Христина Стуй: Я — біла тигриця

«Четверте місце — це була б велика прикрість»

— Христино, ваша естафетна команда на чемпіонаті світу в Тегу здійснила спортивний подвиг, потрапивши на п’єдестал разом із найкращими спринтерками планети зі США та Ямайки. Скажіть, чому ви не проявили жодних емоцій, коли третьою перетнули фінішну лінію?

— Справді, стояти на одному п’єдесталі з лідерами світового спринту — це круто. На церемонії нагородження в мене аж дух перехоплювало. Ще рік тому для мене це було тільки мрією. А відсутність реакції на такий успіх була пов’язана лише з тим, що я не побачила, на якому місці фінішувала. У фіналі нам випало бігти по останній, восьмій, доріжці, де не дуже зручно контролювати рух суперниць.

— Про те, що ваш стрімкий фініш приніс Україні сенсаційну «бронзу», вам повідомила Марія Ремень, яка стежила за результатами на табло. А чим були зайняті ваші думки в той момент?

— По завершенні забігу я запитала у Маші: «Ну які ми?» Але нічого не почула, бо на великому табло були лише перші два місця. Тож я молилася за «бронзу», адже не хотілося підвести команду. Четверте місце — велика прикрість. А коли дали решту результатів, нашому щастю не було меж. Емоції словами не передати — ми плакали й кричали, бігали з синьо–жовтим прапором по стадіону.

— Зізнайтеся, був мандраж в очікуванні палички на вирішальному етапі?

— Так, нервувала. Одразу після стартового пострілу хвилювалася за Лесю (Повх), яка мала передати естафету Наталці (Погребняк). Потім тремтіла за Машу (Ремень). Як тільки вона успішно отримала паличку, мандраж як рукою зняло. Надалі все залежало лише від мене. Поки чекала Марію, думала: ось нарешті прийшов той час, до якого ми готувалися весь сезон. Нам випав шанс проявити себе, і змарнувати його не можна.

— Чи багато отримали привітань?

— Мій телефон просто розривався від кількості дзвінків. Те ж саме було і в «скайпі», коли я виходила в онлайн. Багато друзів залишили свої поздоровлення на моїх сторінках у соціальних мережах.

«Можливо, Болт запланував фальстарт»

— Як проходила адаптація до клімату південнокорейського Тегу? Кажуть, окремі наші спортсмени просто ридали від головного болю та спеки.

— Як на мене, то в Кореї погода була менш спекотною, ніж у китайському Шеньжені під час літньої Універсіади, де я, власне, і пройшла десятиденну акліматизацію. У Тегу небо було постійно затягнуте хмарами. Утім дихати все одно було важко.

Можу сказати, що й у мене також боліла голова, була сонливість, підвищена втомлюваність. Позбутися цих симптомів нам допомогли лікарі.

— Журналісти, що слідкували за перебігом світової першості безпосередньо на місці, писали, що Тегу — місто контрастів. Ви це відчули?

— На жаль, я не мала можливості познайомитися з Тегу. Спеціально для чемпіонату світу корейці побудували спортивне містечко. Тож увесь час я провела саме там, а також на полі для розігріву та на стадіоні.

— Українці в Тегу довго залишалися без медалей. Цей факт психологічно тиснув на нашу збірну?

— Ні, чогось подібного я не помітила.

— А як відреагували спринтери на дискваліфікацію знаменитого Усейна Болта за фальстарт у фіналі 100–метрівки?

— Багато хто говорив, що той «фальш» був запланований. Черговий чемпіонський титул Болта — хіба це сенсація? Тоді як про дискваліфікацію найшвидшої людини планети говорив увесь світ.

Мені здалося, що багато глядачів приїхали до Тегу спеціально аби подивитися на Усейна. Коли ж його дискваліфікували, стадіон одразу ж спорожнів.

Якщо відверто, то й я теж розчарувалася — хотілося «жив­цем» подивитися на його біг. Щоправда, Болт сповна реабілітувався на 200 м.

«Своїм прогресом завдячую новому тренеру»

— Як збірна України відреагувала на успіх Ольги Саладухи, яка стала чемпіонкою в секторі для стрибків потрійним, відкривши лік нагородам українців у Південній Кореї?

— Після того як Ольга стала чемпіонкою світу, вся наша естафетна команда бігла до неї, щоб потриматися за золоту нагороду (сміється). Для нас це вже стало традицією, — «заряджатися» від її медалей. Так було й на чемпіонаті Європи в Барселоні, де після оглядин Олиного «золота» дівчата виграли естафету. Повторилася історія на етапі Кубка світу: у секторі для стрибків потрійним Оля — друга, і наша четвірка пробігла 4х100 м — з другим часом.

