Черкес–Кермен стає дедалі привабливішим для туристів.
Крим завжди вабив своїми східними мотивами, переплетенням традицій усіх тих, хто тут побував у той чи інший історичний проміжок. Тут витає дух чогось неукраїнського, чаруючого, як завжди буває з чимось чужим, малознайомим. Оригінальна кримськотатарська кухня, колоритні назви поселень, які не раз виринали з розповідей знайомих, кликали до себе…
Півострів, на якому свої сліди лишили різні народи, чомусь асоціюється із Маланюковими рядками «Куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь? ... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу. Проклятий край, Елладо Степова ?!» із «Варязької балади». А далі спливає і сама «Степова Еллада»: «Прокинеться, зітхне, і буйна тирса / Зеленим морем знов на нім зросте, /І побіжать зелені хвилі». Ці степи підкорювали в усі часи. Вони чи не найкрасивіші в усій Україні.
Таке зелене море, уквітчане цвітом усіх можливих кольорів — від маків і волошок до звіробою, медунки й деревію, — розливалося по схилах невисоких скель і пагорбів. Неподалік сіл Красний Мак і Холмівка, на стику Бахчисарайського і Севастопольського районів є мальовнича й доволі цікава ущелина Черкес–Кермен. Колись тут було село з такою самою назвою, проте багатовікову історію фортеці Черкес–Кермен зруйнувала радянська влада, переселивши корінних жителів. Тож спочатку здивувало, що від скелі до скелі стоїть паркан, а на зачинених воротях напис «Приватне господарство». Як пізніше розказав пан Сергій, який тут усім заправляє, це зроблено для безпеки самого місця: щоб не ходив абихто. І саме для того, щоб тут був лад, а місцина приваблювала ще більше туристів, в ущелині пропонують мінімальні послуги і зручності: можна орендувати намети й інше туристичне спорядження, пограти у пейнтбол, також тут, за словами Сергія, є лазня, а в одному з гротів — у скелях їх дуже багато, бо вони раніше служили за житло, — облаштоване невеличке кафе. По обидва боки дороги, що веде сюди, — мигдалеві та молоді персикові сади, виноградники. Також неподалік Черкес–Кермену є ослина ферма, тож не варто дивуватися, якщо на вузькій дорозі з’явиться невеличке стадо — воно живе в одному з гротів. А ще по ущелині вільно гуляють дикі, точніше напівдикі, свині, які залюбки позують і фотографуються. Загалом місце стає все більш привабливим для туристів, особливо, акцентує пан Сергій, його полюбляють йоги та любителі активного відпочинку — чудовий пейнтбольний полігон між пасмами невисоких гір славиться на весь Севастополь.
Інкерманський камінь, з якого складені невисокі скелі, податливий — підніматися вгору по ньому дуже легко навіть на доволі крутих схилах. Мільйони утрамбованих та скам’янілих дрібненьких черепашок утворили шершаву поверхню, по якій небезпечно лазити хіба після дощу. А залізти нагору варто. По правий бік, як видряпатися на скелю і пройти ще хвилин десять по витоптаній доріжці між квітучих степів, є невелике озеро. Доволі чиста вода, незамулене дно і незарослі береги — справжній рай для туриста, а особливо у спеку. Та й узагалі краєвиди з вершин гір відкриваються зовсім інші. Проте краєвиди — не єдине, що приховують вершечки скель.
Пройшовши вглиб долини, можна побачити зліва залишки середньовічного замку–фортеці — Киз–Куле (Дівоча вежа). Вежу збудовано на вузькому перешийку, який був єдиним проходом на недоступне плато — ймовірно, територія призначалася під притулок для селян на випадок нападу ворогів. Попереду вежі був неглибокий рів, переїжджали через нього по перекидному мосту, до якого з півдня вела дорога. І рів, і дорога були вирубані в скелі. Фортеця Киз–Куле в XIV столітті загинула від пожежі. Залишилася тільки башта, огорнута поетичними легендами й романтичними переказами... Найімовірніше, що через помилку в перекладі Киз–Куле в народі називають Дівочою вежею, бо в татарській мові слова «сторожова» й «дівоча» легко сплутати. Тому й вигадали легенду про дівчину, що колись кинулася зі скелі, проте можна говорити про те, що це лише чиясь бурхлива фантазія. Бо, за іншою версією, Киз–Куле в давнину називалася «Кез–Куле», де слово «Кез» означає «око» («сторожова вежа»).
