«Іродіада» Аль Пачіно

В останні дні боги втратили прихильність до Мостри. Першим розгнівався повелитель морської стихії: після кількох днів дощової погоди Лідо пошарпав поривчастий вітер. Учора ж відбулися збої у фестивальній програмі: показ так званого фільму–сюрпризу відмінили через відсутність субтитрів i відклали на невизначений час — найбільш розчарованими виявилися китайські глядачі, яким сказали, що 23–й конкурсний фільм представляє кіноіндустрію їхньої країни.

Якщо ж упустити ці маленькі труднощі, загальний настрій на фестивалі можна охарактеризувати як сонячний та насичений приємними робочими моментами. Такого стовпотворіння акредитованих гостей на Венеціанському фестивалі не спостерігалося вже кілька років: потрапити на показ для преси й працівників індустрії, якщо ти запізнився, практично нереально, а про те, щоб проникнути на вечірній сеанс у Палаці кіно, можна й не мріяти — всі квитки продані заздалегідь.

Блискучі і ще блискучіші

Фільми, що спричинили такий сильний ажіотаж, це — «Березневі іди» Джорджа Клуні, «Небезпечний метод» Девіда Кроненберга, «Зараза» Стівена Содерберга, «Різня» Романа Поланського, «W.E.» Мадонни та «Саломея Уайльда» Аль Пачіно. Чотири перші картини беруть участь в основному конкурсі фестивалю. І фестивальні оглядачі, які від самого оголошення програми покладали великі надії на нові творіння відомих режисерів, після перегляду фільмів підтвердили ці очікування у позитивних рецензіях.

Та як не крути, а фестиваль класу А — це насамперед важлива світська подія. Тому спочатку тут на перший план виходять знамениті і красиві. Як у випадку з Мадонною, якій зал стоячи аплодував не тому, що вона зняла чудовий повнометражний фільм, а тому що вона — ікона поп–музики (принагідно — її фільм охарактеризували як приємний для ока та вуха, але нічого не вартий для душі). Її картина, як і фільм Аль Пачіно, бере участь у позаконкурсній програмі. Обидві події помітні для світового кінематографа, але «важковаговик» Аль Пачіно змусив публіку забути про Мадонну відразу після того, як вона зійшла з червоної доріжки, і заговорити про свою стрічку, навіяну п’єсою Уайльда «Саломея». Аль Пачіно виступив у ролі режисера–експериментатора (поєднав у одному фільмі художній і документальний жанри, назвавши свою роботу «складно організованим художнім текстом»), провокативного дослідника (проводячи паралелі між Уайльдом та Іродом, він дає можливість висловити свою оцінку співаку Боно та культовому драматургу Гору Відалу), досвідченого актора (не лише талановито, здається, без жодного зайвого зусилля грає розбитого й змученого старого Ірода, а й знаходить Джессіку Честейн, яскраву сексуальну актрису — на роль звабливої Саломеї).

Усередину людини

Усі ці вершки фестивальна публіка знімала у перші дні. Хоча й на десерт завбачливі організатори фестивалю залишили чудові смаколики кінематографічної кухні. Один із них — «Просте життя» заслуженої, якщо дозволите так виразитися, гонконгівської режисерки Енн Хуї. За загальною оцінкою, її картина, що викликала щирі й тривалі оплески на прем’єрі, підпадає під визначення мейнстрімної. Це розповідь, що базується на факті із життя: 75–річна жінка, яка 60 років віддала служінню кільком поколінням однієї родини, потрапляє до лікарні, і син господаря сім’ї, якого фактично виростила служниця, із почуття вдячності починає за нею доглядати. Щира й проста оповідь, без будь–якої претензії на епатаж (навіть походеньки до дівчат вільної поведінки дідуся–живчика сприймаються як те, що обов’язково має бути), хоча з натяком на нестандартну ситуацію: у сучасному світі, де люди закриваються у своєму власному просторі і не бажають там бачити нікого зайвого, довірливі стосунки перетворюються на дивовижу. «У Гонконзі рідко знімають кіно про старих людей. Але старіння — універсальна тема, і я хотіла показати, як китайці ставляться до своїх старих на відміну від європейців», — підсумувала свою ідею Енн Хуї.

