Так закінчився Третій рейх

Малопомітну вулицю Бареншанцештрасе, яка знаходиться зовсім недалеко від станції нюрнберзької «підземки», сьогодні не знають навіть мешканці цього району. Два повороти ліворуч, і в глибині району, серед невиразних післявоєнних будівель, перед очима з’являється фундаментальна цегляна споруда з високим пологим дахом... Утім рівно 65 років тому це була чи не єдина добре збережена будівля у місті, за підрахунками істориків, зруйнованому бомбардувальниками союзників на 96%, а під’їзди до Бареншанцештрасе — районом, що охоронявся чи не найпильніше у цілій переможеній Німеччині. Адже за цими стінами у залі №600 майже рік тривало, а 1 жовтня завершилося чи не найвідоміше судове засідання у світовій історії — Нюрнберзький процес.

Судити — чи «за законом воєнного часу»?

...Палац юстиції, оновлений і перебудований, сьогодні використовується для своїх первісних потреб. І лише одне його крило — сусіднє з тим, де відбувалися головні події, обладнали під музей. Експозиція, м’яко кажучи, не вражає: з усіх можливих артефактів, що залишилися від дебатів переможців із переможеними, — лише дерев’яна лавка, на якій сиділи високопоставлені підсудні. Головний наголос упорядники вирішили зробити не на деталях, а на документах: фотознімках, кадрах відеохроніки, довідках, листах, посвідченнях, які здатні вселяти жах. Логіка зрозуміла — до сумних сторінок своєї історії тут ставляться виважено, за принципом «Дивимося, вивчаємо, робимо висновки...». І не героїзуємо — як це чомусь практикується в деяких інших державах, що вважають себе посттоталітарними. Адже їхня країна зробила інший, демократичний, вибір, де минулому у вигляді концтаборів місце насамперед в архіві — з вільним і практично необмеженим доступом. Скажімо, вхід до музею коштує зовсім недорого, а для багатьох категорій відвідувачів, у тому числі й для журналістів, — безкоштовно.

Утім як би цікаво не була обставлена музейна експозиція, вона навіть сьогодні не може розвіяти численних легенд, загадок та міфів, які витають над стінами зали №600. Про що мова, якщо навіть головне питання — бути чи не бути судовому засіданню — представники країн–переможниць обговорювали до останнього? Частина делегацій схилялася до ідеї швидкої і непублічної розправи із верхівкою рейху — за законами воєнного часу. Але потім гору взяла інша ідея: судити, причому максимально публічно. Вирішили так не тільки з точки зору юриспруденції. Адже багатомісячне засідання, яке висвітлювали 250 кореспондентів, мало привернути значно ширшу увагу до злочинів поваленого режиму, ніж навіть сотні і тисячі спеціально написаних статей, книг, брошур, які невідомо чи користувалися би успіхом. Мінуси — така ж сама нікому не потрібна пильна увага: як до перебігу трибуналу, так і до процедури, що відбулася у ніч на 16 жовтня у спортивному залі Палацу провосуддя. Саме звідси — загадки і міфи.

Скажімо, досі немає єдиної думки щодо Вольфрама Зіверса, якого вважають то одним із головних постачальників «матеріалу» для спеціальних лабораторій, що робили досліди на людях, то мало не активістом антигітлерівського підпілля — причетного до космічних розробок німецьких учених. Зіверса стратили після «процесу лікарів» — одного з 12 «малих нюрнберзьких процесів», які відбувалися по цілій країні після закінчення трибуналу номер один. Адже, мовляв, спочатку особливих претензій до Зіверса у суддів не було. Але потім, коли у справу втрутилися представники спецслужб, що поклали око на трофейні розробки німецьких учених, Зіверса засудили і виконали вирок.

Ціанистий калій як останній аргумент

Назагал у Нюрнберзі відбулися 403 відкриті засідання. В одній із кімнат музею — схема зали суду: американська, радянська, британська, французька зони... Інтернаціональний склад обвинувачів на чолі з англійським суддею Лоуренсом після певної внутрішньої дискусії таки дозволив надати підсудним адвокатів та право на останнє слово. Щоправда, за свідченнями очевидців, тих завжди могли зупинити, якщо показання не вдовольняли прокурорів: право на захист забезпечували, але роль обвинувачення була трохи більшою. Утім головних обвинувачених Нюрнберзький трибунал так і не дістав. Адольф Гітлер, за радянською історіографією, прийняв на порозі свого підземного бункера отруту, за свідченнями очевидців — застрелився. Інша версія: спочатку фюрер прийняв ампулу отрути разом iз дружиною Євою Браун, а потім вистрелив собі у скроню. А перед цим умертвив їхню улюблену собаку Блонді...