Далі дорога між пасмами гір веде ущелиною до скелястого мису, який завершує Черкес–Кермен на півдні. Здалеку мис і вкритий лісом пагорб за ним схожі на черепаху з кам’яною головою і зарослим мохом панциром. Ця скеля привертає увагу ще й тим, що на її вершині здалеку видніється хрест. Поки до неї дійдеш — точно наслухаєшся історій про якісь нещасні випадки. Проте насправді дерев’яний (раніше був бетонний) хрест тут встановили паломники, адже з іншого боку скелі у гроті знаходиться печерний храм Донаторів. Донатор — від латинського donator — людина, яка дарує. Донаторами називали в церковному житті й у мистецтві середньовіччя і доби Відродження церковну чи світську особу, що дарувала гроші на спорудження храму, на створення релігійного образу чи сам твір образотворчого чи декоративно–ужиткового мистецтва. З часом виникла традиція в подяку зображувати дарувальників. Власне, завдяки зображенню сім’ї донаторів цей храм отримав умовну назву. Меценати зображені на стіні ліворуч від входу: чотири фігури — дві чоловічі й дві жіночі. Проте композиція сцени з фундаторами з храму Донаторів докорінно відрізняється від традиційних схем. Ключем до розуміння змісту фрески можуть бути грецький напис «упокоїлася», що зберігся поруч iз фігурою дівчини в кокошнику, і схрещені на грудях руки одного з хлопчиків. На думку дослідників, храм Донаторів є церквою–усипальницею невеличкого монастиря–усипальниці, про що свідчать важкодоступність пам’ятки, мініатюрні розміри храму, сюжети розписів і розташоване поруч iз церквою службове приміщення (склеп або келія) та підрубки для встановлення дерев’яних конструкцій на мисі довкола церкви. Швидше, роблять висновок дослідники, разом із подружжям власника церкви зображені не всі їхні діти, а лише діти–небіжчики, заради поминальної служби за якими й було створено невеличкий монастир із церквою.
Вхід у храм — із південного боку, у південній стіні — вікно, яке освітлювало храм. На вході та вікні встановлено решітку — захист від вандалів, які вишкрябують тут свої непристойності просто на фресках часів Відродження. Адже фрагменти багатофігурного фрескового розпису (зображення Христа і євангельські сюжети) збереглися на стінах, апсиді й стелі. Дослідники вважають, що вони були зроблені в XII—XIV століттях. Сьогодні колись барвистий живопис поблякнув і зберігся досить погано. Проте фахівці все ж змогли розгледіти у фресках риси, близькі візантійському мистецтву ХІ—ХІІІ століть. Технічно довершену, м’яку, живописну манеру виконання стінописів храму Донаторів можна порівняти з творами нідерландських майстрів ХV століття. І ця манера різко контрастує з іншими пам’ятками цього періоду.
Над самим храмом, де стоїть хрест, у скелі висічені сходи, також можна побачити місце, де розпалювали вогнища, помітні якісь дивні висічені у скелі символи — надто точні, аби бути випадковими. Подейкують, що у цьому місці з надзвичайно сильною позитивною енергетикою молилися своїм богам язичники. Храм Донаторів іще мало досліджений, аби говорити про значення тих знаків. Проте кинути тут монетку, аби повернутися і провести сонце за обрій, насолоджуючись неймовірною красою, — однозначно хороший знак.
Орієнтиром для туристів може бути село Червоний Мак Бахчисарайського району, це всього за шість кілометрів від Черкес–Кермену. До Бахчисарая ж легко дістатися приміськими електричками та автобусами із Сімферополя та Севастополя.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
