«Розмова з Богом» при свідках

Офіційно організаторами Другого міжнародного фестивалю церковного дзвону «Диканські передзвони» стали Полтавська єпархія Української православної церкви, Диканська райдержадміністрація та Фонд відродження пам’яті Марії Башкирцевої. Хоча головними рушіями і, власне, ініціаторами цієї богоугодної справи були фундатори згаданого фонду — подружжя москвичів, вихідців із Диканщини, знаних у рідному краї меценатів Миколи і Тетяни Швеців. Саме вони торік започаткували таке свято дзвонарів на своїй малій батьківщині. За словами керівника згаданого Фонду Тетяни Швець, сталося це після того, як дослідники життя і творчості видатної землячки — художниці й письменниці, котра в ХІХ столітті підкорила Париж, — натрапили в її щоденнику на те місце, де Марія Башкирцева розповідає про власне захоплення багатоголоссям передзвонів у київських храмах. Тоді ж на подібному фестивалі в Казані зустріли справжнього подвижника відродження дзвонарського мистецтва з Архангельська, дзвонаря–віртуоза, композитора і педагога Володимира Петровського. Він став їхнім найпершим помічником і незмінним художнім керівником дійства на батьківщині «парижанки з Гавронців».

У гості до Миколи Гоголя і Марії Башкирцевої

Цього разу у фестивалі взяли участь більше двох десятків дзвонарів із України, Росії та Білорусі. Спершу вони демонстрували свою майстерність біля Свято–Троїцького храму в селі Великі Будища поблизу Диканьки. А наступного дня підкорили й оспіване класиком селище. Тут, на території знаменитої Свято–Миколаївської церкви (саме в ній мати Миколи Гоголя «вимолила» у Бога довгоочікуваного синочка) відбувалися головні заходи фесту. Почалися вони на землі, точніше — на спеціально спорудженій сцені з трьома невеликими «рамками»–дзвіницями. Крім дзвонів різної величини, до них підвісили й так звані «била» — бронзові пластини, які в давнину використовували там, де дзвонів ще не відливали. «Оживили» їх солістки ансамблю «Дзвони Росії» з Москви Галина Філімонова та Олена Пеплова. Потім «розмови з Богом» (так називають церковні передзвони) вознеслися під склепіння головної дзвіниці храму. Сюди по черзі піднімалися учасники фестивалю, щоб зачарувати кількасот глядачів і слухачів воістину божественною музикою.

Не для всіх із них дзвонарство є основним заняттям, однак практично кожен служить у храмі свого міста чи села. Впадала в око значна кількість дуетів, жінок і молодих облич. Хоча зрозуміло, що «натискати» одночасно на майже півтора десятка дзвонів різної величини непросто — тож нерідко «гра» відбувається «в чотири руки». При цьому мешканка міста Озерська Челябінської області Ольга Смирнова, котра приїхала в Диканьку разом із сином Павлом, переконує: жодних упереджень стосовно «опанування» дзвіниць представницями прекрасної статі у православній традиції не існує. Так, їм також доводиться підніматися на відкриту всім вітрам і морозам висоту — та хіба ж то перепони для слов’янських жінок? Подружжя Одинокових живе і дзвонарює у селищі Оболенську Московської області. Наталі виповнилося 22 роки, її чоловік Олександр на рік старший. Чому в такому зовсім молодому віці захопилися дзвонами, а не, скажімо, рок–музикою чи «попсою»? «Тим, про що ви кажете, ми захоплювалися років до… чотирнадцяти, — відповідають власкору «УМ». — Тепер же нашій православній сім’ї це просто не цікаво. Тут вибір залежить, мабуть, не від віку, а від того, коли ти знайшов свою дорогу до храму, до вічних цінностей».

Голос, який підказує дорогу до храму

Учасники фесту тішили глядачів переважно святковими, величальними, відтак — радісними передзвонами. Хоча вони бувають різними, в тому числі й сумними поховальними чи тривожно–набатними, які сповіщають про небезпеку. Власне, до часів войовничого безбожництва церковний передзвін супроводжував людину від народження до смерті, а громаду — у дні найсвітлішої спільної радості й найчорнішого смутку. Потім на багато десятиліть більшість храмових дзвонів «замовкли», сьогодні у них знову «прорізався голос». Нашу державу на фестивалі представляли дзвонарі Києво–Печерської лаври, найвідоміших монастирів Полтавщини — Мгарського та Хрестовоздвиженського — і двох місцевих храмів Диканщини (12–річна Іванна Фіщук із Великих Будищ виявилася наймолодшою учасницею). Були вони, як кажуть, на висоті. Та все ж завершальний виступ маестро Володимира Петровського став справжнім майстер–класом для всіх і викликав найгучніші овації публіки.

ДО РЕЧІ

Не менший шквал емоцій розбурхав і почесний гість фестивалю — знаний у світі хор московського Стрітенського монастиря. Як з’ясувалося, регентом, тобто художнім керівником, згаданого унікального за добором голосів і виконавською майстерністю колективу є Никон Жила, котрий, за його словами, «вважає за честь» називатися земляком глядачів, оскільки його батьки — українці. Зворушливу спорідненість із землею предків він продемонстрував, коли очолюваний ним хор після витончених духовних піснеспівів затягнув найближчих кожному українцеві «світських» пісень. Спочатку — «Ой на горі та й женці жнуть», а потім — «Ніч яка місячна» та «Розпрягайте, хлопці, коней». Остання пісня разом із фінальною «дзвонарською» композицією Володимира Петровського, яку під його диригуванням виконували всі учасники фесту, стала справжнім апофеозом свята.