Хостікоєв–актор не грає у Хостікоєва–режисера

— Пане Анатолію, чому такий вибір — «Люкс для іноземців»? Можливо, це корелюється з Євро–2012, новими готелями, які обіцяють набудувати в Україні, іноземцями?

— Ніякого зв’язку немає ні з Євро, ні з готелями. З одного боку, це був випадковий вибір, а з іншого — цілеспрямований пошук хорошої п’єси, бажано, комедії. Зараз дуже важко знайти хорошу драматургію, і нарешті через інтернет, з яким я не товаришую, мені це вдалося.

— Знайшли в інтернеті?

— Так, я дивився репертуар інших театрів, зарубіжних, і от десь у Красноярську іде ця вистава «Люкс для іноземців». Спочатку зацікавився назвою, а потім і п’єса мені сподобалася. У ній немає нічого особливо філософського, але там є життєві ситуації, коли людина потрапляє в нібито прості колізії, з яких не так легко вибратися. Є такий персонаж Стенлі — без вини винний, на нього вішають усіх собак, і він повинен викрутитися з цієї ситуації. Вистава легка за жанром, але вона потрясаюча для акторів, які володіють професією, — безліч можливостей розкритися.

Отже, в цій п’єсі немає ніякого зв’язку з Євро, але якщо ви питаєте, можливо, й інші люди побачать паралелі, бо там дійсно зустрічаються люди різних національностей. Як вони знаходять спільну мову, можна побачити в нашій виставі.

— Ви шукали комедію, бо це запитаний жанр у глядача?

— У нашому антрепризному театрі «Бенюк і Хостікоєв» ми думаємо над тим, що робимо. У нас є комедія «Синьйор з вищого світу», драма «Про мишей і людей», рок–опера «Біла ворона», є український бурлеск «Задунаєць за порогом», і я, як людина, що відповідає за художній бік театру, думав, що треба поставити комедію, тому що зараз усі дуже заполітизовані, і мистецтво має йти врозріз із політикою.

— Ви залучили нових акторів, з якими раніше не працювали?

— Я навіть про це не задумувався, бо прочитав п’єсу і вже знав, хто буде грати. Богдан Бенюк, Наталя Сумська, Ігор Рубашкін, (ми з ним працюємо вже багато вистав), Денис Мартинов, який iз нами теж співпрацював, — я цих акторів уже знаю, і вони підходять під персонажів комедії. Також із нами працює молода актриса Аня Сирбу, театральних робіт якої я раніше не бачив, вона для мене стала відкриттям i яскраво працює у нашій виставі. Я знаю почерк актриси Театру імені Франка Наташі Ярошенко, але у цій ролі вона для мене по–новому відкрилася. Центральна роль — у народного артиста України Василя Мазура, з яким ми працюємо в Театрі імені Івана Франка, і добре, що тут можна використати його музичні таланти — він грає на саксофоні. Мені приємно, що всі актори дуже дисципліновані.

— Кого ви граєте?

— Я нікого не граю, я режисер вистави.

— Скоро відкриється Мала сцена Театру імені Франка. Не хочете спробувати себе в ролі режисера там, чи усі ідеї приберігаєте для свого театру?

— Я не знаю, як буде з Малою сценою, але мені б хотілося займатися своєю безпосередньою справою, бо насамперед я — актор. Якщо я знайду хороший матеріал, цікавий для мене, то спробую ще поставити, але хотів би й надалі працювати актором. Нові ідеї і нові плани я, в першу чергу, хотів би втілити в театрі Франка.

— Ви задоволені, як ідуть справи у вашого антрепризного театру?

— Задоволений, ми існуємо вже 12 років, у нас є п’ять вистав, ми на плаву, до нас серйозно ставляться колеги, у нас є свій вдячний глядач, ми граємо на майданчику одного з найкращих театрів України — імені Лесі Українки. Прекрасно. До того ж в Україні більше немає антреприз. Ми поважаємо глядача і себе, тому у нас немає фуфлових декорацій — наприклад, у «Синьйорі» у нас триярусні декорації, ми в цьому дуже прискіпливі: коли глядач побачить, що ми на трьох стільцях і двох табуретках граємо серйозний матеріал, ставлення до нас буде відповідне. Ось ці декорації, на перший погляд простенькі, насправді тут високі технології — це алюмінієві конструкції роботи відомої фірми «Алвисс», яка займається не тільки театральними декораціями, а й концертними конструкціями. Завдяки їм ми можемо робити речі, які використовують у найпередовіших театрах. І Богдан Бенюк, і Мирослав Гринишин як продюсери займаються пошуком людей, які нам допомагають фінансово.

— Наші театри поступово інсценізують твори сучасних українських авторів. У вас немає такого бажання і такої книжки?

— Маркес «Сто років самотності». Але тут потрібен режисер масштабу Някрошюса. Мені здається, ще Додіну вдалося б це поставити. Але досвід у мене є. Я запропонував зробити «Грека Зорбу» — це ж теж роман, і посильно допомагав у постановці режисеру Віталію Малахову. Не завжди ці експерименти вдаються, але, думаю, «Грек Зорба» — хороша вистава.