Блиск і простота Мостри
Так, підкреслюючи, що мистецтво і розкіш мають доповнювати один одного, відомі бренди заснували на Мострі свої відзнаки. Їх вручали у перші дні. Рудоволоса Джессіка Честейн отримала нагороду від Gucci для жінок у кінематографі (Gucci Award for Women in Cinema) — так бренд оцінив її роль у фільмі Терренса Маліка «Дерева життя», де вона грала у парі з Бредом Піттом. На самому фестивалі Джессіка представила значно сильнішу свою роботу — роль актриси, що грає біблійну Саломею у театральній постановці Аль Пачіно (про фільм «Саломея Уайльда» «УМ» писала у номері від 7 вересня). Вшанувати Аль Пачіно на Лідо також не забули: 71–річний ветеран Голлівуду отримав нагороду від швейцарської компанії статусних годинників — Jaegar Le–Coultre Glory to the Filmmaker Award. Перед цим відзнаки від цього багаторічного спонсора фестивалю отримали Такеші Кітано, Аббас Кіатростамі та Сильвестр Сталлоне.
На даний момент у Венеції кількість іменитих на метр квадратний значно зменшилася, оскільки багато учасників програми перелетіли у Торонто, де вчора розпочався черговий міжнародний кінофестиваль. Сьогодні ж у конкурсі Венеційського кінофестивалю покажуть дві останні картини: американки Емі Манн Texas Killing Fields (дослівний переклад — «Убивчі поля Техасу»), побудовану на реальній історії вбивства жінок, та іменитого гонконгiвського режисера Джонні То Life Without Principle («Життя без принципу»), трилер про грабіжників банків. До слова, американський та китайський кінематограф найповніше представлений на Лідо. Фільмом–сюрпризом, з показом якого весь час виникали дивні перипетії (то титрів немає, то у залі димить), виявилася драма китайського режисера Цая Шанцзюня «Люди гори люди море» (Ren Shan Ren Hai). Вона стала 23–ю завершальною стрічкою в основному конкурсі. Як пише видання Variety, цей фільм потрапив на фестиваль, оминувши офіційний дозвіл від китайських цензорів. Така вільність з боку режисера може принести йому як світову славу, так і значні проблеми з китайською владою. Адже за подібне «нахабство» інший китайський кінематографіст Лоу Є, який посмів тишком–нишком відправити у Канн стрічку «Літній палац», де задокументовано хвилю протестів на площі Тяньаньмень у 1989 році, отримав від комуністичної влади заборону знімати протягом пяти років. Припускають, що Цая Шанцзюня можуть покарати за те, що у його фільмі показані жахливі умови роботи китайських шахтарів. Поява цієї картини у конкурсі змусила оглядачів пригадати, як у 2006 році фільм–сюрприз режисера Цзя Чжанке «Натюрморт» отримав «Золотого лева».
Любов за Емілі Бронте
Незважаючи на те, що значна частина гостей покинула Лідо, потрапити на покази все ж часто буває проблематично. Експресивні італійці не можуть пробачити фестивальним працівникам диктатури й часто вступають з ними у красномовні дискусії, що, виявляється, може бути небезпечним: як розповів нам чоловік із акредитацією film industry, після одного такого відстоювання прав він позбувся свого бейджа на два дні, відтак натхнення сперечатися з охороною кінозалів зникло. Залишається лише смиренно стояти у довгих чергах і ствердно кивати, коли хтось із місцевих старожилів кінофестивалю заявляє, що такої жахливої організації на Лідо не було ніколи.
Одна з найдовших черг тягнулася на показ екранізації «Грозового перевалу» Андреа Арнольд. Це вже енна адаптація знакового роману Емілі Бронте. У попередніх грали такі зірки, як Лоуренс Олів’є, Тімоті Далтон та Жульєтт Бінош. Нова картина не приваблює зірками великого масштабу (хоча на перших стадіях роботи над фільмом до нього запрошували і Наталі Портман, і Майкла Фассбейна). Британка Андреа Арнольд провокує глядача власним прочитанням класики: на роль Хеткліффа вона запросила чорношкірого актора, а складну оповідь обмежила лінією стосунків між бідним сиротою Хеткліффом і Кейті,дівчиною із забезпеченої сім’ї. Можна би припустити, що основною ідеєю цієї екранізації було показати убоге становище парії, чужинця, підкреслене введенням у фільм чорношкірого персонажа. Але все ж «Грозовий перевал» Андреа Арнольд — це пісня кохання, жорсткого, але водночас красивого, як природа північної Англії. І Хеткліфф — знайомий нам як класичний приклад озлобленої людини, що постійно перебуває під гнітом власних пристрастей, — відтворює у даному випадку образ глибоко самотнього чоловіка.