— Христино, у естафетному квартеті ви замінили Єлизавету Бризгіну, яка бігла на останньому етапі в Барселоні. Новий склад «награвався» давно чи зміни робилися в останній момент?

— Ні. Це рішення прийняли не спонтанно. Уже на командному чемпіонаті Європи, який у червні приймав Стокгольм, я бігла останній етап. Там ми теж стали першими. Така спортивна доля — сьогодні сильніший ти, а завтра — хтось інший.

— Зізнайтеся, з чим пов’язаний ваш стрімкий прогрес?

— Уже рік я працюю з новим тренером — Сергієм Басенком, тож завдячую саме йому. Він вірить у мене, а я довіряю йому.

Раніше Сергій Валерійович допомагав відомому спеціалістові Володимиру Федорцю, який тренує Єлизавету Бризгіну. Але останнім часом Басенко почав самостійну роботу.

— Не можу не спитати про фінал 200–метрівки в Тегу. З–поміж українок саме ви пробилися до вирішального забігу на цій дистанції, хоча тут розраховували на Ремень і Бризгіну...

— Пройти до головного забігу на 200 м на своєму першому чемпіонаті світу — це велике досягнення. У першому колі відбору я здолала дистанцію з особистим рекордом — 22,92 сек, і відчула, що маю резерви. Упевненості додав і тренер, який підбадьорював мене по «скайпу»: «Ранковим бігом я задоволений, але у вечірній сесії ти повинна пробігти ще швидше». У півфіналі мені випала восьма доріжка. Перед собою нікого не бачила, тому моїм орієнтиром було ще одне особисте досягнення.

— Серед фіналісток забігу на 200 м ви були єдиною не темношкірою спринтеркою. Не почувалися серед них білою вороною?

— Аніскільки. Навпаки, відчувала себе білою тигрицею (сміється).

—То чому результат півфінального забігу виявився кращим, ніж фінальний? Можливо, розслабилися чи перегоріли?

— Не розслабилася, точно. Такого у спорті не буває. Просто зараз бігти на максимумі три забіги по 200 м я не готова фізично. Мій попередній старт на цій дистанції датується 2008 роком. У цьому сезоні вирішили знову спробувати, не маючи повноцінної підготовки. Тож на фінал просто забракло сил.

— Упродовж «мундіалю» вам довелося спілкуватися із тренером по «скайпу». Тенісист Олександр Долгополов казав, що взагалі тренується за допомогою такого відеозв’язку. Які ваші враження від такого способу спортивного навчання?

— Спринт — такий вид спорту, що для досягнення високих результатів вимагає вироблення хорошої техніки. Тож із тренером під час тренувань ми бачимося щодня, а в «скайпі» — лише коли я виїжджаю на змагання за кордон. Хоча виступати без підтримки тренера — важко. І йому на відстані складно оцінити мій стан, щоб скласти графік підготовки.

Однак на естафету чемпіонату світу наставник налаштував мене як слід. «Це велика відповідальність, — казав він. — За цією естафетою стоїш не ти одна, а багато інших людей — дівчата, їхні тренери, керівники збірної. Ти не повинна підвести».

«Мені подобається говорити українською й відрізнятися від інших»

— Христино, ви родом з Івано–Франківщини, мабуть, останнім часом стали головною спортивною особою Прикарпаття. А чому переїхали до Києва?

— Я вдячна керівництву області за підтримку і визнання. А до столиці перебралася задля співпраці з Сергієм Басенком. Проте після завершення кар’єри разом із сім’єю хочу повернутися до рідного Івано–Франківська.

— Здається, ви єдина спортсменка в естафетному колективі, яка представляє західний регіон і розмовляє українською. Чи не виникає проблем із спілкуванням?

— Я розумію дівчат, а вони розуміють мене. Тому — жодних проблем. Правда, інколи, коли дівчата намагаються говорити українською, буває смішно. А якщо відверто, то мені подобається відрізнятися від них.

— Як коротко можете охарактеризувати ваш спринтерський колектив?

— У нас досить «зіграний» і досвідчений квартет. Відмітки гандикапів для передачі естафети ставимо не завчені, а використовуючи внутрішні відчуття. Скажімо, перед фіналом Маша запитувала мене, скільки ступень гандикапу я відміряю для неї. Проте, щоб Марія не хвилювалася й бігла в коридорі для передачі палички з усіх сил, я відповіла їй, що це секрет (посміхається).