кінематограф? До слова, яскравим її представником був Іван Миколайчук, чиє 70–річчя ми відзначали цього року.

— На мій погляд, традиція виявлення національної самосвідомості, яку нині частенько ототожнюють із Миколайчуком, була започаткована ще до Іванового приходу в кіно — Довженком, Кавалерідзе. Іванове покоління, порівняно з моїм, стояло ближче до воєнних і повоєнних потрясінь, що випали на долю України (Західної зокрема), і певні речі відчувало гостріше. Нас, молодших, педагоги скеровували на загальне розуміння місця українського мистецтва в Європі й інтеграцію його у світовий контекст.

Мене тішить те, що Іванова генерація в кіно створила зразки особливої майстерності. Їх наслідували національні кінематографічні школи Грузії, Вірменії, Болгарії, Югославії, навіть Росії, та, на жаль, не молодші українці–колеги...

Якось, навчаючись на другому режисерському курсі кінофаку, я потрапив на зустріч Івана Миколайчука зі студентами: режисер запропонував переглянути «Вавилон ХХ» і поділитися враженнями. Іван умів спровокувати відвертість. Молоді люди виявили певний скепсис стосовно ігрового кіно загалом і «Вавилона ХХ» зокрема. Щоправда, водночас не приховували повагу до Миколайчука–актора. Пригадую, як мудрий Іван, попри те, що перцю в тому спілкуванні не забракло, дякував усім за розмову...

Іванове покоління тримало певну дистанцію щодо нас, тож ми змушені були творити «своє» кіно.

— Чи не шкодуєте, що зняли про Івана Миколайчука документальну, а не ігрову картину? На студії «Укртелефільм» наприкінці 1980–х (десь рік по смерті актора) з’явився, за вашими ж словами, хороший поетичний, гідний ігрового фільму сценарій Олекси Шеренгового.

— Передусім я пристав на ті унікальні можливості, яких не надає формат ігрової стрічки і якими володіє формат документальної картини. Я міг спілкуватися з живими свідками Іванового життя, тими, хто був просякнутий його енергією, і навіть ту енергію зафіксувати. А ще для ігрового фільму, гадаю, довелося б довго шукати актора на головну роль.

— Чи вважаєте правильною методу, коли актори і режисери навчаються разом?

— Так. Це найкраще з усього того, що нині пропонує кіноосвіта. Упродовж багатьох років у виші імені Карпенка–Карого на факультеті драми і кінофакультеті (а в Москві — у ВДІКу) актори і режисери навчалися разом. Наразі на театральному факультеті нашого університету цю традицію збережено, тоді як в Інституті екранних мистецтв її, на жаль, давно не практикують.

— У статті, присвяченій Миколі Івановичу Мерзлікіну, ви зазначили: «Думка про те, що в нас немає мистецтва, стає переконанням». Ішлося про Україну?

— Так. І про українське мистецтво: театральне, кінематографічне. Я акцентував, що цю думку нам почали нав’язувати ще за радянських часів, нині ж її активно поширюють ЗМІ. Існувала навіть «група добродіїв», яка, давши знаним режисерам «зелене світло» (Юрію Іллєнку — на «Молитву...», Миколі Мащенку — на «Богдана Зиновія Хмельницького»), сподівалася побачити фіаско українського поетичного кіно.

Україна — багата на мистецтво. І в кіно, і в театрі. Щопівроку я засвідчую бодай один справді мистецький твір (сценічний чи екранний). Нещодавня прем’єра «заньківчан», презентована на сцені Національного театру імені Івана Франка «Небилиці про Івана», — цьому зайвий доказ. Утім, як і фільми молодих режисерів, показані минулого року в Будинку кіно: «Кров» Ірини Правило, «Дурочка» Ірини Громозди, «Політ» Владислави Чекмарьової, «Тризуб Нептуна» Івана Канівця.

Не раз журналісти запитували, мовляв, чому молоді українські режисери, отримавши призи міжнародних кінофестивалів, у тому числі й Каннського, більше не виявляють себе? Відповідь — на поверхні. Інститут екранних мистецтв не в змозі надати студентові можливість зняти повнометражну ігрову чи документальну картину (до того ж, під час навчального процесу в цьому немає сенсу); наші викладачі намагаються довести до певної досконалості вміння студента працювати у форматі короткого метра. Подальшим же вдосконаленням майстерності випускника повинна опікуватися держава: в особі міністерства культури, Кабінету Міністрів, Верховної Ради. Проте з її боку такої підтримки немає: байдуже — йдеться про фінансування від міністерства чи законотворчу діяльність Верховної Ради.

Обмірковую, як iнститут міг би отримувати певні прибутки

— Якщо вже зайшла мова про Інститут екранних мистецтв, то хотілося би поцікавитися, якими проблемами ви зараз опікуєтеся як директор цього закладу?