Подібну, але ще страшнішу смерть знайшов і рейхсміністр у справах народної освіти і пропаганди, а в останні місяці рейху — друга людина після Гітлера Пауль Йозеф Геббельс: його дружина Магда перед тим, як прийняти отруту, зробила смертельну ін’єкцію своїм шести малолітнім дітям. «Акта про капітуляцію за моїм підписом не буде!» — сказав Геббельс, який з квітня по травень був замість Гітлера канцлером Третього рейху.

Отруївся ціанистим калієм, не потрапивши до рук суддів, і один iз найголовніших політичних і військових діячів тогочасної Німеччини Генріх Гіммлер. Гітлер довідався про нібито участь свого соратника у сепаратних перемовинах про мир з англійцями і оголосив того зрадником. Можливо, перемовини справді велися, адже Гіммлеру дали померти саме англійські військові, які арештували його поблизу датського кордону.

Найзагадковішим виявився життєвий фінал Мартіна Бормана, більше знаного за найвідомішим радянським серіалом. У 1970 році в Берліні дорожні робітники знайшли останки, які за ДНК–тестом визнали трупом голови партійної канцелярії. І заявили, що численні версії про його довге і щасливе життя у Латинській Америці — аж до 70–років — можна вважати черговим міфом. У що, звичайно ж, не повірили ті, котрі «точно знали», як корабель Бормана з соратниками перетнув океан і причалив до американських берегів.

Тож найвисокопоставленішим діячем, який сів на масивну і незручну дерев’яну лаву підсудних, став командувач військово–повітряними силами Герман Герінг. До рук англійців він потрапив за кілька днів після... арешту загоном СС, здійсненого за особистим наказом фюрера — також за державну зраду. Але, отримавши смертний вирок на процесі, Герінг таки не пішов під шибеницю разом з іншими засудженими: його життя також обірвав ціанистий калій — причому рівно за дві години до часу «Х». Про те, як отрута змогла потрапити до об’єкта, що так суворо охоронявся, є дві версії. Романтична свідчить, що ампулу пронесла у роті дружина Герінга і передала йому під час поцілунку. Прозаїчніша — що достойно померти керівнику люфтваффе допоміг дуже впливовий соратник, який мав хороші зв’язки з окупаційною владою. У своїй передсмертній записці Герінг написав: «Рейхсмаршалів не вішають, вони йдуть самі...».

Але за найзагадковіших обставин не дожив до оголошення вироку Роберт Лей, голова Трудового фронту Німеччини, за розпорядженням якого свого часу були арештовані всі профспілкові діячі країни. Одразу ж після того, як йому висунули обвинувачення, але слухання ще не почалися, Лея знайшли повішеним у своїй камері. Тобто, шансу говорити у нього не було... За свідченням дослідників, пояснюється все напрочуд просто: саме Лей був відповідальний за зберігання так званого золота Третього рейху. Тих самих багатств, які так і не знайшли...

Справедливість, самогубство, помилка?

Упродовж двох тижнів, з 1 по 15 жовтня, справи засуджених розглядала Контрольна рада — яка відхилила всі клопотання про помилування. І вночі на 16 жовтня американські солдати просто у спортивній залі Палацу провосуддя, де у перервах між засіданнями охоронці грали в баскетбол, виконали десять смертних вироків. Серед них — Вільгельм Кейтель, який, на відміну від Геббельса, таки підписав Акт про безумовну капітуляцію Німеччини, знайомий телеглядачам всього СРСР шеф головного управління Імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер, ідеолог нацизму Альфред Розенберг, керівник управління у справах польських окупованих територій Ганс Франк, міністр внутрішніх справ Вільгельм Фрік, головний редактор газети «Штурмовик» Юліус Штрейхер — за заклики до вбивств євреїв, керівник примусових депортацій робочої сили з окупованих територій Фріц Заукель, канцлер Австрії, а потім імперський комісар окупованих Польщі і Голландії Артур Зейс–Інкварт, а також міністр іноземних справ Німеччини, співавтор відомого історичного пакту про поділ східноєвропейських земель Йоахім фон Ріббентроп.