На тему людських стосунків і робота британця Стіва Маккуїна «Сором». Його герой — 30–річний американський працівник офісу (Майкл Фассбендер), за видимим благополуччям — купа проблем. Найочевидніша — герой фільму страждає на сексуальні розлади: він постійно перебуває у пошуку сексуального партнера, у той же час сталі стосунки для нього — табу. Прикриваючись твердженням «Сімейні стосунки не відповідають реальності», він втрачає зв’язок із сестрою, а згодом і мало не саму сестру, яка, втомившись від самотності, вирішує накласти на себе руки. Роботу Майкла Фассбендера у цій складній й надто відвертій картині (фільм наповнений сценами статевих актів та оголеними тілами) дуже високо оцінили оглядачі (до слова, він же зіграв Юнга у «Небезпечному методі», що дало підставу говорити про нього як сильного багатогранного актора).

Кіно–Чорнобиль

Окремо хочеться сказати про фільм «Земля забуття» (Франція, Польща, Україна), що бере участь у спеціальній програмі International critics’ week. Це перша повнометражна режисерська робота франко–ізраїльської режисерки Міхаль Боганім (дебютний фільм є претендентом на «Лева майбутнього» і нагороду в сто тисяч доларів). «Земля забуття» присвячена 25–річчю Чорнобильської трагедії — розкриває історію жінки, яка у ніч на 27 квітня 1986 року втратила чоловіка й через 10 років не може позбавитися психологічної травми. Цю роль виконує відома сьогодні актриса Ольга Куриленко. На підмогу їй Міхаль Боганім відібрала українських, російських та польських акторів. Одна з ключових ролей — у поляка Анджея Чира, який грав головного героя в екранізації роману Януша Вишневського «Самотність у мережі». На відміну від знятих раніше фільмів на чорнобильську тематику («Аврора» Оксани Байрак чи «У суботу» Олександра Міндадзе), «Земля забуття» побудована на суто психологічній історії: режисер досліджує внутрішній світ людини, що пережила втрату рідної людини і рідної землі. «Розпочинаючи роботу над фільмом, я відштовхувалася від реальних людських історій. Крім того, я звертаюся до проблеми, що близька мені, — коли людина має залишити свою рідну землю», — пояснила Міхаль Боганім.

Психологічні портрети людей у фільмі ненав’язливо вплетені у канву побутових моментів, які, проте, нашому глядачеві можуть здатися неправдоподібними або наївними, адже стилістика, яку у фільмі представили як 80–ті роки, більше нагадує повоєнний СРСР. Хоча західна публіка у таких деталях не розбирається, тому дуже тепло прийняла картину. Відразу після показу у Венеції фільм везуть на Мiжнародний фестиваль у Торонто (8—18 вересня), де він братиме участь у конкурсній програмі. Наш глядач зможе оцінити цей твір на фестивалі «Молодість», також українські продюсери фільму Марина та Ігор Лопатьонки проводять переговори з провідними українськими дистриб’юторами щодо прокату картини восени.

Ще одна картина, що заторкує актуальну проблематику, — Himizu, що у конкурсі, японського режисера Сіона Соно. Фільм побудований на стилістиці традиційних японських коміксів манга, але в основі — історії людей, що опинилися без дому після страшного цьогорічного цунамі й перебувають у пошуку свого місця у новому статусі. Але, чесно кажучи, фільм важко надається до сприйняття.

P.S. Сьогодні на фестивалі покажуть фільм Олександра Сокурова «Фауст», щоправда, це буде показ для преси та працівників індустрії (офіційна прем’єра із червоною доріжкою відбудеться 8 вересня), але у будь–якому випадку це найголосніша подія другої половини фестивалю. «Фауст» — єдина російська стрічка в основному конкурсі, а сам Сокуров, улюбленець каннських відбірників, уперше на Венеційському фестивалі.