«Добрий ранок, моя одинокосте!»
Узагалі, самотність — всепоглинаюча і депресивна — як феномен сучасної цивілізації є ключовою темою фестивалю. Все, як у Ліни Костенко: «Добрий ранок, моя одинокосте! Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одинокістю Небо дивиться на Париж...». Замість Парижа можна підставити будь–яке місто світу. Нью–Йорк — як у фільмі «Сором» Стіва Маккуїна, чи у картині «4:44. Останній день на Землі» (4:44 Last day on Earth) — апокаліптичній драмі Абель Феррари, майстра американського незалежного кіно, який кілька років тому вже отримав визнання на Лідо. Або ж звичайне єврейське місто — про це оповідає ізраїльський режисер Еран Корілін у своїй другій роботі «Обмін» (The Exchange) — «прямому та нудному фільмі», як зазначив сам автор. Чесно кажучи, статичні зйомки зомбі–існування університетського викладача спонукали не стільки задуматися над питанням доцільності людського існування, як вжахнутися від припущення, що у головному герої публіка впізнала себе — як інакше розцінити оплески залу на прем’єрі картини, можливо, хіба що ще ввічливістю фестивального глядача.
Або ж самотність можна показати через призму іронії та карикатури — раджу подивитися фільм Тода Солонца «Чорна конячка» (Dark Horse). До слова, ця історія дуже актуальна й для української реальності, хоча дія і відбувається в американському містечку, а герой цієї оповіді — класичний «кідалт», як американці охарактеризували дорослих молодих людей, які не бажають брати на себе відповідальності й у розвитку застрягають десь у пубертатному періоді. Цей хлопчина, який сидить на шиї у батьків, прикриваючись відмазкою «я їм потрібен», у глибині душі усвідомлює своє плачевне становище, проте не здатен на більший подвиг, ніж уявити, як він помре і всі будуть за ним плакати. «Чорна конячка» — приклад того, як доступно можна підняти найважчу глибу проблеми. Як у ще одному конкурсному фільмі — «Материк» (Terraferma) італійця Емануеле Кріалезе, де порушується питання ставлення італійців до нелегальних мігрантів із Африки. «Італійці бояться іноземців. Ми — стара країна, яка потребує свіжого ковтка, розуміння, що не всі мігранти — злочинці, є серед них і освічені культурні люди», — пояснює режисер і розповідає, що на цей фільм його надихнула історія чорношкірої жінки, яка була серед трьох людей, що врятувалися у морі з човна, на якому загинуло 73 нелегали.
Душа в обмін на вічність
Але жоден із сучасних майстрів, які претендують на те, щоб створити вічне, не змогли навіть наблизитися до генія Гете. Вічний блукач, жертва і кат, його Фауст знову з нами завдяки постановці Олександра Сокурова. Очевидно, цьогорічній Мострі неймовірно пощастило отримати у програму фільм, що може стати окрасою будь–якого фестивалю. «Фауст» Сокурова — остання частина масштабної серії фільмів «Молох», «Телець», «Сонце», в якій він порушує питання природи влади й тиранії. Тривалість фільму — дві години 14 хвилин, але жодної секунди під час перегляду не виникає бажання вийти із залу чи заснути на плечі у друга. Сокуров утримує глядача у напрузі при тому, що той глядач чудово знає сюжет і розв’язку. Його «Фауст» — це театральна постановка у 3D: висока напруга гри драматичних акторів (Фауста зіграв віденський театральний актор Йоханнес Цайлер, Мефістофеля — засновник театру DEREVO Антон Адасинський) на тлі промовистих пейзажів Чехії та Ісландії. Сам фільм, як той підступний Мефістофель, заворожує способом комунікації, присипляючи увагу світлими, часом вицвілими, часом суто золотими тонами й украдливою ходою камери (як виявилося, оператором на картині був Бруно Дельбоннель, який зафільмував життєствердну історію «Амелі»). Здається, що якби у Венеції у цей час перебував Пьотр Вайль, він назвав би Сокурова одним із геніїв, геніїв місця.