Тоня Матвієнко: Тепер у мене є ім’я

16.09.2011

Наталя ДМИТРЕНКО

Фінал пісенного шоу «Голос країни» настільки спантеличив i поставив стільки запитань, що неможливо було відмовитися від бажання викликати Тоню Матвієнко, яка поступилася званням, на інтерв’ю — навіть зважаючи на вселенську втому, яка мала би звалитися на неї. Проте співачка відразу відгукнулася на пропозицію — і дзвінким, навіть якимось легким, голосом запропонувала зустрітися в одному з велелюдних ресторанів на Хрещатику. «Я позитивна людина», — усміхаючись, повідомила вона при зустрічі, хоча на її обличчі можна було прочитати, що перші ночі після завершення шоу далися їй нелегко. Під час розмови до Тоні під’їхав співак Арсен Мірзоян, який зайняв четверте місце на шоу. На німе запитання «а як же конкуренція?» вона відповіла: «Ми колеги, та й узагалі на проекті всі дружили».

«У 26 років я зрозуміла, що хочу бути співачкою»

— Тоню, як ви почуваєтеся?

— Переможницею. Думаю, що друге місце — це майже як перше. Хоча відчуваю жахливу втому. Я навіть думала взагалі на п’ять днів відключити телефон і побути сама з собою.

— Так багато дзвінків?

— Так. І мені, і батькам телефонують кожну хвилину. Люди намагаються підтримати мене, кажуть, що це було несправедливо. Вони також ображені, що їхні SMS не доходили під час голосування... Всі дуже засмучені... Це треба пережити.

— Так, якимось дивним було розмежування на перше й друге голосування, коли вже залишилося тільки двоє учасників. Адже в першому ви зайняли беззаперечне лідерство. Ви знали про ці правила?

— Дізналася у неділю, перед виступом. Але я ніколи не цікавилася, як це має відбуватися.

— Очевидно, що ви були ошелешені результатами голосування. В якусь мить мені навіть здалося, що ви вже знали про розподіл місць, коли виходили на сцену разом з Іваном Ганзерою.

— Ні, я дійсно не знала, що має відбутися.

— До цього моменту ви виглядали дуже впевненою. Були налаштовані на перемогу?

— Та ні, важко бути в цьому впевненим. Я хочу сказати, що кожен виконавець не думає про перемогу, а просто хоче достойно виступити. А далі чекаєш, як відреагує Україна: чи сподобалася твоя пісня... Я дуже рада, що Ваня виграв — думаю, йому це потрібно.

— Що вам дав цей конкурс? Крім нагород, які ви отримали.

— Це шоу створило з мене нову зірку — Тоню Матвієнко. Тепер у мене є образ і моє заслужене ім’я. Я завжди була собою, не вигадувала щось, щоб сподобатися глядачам, я дійсно була справжньою. А яку Тоню шоу зробило? Я думаю, що мене вже не будуть асоціювати лише з донькою Ніни Матвієнко — хоч я знаю, що достойно ношу це прізвище — а сприйматимуть як самостійну одиницю. А щодо нагород — я отримала ноутбук.

— У вас були всі передумови рано стати співачкою. Але ви вирішили обрати цей шлях уже у більш зрілому віці.

— Я була й до того співачкою. Я солістка «Київської камерати» — але це класика, а мене цікавить ще й поп–музика — просто самотужки досить важко рухатися у цьому напрямi. Тому я й пішла на «Голос країни» — і себе спробувати, і заявити про себе Україні. Бо сама я цього не можу зробити.

— Ви не пробували шукати продюсера?

— Ні. Я завжди виступала з мамою удвох. Тобто коли її запрошували, я завжди їхала з нею, брала участь у концертах. Я почала співати з мамою — з десяти років, коли їздила з нею на гастролі. А потім так склалося життя, що я спробувала себе в піарі — пішла вчитися в університет, працювала в художній галереї, була піар–менеджером. Але в 26 років я зрозуміла, що хочу бути співачкою.

— Музичний оглядач Олександр Євтушенко недавно в нашій газеті поставив такий діагноз: сучасний український музичний простір у нас формують мас–медійні симулякри у вигляді реаліті–шоу. Але ви все ж пішли на це.

— Бо я хочу внести у наш шоу–бізнес українську пісню, що й намагалася робити під час усіх шоу. Я показала, що вона може бути іншою. Мені дуже хотілося зруйнувати цей стереотип.

«Планів спільної роботи з Русланою ще немає»

— Я так зрозуміла з ваших попередніх інтерв’ю, що українська народна пісня для вас пріоритет...

— Чомусь існує таке уявлення, що я лише народні пісні співаю, хоча для мене цікаво ввести народну пісню в сучасний контекст. Насправді у мене зараз є 15 пісень (до речі, їх можна на моєму сайті прослухати — antoninamatvienko.com), серед них усього 3–4 пісні — народні, із сучасним музичним аранжуванням. Усі інші — авторські. Думаю, що на «Голосі» гарно звучали і «Весна», і «Злива і полум’я».

— Реакція Руслани, вашого тренера на шоу, у фіналі була красномовною, але вона не вимовила ні слова. Ви після цього з нею спілкувалися?..

— Вона була настільки в шоці... І вона не повірила, що у Вані було більше голосів, ніж у мене... Пригадую, як перед ефіром Руслана сказала: «Ти повинна достойно виступити. Це твоя остання пісня на шоу». А після ефіру відзначила, що я дійсно класно заспівала і що вона мною задоволена.

