Існує думка, що оперний спiвак — це професiя зрiлого вiку, яку обирають не на початку самостiйного життєвого шляху, а дещо пiзнiше, коли вже вдалося набути певного фаху i спробувати свої сили в iнших сферах дiяльностi. Пiдтвердженням цьому є бiографiї багатьох корифеїв оперної сцени, зокрема, Анатолiя Мокренка та Ірини Архипової. Натомість майстрiв академiчного вокалу, котрi вже у шкiльнi роки вирiшили обрати саме цей напрям, загалом небагато. І серед них — 23–рiчний оперний спiвак, цьогорічний випускник Нацiональної музичної академiї України iм. Чайковського Юрiй Самойлов. Не так давно він успішно дебютував у Києві, Одесі та Львові, де разом із симфонiчним оркестром Амстердамського унiверситету виконав цикл Гюстава Малера «Пiснi мандрiвного пiдмайстра». Однак, як з’ясувалося, Юрiю Самойлову минулого року вже iз захопленням аплодували в Нiдерландах, Великій Британії, Італiї.

Як Ерленд Лу зробив висновок, що в Україні немає належного соціального захисту, просто спостерігаючи за старими людьми на вулицях, так і ми, прості смертні, можемо констатувати, що в Україні немає кінопроцесу, з однієї новини, яка вчора порвала iнтернет. Повідомлення приблизно такого змісту — «Ющенко пообіцяв Шкляру домовитися із Гібсоном щодо екранізації «Чорного Ворона» — було розтиражоване кількома популярними онлайн–виданнями. При тому що на загал це зовсім і не новина, а чергове струшування повітря, бо всі, хто більш–менш слідкують за історією «Чорного ворона» Шкляра, знають, що подібні повідомлення звучали і місяць тому, і два тому, включно iз заявою про гіпотетичну участь у проекті польського класика Єжи Гофмана. Проте українського кіно як такого наразі немає, доводиться роздувати щоки й робити новини з Мела Гібсона, як раніше — із Жерара Депардьє, який нібито мав перевтілитися у Тараса Бульбу. Чим закінчилися ті прожекти — ми знаємо. Тьху–тьху, щоб не наврочити зараз...

За минуле десятиліття прозовий доробок «сірого кардинала» сучасної української літератури, як прийнято називати Володимира Єшкілєва, суттєво змінився — від герметичних екзерсисів до популярної белетристики. Варто згадати такі збірки малої прози, як «Візантійська фотографія», «Інше гроно проникнень і свідчень» і «Країна У», разом з якими були видані романи «Пафос», «Богиня і консультант», а також «Побачити Алькор», який вийшов цього року у видавництві «Фоліо».