Зґвалтована пам’ять

08.09.2011
Зґвалтована пам’ять

Історія книжки Габі Кьопп «Навіщо я народилася дівчинкою?: сексуальні «подвиги» радянських визволителів» (К.: Гамазин, 2011) сумна і трагічна, оскільки викладені у ній свідчення довгий час вважалися небажаними для «дружби народів», спроможними порушити «мир у всьому світі» а чи викривити офіційну хроніку Другої світової війни, яка довгий час була для більшості людей Великою Вітчизняною війною. Сталося так, що у 2005 році відбулося святкування 60–ї річниці визволення концентраційного табору Аушвіц, і саме тоді, під чергові вибухи антигітлерівських сальв, 80–річна Габі Кьопп дістала свій юнацький щоденник, щоб переглянути свідчення про злочини іншої, радянської, системи, ще раз перечитавши про далекий день 25 січня 1945 року, який її пам’ять зберегла як найтрагічніший день її життя.

Отже, перед нами — спогади німкені, яка у 15–річному віці стала жертвою сексуального насильства радянських солдатiв і офіцерів під час окупації Німеччини військами Червоної армії. Причому зґвалтовано дівчину було неодноразово. За неофіційними даними, близько двох мільйонів німкень різного віку зазнали під ту пору подібного насильства. Але саме ця історія вражає побутовою конкретикою та щирим зізнанням нещасної незламної жертви.

На прикладі книжки «Навіщо я народилася дівчинкою?» дається вкотре зрозуміти, чим щоденник різниться від спогадів. Якби авторка не зберегла своїх записів 1945 року, вона просто не змогла б згодом відтворити всієї трагічної правди своєї зґвалтованої юності. Нашарування «комплексу вини», притаманного німцям унаслідок гітлерівської політики, а також «незручність теми» масового зґвалтування цивільного населення, замовчуваної самими жертвами, — все це могло спричинити до того, що спогади Габі Кьопп або вийшли б вихолощеними, або не вийшли б зовсім. Натомість, ґрунтуючись на щоденнику, вони зберегли конкретику, в якій зафіксовано не салют над Рейхстагом, а, скажімо, взяті в дорогу найцінніші речі: авторучка марки «Пелікан», записник, зроблений iз фотопаперу, який «шарівся», коли на ньому писали сороміцьку правду життя, і значок гітлерюгенду — «сріблястий ромб розміром півтора на два сантиметри», дбайливо захований авторкою в сумці з документами.

Загалом спогади Габі Кьопп — це яскравий зразок «усної» історії, на якій сьогодні ґрунтується методологія такого непересічного в контексті офіційно задокументованих епізодів явища, як «історія повсякдення». В якій, між іншим, знаходять своє місце і небажані згадки про існування наказу Сталіна вважати радянських остарбайтерів, які потрапили в німецький полон, дезертирами, і про палке бажання маршала Жукова вислати по війні всіх українців, що залишалися під окупацією, до Сибіру, мовляв, нехай там будують свою Україну. І зовсім уже ганебно–небажаною залишається агітаційна листівка для червоноармійців, написана видатним радянським письменником Іллею Еренбургом, текст якої значив: «Силою зламайте расову зарозумілість німецьких жінок, візьміть їх як заслужений трофей!». Ну й, зрозуміло, брала радянська солдатня ці «трофеї», дозволені начальством, яке, у свою чергу, вивозило з «визволеної» цивільної Німеччини ешелони награбованого добра — гарнітури, сервізи, килими, навіть цілі картинні галереї.

У даній книзі дещо муляють численні «супроводжувальні» тексти до спогадів Габі Кьопп — пролог, епілог, післяслово — в яких, бідкаючись з індивідуальної трагедії, ані сама авторка, ані пізніші дослідники чомусь не роблять ширших висновків щодо справжніх причин сексуальних трагедій у часи Другої світової війни. Мовляв, насильства над цивільним населенням узагалі не уникнути у будь–яких війнах. Але при цьому чомусь не згадується, що, зокрема, в німецькій армії проблема статевого задоволення вояків значною мірою вирішувалась організовано та раціонально — за допомогою солдатських борделів та відряджень того, хто особисто відзначився на фронті, до зазначених заздалегідь адрес для поліпшення породи німецької нації. Натомість у Червоній армії у цьому сенсі все зазвичай відбувалося хаотично, але про таке офіційна історія воліє мовчати. Проблему випадкових зв’язків на війні мистецтво соцреалізму так само замовчувало, і незграбна фронтова еротика оспівувалася лише поодинокими, «дозволеними» корифеями радянської літератури. Так, у вірші «На час запомнив имена...» Костянтин Симонов значив: «Мужчины говорят: война.../ И женщин наспех обнимают». Як знати, далеко не «наспіх», і зовсім не жінок, а незайманих дівчат «обіймали» червоні «визволителі» в Німеччині 1945 року.