На шибеницю до професійного американського ката, сержанта Джона Вудза і добровольця Джозефа Малти, потрапив також начальник оперативного відділу верховного головнокомандування рейху Альфред Йодль. Той самий, що у Реймсі підписав капітуляцію німецьких військ перед західними союзниками. Очевидці згадують, що Йодль, як, до речі, і Герінг, блискуче захищався, але його теза, що солдат не може нести відповідальності за дії політиків, не переконала суддів. Йодля засудили до страти. А в 1953 році мюнхенський суд переглянув його справу і повністю виправдав генерал–полковника!

Трибунал повністю виправдав і відпустив на свободу трьох підсудних. Ще сім отримали від пожиттєвого до конкретних термінів ув’язнення: 10, 15 і 20 років. Щоправда, двоє з «пожиттєвиків» вийшли на волю в 60–х роках. І у Міжнародній тюрмі Шпандау, що постала на місці легендарної берлінської Цитаделі і залишался під спільним управлінням чотирьох держав, залишався один–єдиний в’язень — заступник Гітлера з питань керівництва партією Рудольф Гесс. Тюрму, незважаючи на те, що у ній тримають усього лише одного в’язня, посилено охороняли міжнародні війська. А 17 серпня 1987 року Рудольфа Гесса раптом знайшли мертвим з електричним проводом на шиї. Гессу було 93 роки... Надворі вже починалася перебудова, лідери великих країн готувалися знести Берлінську стіну, і останнього нацистського злочинця, до речі, нібито мали ось–ось випустити на волю. Це було останнє таємниче самогубство, адже родичі Гесса стверджували: в останні місяці життя він практично не міг пересуватися без сторонньої допомоги.

...Місце виїзду із Палацу юстиції на Бареншанце­штрасе залишилося практично без змін, єдина відмінність — тут поставили новий сучасний шлагбаум. Саме цим шляхом у ніч на 16 жовтня виїхала колона вантажівок, які охороняли джипи з кулеметами. Кажуть, що солдатів, які сиділи за кермом, відбирали за особливими критеріями, а у кабінах вантажівок сиділи генерали. Конвой проїхав Нюрнбергом і взяв курс на південь. Тут у столиці Баварії Мюнхені їх уже чекали: керівництво місцевого крематорію отримало замовлення на спалення, як їм сказали, 14 загиблих американських солдатiв. Неправильну цифру союзники назвали, аби ні у кого не виникло жодних підозр. Коли конвой під’їхав, крематорій оточили танками, і кожен, хто увійшов туди, не мав права покинути територію до кінця дня — коли роботу було зроблено. Попіл після кремації на спеціальному авто відвезли до літака, що вже чекав на військовому летовищі столиці Баварії. Аероплан негайно піднявся у повітря і розвіяв останки у невстановленому квадраті.

НЮАНСИ

«Столиця» рейху була на краю міста

Питання «Чому все–таки Нюрнберг?» у різний час звучало неодноразово. Адже при великому бажанні знайти придатний для засідання зал в імперському Берліні союзники змогли би: столиця країни постраждала від бомб не менше, ніж «пряничне» баварське місто. І словосполучення «Берлінський процес», мовляв, звучало би куди вагоміше — та й «картинка» виглядала би краще: суд над руїнами рейхстагу. Інший варіант — проводити процес у Мюнхені, де відбувся знаменитий «пивний путч», який став першим кроком приходу Гітлера до влади. Утiм після тривалих вагань союзники зробили свій вибір на Нюрнбергу. З одного боку, в маленькому місті легше вирішувати питання безпеки, а з іншого — саме тут Гітлер планував створити так званий центр своєї імперії. На Бауернштрасе, 110 зодчі фюрера споруджували, але так і не добудували Рейхспартайгесланд. Палац конгресів — будівлю в римському стилі, який так шанував Адольф, підковоподібної форми, всередині якої відбувалися пафосні з’їзди НСДАП — правлячої і єдиної у той час німецької партії.

Після війни Палац конгресів не зруйнували, як зробили з величезною більшістю об’єктів, споруджених з 1933 по 1945 роки. Німецькі архітектори натомість придумали цікаве рішення: добудували до масивних стін гостру стрілу зi скла і сталі, яка ніби «пробиває» цегляну кладку. Причому стріла — не просто прикраса, а вхід до музею «Осліплення і насилля», який розповідає про історію з’їздів гітлерівської партії і про методи роботи німецької пропагандистської машини.