— Ще під час ефіру вона заявляла, що ваша співпраця після шоу не закінчиться. Ви вже обговорювали перспективи спільної роботи?

— Я знаю, що вона це казала, але на даний момент ще замало часу минуло. Нам iз нею треба просто відпочити — ми втомлені, навіть трошки знічені.

— Чесно кажучи, я не можу повірити, що ви ні з Русланою, ні з Олександром Пономарьовим до цього ніде не перетиналися.

— Чому? Звідки вони мене знають? Я ж не популярна співачка. Звідки вони знали, що у Ніни Матвієнко є дочка, яка співає? Я думаю, що проблема була в тому, що прозвучав народний голос і тоді постало питання: а що далі робити з ним, що ще вона може заспівати. Але я показала, що можна зробити багато чого.

— У вас є план, що робити після шоу?

— Треба знайти композитора, який написав би мені пісні. Про альбом наразі не думаю, адже щоб його випускати, треба зрозуміти, для чого, яким має бути його наповнення. Хоча за останні роки у мене назбиралося достатньо пісень, але всі вони настільки різні, що деякі я вже не хотіла би випускати.

«Я зараз відпочиваю від любові»

— Вам часто кажуть, що ваш голос нагадує материн. Ви вже винайшли формулу відповіді на це твердження?

— Це генетично передається, хоча коли я розмовляю, мій голос із маминим не схожий. Але якби ми разом заспівали, то ви почули би різницю — у нотках, інтонаціях: у мами голос потужніший, у мене — ніжніший.

— Можете пригадати, коли ви вперше почули мамину пісню?

— Звісно, що найпершою маминою піснею для мене була колискова. Але перший спогад відбився, коли мені було років 2–3: її показували по телевізору, у неї на голові був віночок, і, можливо, вона навіть виконувала «Дикі гуси». Кола я народилася, мамі було 33 роки — я третя, остання, дитина. І вона мене дуже любила, бо дуже чекала на дівчинку: коли я була зовсім маленькою, постійно мене обціловувала, пестила, але потім я перетворилася на вередливу дитину. Я була дуже вередлива (усміхається).

— Тобто мамина мрія зав’язувати вам бантики не здiйснилася?

— Чому? Коли мама почала їздити за кордон на початку 90–х, я була дуже модною дівчиною у школі — мала кросівки, джинси. Але під час одних гастролей до Америки я заробила навіть більше, ніж мама: її трошки обдурили, не заплатили гроші, а я тоді співала з нею на концертах, і коли спускалася зі сцени, то українці мені давали по 5–10 доларів. Я тоді дуже гарно заробила. Але не це мене вразило, а сама Америка — потрапити туди у 1991 році було шоком. Баночки «Кока–Кола», Барбі, одяг, жувачки — я ж дитиною була. Удруге в США я потрапила рік тому — під час участі у постановці нью–йоркського експериментального театру La Mama. У виставі «Скіфські камені» режисера Вірляни Ткач я грала роль дочки, а моя мама — відповідно, матері, і замість слів ми спілкувалися піснями. Ми виступали в Америці, Україні, Киргизії. Цей акторський досвід допоміг мені у «Голосі країни». Нью–Йорк мене неймовірно вразив, і ще місяць після повернення у мене була депресія. Не можу сказати, що я мало подорожувала, була багато де в Європі, але Нью–Йорк особливо запав у душу. До всього ж, я ще жила на Манхеттені.

— І снідали там устрицями і шампанським?

— Та ні! На Манхеттені є український ресторан, куди мене водили. А я казала: «Не хочу борщу! Дайте мені хот–дог, я ж у Нью–Йорку!». Хоча моє місто — це Київ. У мене є бажання просто побачити світ, але не міняти місце проживання.

— Ви у мами були пізньою дитиною, натомість самі народили рано. Наскільки вона вас підтримала у материнстві?

— Я відчувала дуже сильну підтримку з її боку. Чого був вартий один її вигук: «Як це здорово!». І я так само почувалася щасливою. Яка різниця, у скільки років народити? Жінка є жінка. Хоча, думаю, зараз мені було би страшніше народжувати, ніж тоді, зараз я більше про це знаю. А тоді я була молода (посміхається).

— У вас велика родина. Чи плануєте відтворити цю модель у власній сім’ї?

— Поки що однієї дитини мені достатньо. Уляна з усіх родів зібрала всього потроху. Вона дуже музична (ходить у музичну школу на вокал і фортепіано), любить малювати.

— У вашому житті зараз є любов?

— Ні. Від любові теж треба відпочивати. У житті бувають різні періоди — колись це треба, колись ні.

— А як же із цитатою з Забужко: «Як прянощ з кінчика ножа, у кров утрушено залежність»? Жінка ж шукає собі партнера, підмогу.

— Кохання не треба шукати, воно саме прийде.

ДОСЬЄ «УМ»

Тоня Матвієнко

Народилася 12 квітня 1981 року. Мати — співачка Ніна Матвієнко, батько — художник, директор Музею Івана Гончара Петро Гончар. Має двох старших братів — художників Івана та Андрія. Навчалася у Київській спеціальній музичній школі–інтернаті ім. Лисенка за спеціальністю хоровий диригент. Потім — у Київському національному університеті культури й мистецтв за спеціальностями «менеджер зі зв’язків із громадськістю» та «народний спів». У 2006–му стала солісткою Національного ансамблю «Київська камерата». У шоу «Голос країни» зайняла друге місце, поступившись співаку з вадами зору Іванові Ганзері.

Розлучена, виховує 12–річну доньку Уляну.