«Живі» цвинтарі

І живим, і мертвим

Цей цвинтар сам по собі не є чимось надзвичайним. Прості подільські хрести, з яких кілька вціліло, решта — побиті, зруйновані, вкриті землею і мохом. Мешканці Притулівки вже не мали надії довести до ладу давній цвинтар, якому майже 200 років. Бо нікому. У колись великому селі залишилося 30 пенсіонерів. Лише одна дитина з Притулівки ходить до школи в сусідній Отроків. Решта людей виїхали в місто і забули дорогу на малу батьківщину...

Але з огляду на неабияку історію краю, зокрема на владарювання тут графа Ігнатія Мархоцького, Центр мархоцькознавства (Кам’янець–Подільський) та археолог і відомий музикант Павло Нечитайло, лідер гурту «Пропала грамота» і водночас учасник Zapask’и, давно приглядалися до притулівського православного цвинтаря. Хотілося його відновити, а з чого починати, коли майже все зруйновано, історики не знали. Потрібна допомога фахівців. В Україні таких не знайти. Під час одного з концертів у Польщі Павло познайомився з учасниками товариства «Магурич», запросив їх на Поділля. Нашим сусідам сподобалася історія про Миньковецьку державу, і цвинтар своєю простотою видався цікавим. Керівник «Магурича» Шимон Моджиєвський виграв грант на експедицію з дослідження та реставрації цвинтаря у долині річки Ушиця в Польсько–Американській фундації і наприкінці літа приїхав на Хмельниччину з групою польських волонтерів. З українського боку теж зібралася компанія молодих людей, які погодилися на добровільну неприбуткову роботу. Те, якими щітками чистити надгробки з написами, а якими задні стіни, яка хімічна речовина від грибка, а яка — щоб камінь не вбирав у себе воду, як встановлювати триногу для монтажу хреста і як правильно його склеювати, освоїла також переможниця минулого телепроекту «Від пацанки до панянки» Юля Балаєва. У селі її впізнали відразу і просили сфотографуватися на пам’ять.

Очищення працею

На початку експедиції було страшенно важко. Ніхто з українців до цього так важко не працював на цвинтарі. У європейських таборах волонтаріату прийнято 5 годин на день відпрацювати, а далі — розваги, екскурсії. Очільник «Магурича» Шимон Моджиєвський iз цим не погоджується: «Ми приїхали сюди, щоб відновити цвинтар. Тому на першому місці має бути робота. Хто не хоче йти на цвинтар, нехай пакується та їде додому».

Звичайно, для офісних працівників, студентів і богеми робота просто неба з 8.00 до 19.00 з однією годиною на обід була випробуванням. Дехто зірвався і покинув експедицію. Але ті, що дійшли до кінця, дякували координаторам проекту, що зібрали їх разом, особливо Шимону за його вміння працювати. Під час експедиції були випадки, коли дехто готовий був Шимона побити. Сьогодні, коли всі пороз’їжджалися, це викликає тільки радісний сміх і розуміння, що інакше не могло й бути».

Одного ранку після бурхливої ночі з піснями під гітару мало хто прокинувся о 07.00. Для Шимона принципово, щоб о 08.00 всі як один були на цвинтарі. Він пройшовся між наметами, вигукуючи, що пора вставати. Тиша мертва. Тоді Шимон не витримав і замінив будильник ревом бензопилки. Волонтери вмить покинули свої намети. Іншого разу на польовій кухні завівся безлад. Волонтери забували мити за собою посуд. Зауваження не діяли. Тоді Шимон, коли всі пішли на річку, зібрав брудні тарілки з горнятками і кинув у струмок. А речі, які створювали балаган на кухні, пішли у вогнище. Обурювалися всі, та правда все одно була за Шимоном. Після експедиції волонтери винесли для себе багато уроків. Насамперед навчилися чистоти і якісно працювати. «Я виросла в сім’ї, де ніхто не займається фізичною працею. До цього я не знала, як тяжко можна працювати. Після волонтерства з «Магуричем», я зневажаю лінивих людей», — каже Ліля Лаврик, студентка історичного факультету Києво–Могилянської академії.

Лідер тернопільського гурту Nameless Зорян Безкоровайний зізнається, що вдома роботи не цурається, та, побачивши, наскільки якісно у роботі викладаються поляки, зрозумів, що українці невдоволені життям через свою лінь і що вмінню працювати нам варто повчитися у сусідів.

Робота на кладовищі — лікування від наркозалежності та алкоголізму

Цікаво, що кожен із волонтерів до «Магурича» прийшов своєю дорогою. Хтось прочитав у газеті, хтось вчиться на реставратора, хтось цікавився цвинтарями як історією про людей, без яких не було б цього світу, хтось захотів нестандартно провести відпустку, а хтось у праці рятується від наркозалежності та алкоголізму. Дивлячись на дисциплінованого керівника «Магурича» Шимона, ніколи не скажеш, що він вчився в ліцеї при шкільному центрі соціотерапії і в свої юні роки перепробував усі наркотики, що в 14 років утік iз дому, тинявся по горах Бескидах, а з 16 років знайшов порятунок у праці на закинутих лемківських цвинтарях далеко в горах разом з товариством «Надсяном», яким керував Станіслав Кричинський. Права рука Шимона Деміан Новак свого часу підробляв барменом, через що почав зловживати алкоголем. Сьогодні він дослідник давніх церков, автор історичних монографій. «З Шимоном я працюю 14 років. Мені подобається робота з каменем і усвідомлення того, що є молодь, котра вибирає працю на віддаленому цвинтарі замість того, щоб у барі пити пиво», — ділиться Демко.

Шимон каже, що кожен його цвинтар — це ще одна добра справа, нікому не потрібна, і що він працює не для людей сучасності, а для людей минулого. Та в Притулівці він вперше вкусив себе за язика, коли місцеві бабусі зі слізьми на очах знаходили серед реставрованих хрестів могили своїх прапрадідів, похованих у 1840—1870–х роках, приносили квіти, ставили свічки, а для волонтерів на знак вдячності варили смачнючий борщ з пампушками, пригощали яблуками. На завершення роботи групі реставраторів вручили пахучий коровай.

Сьогодні між подільськими пагорбами у колишній Миньковецькій державі реставровано 23 хрести і 20 плит. Дещо не вдалося відновити. Вандали за радянських часів руйнували могили, кращі хрести перепродували, частини надгробків використовували в господарстві. «Магурич» має намір наступного року повернутися у Притулівку і доробити з каміння ті частини, яких бракує, щоб усі могили були відновлені. Після Притулівки польсько–українська експедиція відновить цвинтар у сусідніх Сокільцях, де що не камінь — то легенда.