— У листопаді цього року святкуватимемо 50–річчя нашого вишу й водночас проводитимемо кінофестиваль «Пролог» (16–й за ліком). Ці заходи маємо зорганізувати в рамках запланованих витрат — аж 50 тисяч гривень! Інститут екранних мистецтв — єдиний у країні заклад, який навчає студентів знімати відеофільми, а також працювати з кіноплівкою. Тож, перевівши, сказати б, пілотне кіновиробництво в промислове (модернізувавши кінобазу), ми могли б отримувати певні прибутки. Обмірковую, як це здійснити.

Наразі ж зосередився на діяльності господарника: площі, де донедавна працювала «Укркінохроніка» і де нині навчаються наші студенти, треба капітально відремонтувати, та й технічну базу Інституту слід суттєво оновити.

— Чи може бути явищем мистецтва телевізійний продукт?

— Так. Проте тільки той, який витворює образи. Це не означає, що телебачення мусить продукувати образи щосекунди. Образ на телебаченні — згусток концентрованої інформації. Інформації так специфічно організованої й скомпонованої митцем, що глядач (реципієнт), сприймаючи її, натрапляє на чимало емоцій та асоціацій. Зрештою, немає різниці — художній чи документальний фільм ми створюємо, бо й документальний може бути мистецьким шедевром. У художній ігровій картині актор і режисер втілюють той уявний космос, який витворив автор літературного матеріалу; в документальній — режисер виконує фактично те саме завдання, щоправда, вже за допомогою реальних героїв.

— У вашому знаковому проекті «Гра долі» — 89 фільмів. Загалом це низка оповідей про 50 визначних особистостей. Ви планували зняти фільм, присвячений своїм учителям Миколі Мерзликіну, Віктору Кісіну і Михайлу Верхацькому. Що завадило?

— Михайлові Полієвктовичу Верхацькому в 2004–му виповнилося б 100 років. Утім на державному рівні ніхто цього не зауважив. По фінансову допомогу я звертався в Міністерство культури не раз... Мені сказали, що фільми про Мерзлікіна і Кісіна не на часі. Чиновники самі сприяють тому, щоб українські бюджетні кошти «йшли» на виробництво російських фільмів. Фінансувати ж фільми про національних героїв їм, мабуть, не до снаги.

— Попри все, режисерські мрії вас не полишають?

— Так, почуваюся сповненим сил режисером: в кіно і на сцені. Нині телевистава — невиправдано забутий жанр. Телевізійний екран безжально «затанцьовано» й «заспівано». Шкодую, що дипломну виставу «Як загинув Гуска» за Миколою Кулішем ми зі студентами зняли у форматі репортажу, а не як телевиставу.

Маю певні плани щодо ігрових і документальних фільмів.

Наразі студія «ВІАТЕЛ» виграла конкурс Міжнародного фонду «Відродження» у проекті «Європейська ідентичність України»: зніматимемо фільм про український період життя Ференца Ліста; він — наступний герой серіалу «Гра долі». Також готуємося до зйомок документальної картини про відомого французького художника Темістокля Вірсту, який народився на Буковині, а нині мешкає в Парижі. Окрім того, ми подавали на конкурс Державного агентства кінематографії проект шестисерійного документального фільму «Тарас хвилюючий». Експертів він не зацікавив, тож шукатимемо інші фінансові джерела: фільм плануємо зняти до 200–річного ювілею з дня народження Тараса Шевченка.

Випереджаючи ваше запитання стосовно художніх стрічок, зазначу, що означення «художній» поруч з іменником «фільм» особисто для мене констатує якість, а не вид стрічки, позаяк часом саме ігровий фільм виявляється зовсім не художнім, а документальний — цілком художнім, мистецьким.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Вітер — актор, кінорежисер, сценарист. Заслужений діяч мистецтв України. Закінчив акторський (курс М. Верхацького, 1972) та режисерський (курс В. Кісіна, 1976) факультети КДІТМ ім. І. Карпенка–Карого. Як актор працював у Житомирському ім. І. Кочерги, Волинському обласних музично–драматичних театрах, на Київській кіностудії ім. О. Довженка; як режисер — у штаті студії «Укртелефільм».

Режисерські кінопостановки: короткометражна ігрова картина «У лузі на старому дивані»; фільми–вистави «Житейське море», «Диктатура»; ігрові повнометражні фільми «Кларнети ніжності», «Захисту не потребує», «Далі польоту стріли»; документальні стрічки «Підземні води», «Іван Миколайчук. Тризна», «Цвіт папороті», «Глибокий колодязь» та інші.

1994–го заснував і очолив студію «ВІАТЕЛ», на якій упродовж 17 років було створено близько 120 фільмів, зокрема цикли «Відродження культурних пам’яток» (10 стрічок, серед яких: «Успенський собор», «Михайлівський Золотоверхий», «Володимирський собор у Херсонесі», «Михайлівський Золотоверхий монастир. 900 років») та документально–постановочний серіал «Гра долі».

Автор та ведучий телециклу «Василь Вітер. Ретроспектива» на телеканалі «Культура».