Ти сексі, коли вiдчайдух...

      Форум проводився — вже увосьме — головним чином зусиллями Конфедерації спілок кінематографістів. Є така, існує з 1990 року. Не чекаючи розпаду СРСР, кінематографісти реформували всесоюзну спілку в конфедеративну єдність, кожен член якої є цілком самостійним. За півтора десятиліття ніхто не побажав залишити кінематографічне братство. Ніхто, окрім... Не вгадали, аж ніяк не прибалти. Про свій вихід з Конфедерації заявила Спілка кінематографістів Росії, очолювана Нікітою Михалковим. Причина розбрату тривіальна — поділ майна. Росіяни вважають, що, скажімо, величезне приміщення Кіноцентру на Красной Прєснє — їхнє. Суди, звитяжні баталії, з детективними наворотами включно. Пікантності баталіям додавало те, що Конфедерацію очолює недавній дружбан Михалкова, знаменитий сценарист Рустам Ібрагімбеков...

      Отакі придибенції. А під шарудіння судових паперів Кіноцентр перетворився на територію уповні комерцiйного штибу. То ж не дивно, що Кіномузей звідти намагаються випхати — не вписується. І «такі да».  Директор музею, вiдомий кінознавець Наум Клейман сказав мені,  що він би й радий вибратися, аби було куди. Бо вже й гостей приймати тут просто соромно. З одного боку — сауна «Ласточка» (з еротичним масажем, певно), з іншого — стриптиз-бар. Та й просто барів тут напхом напхано. Кіно, звісно, показують теж. Голлівудське, головним чином. Трапляються й винятки. Фільм російського режисера Андрія Звягiнцева «Повернення / Возвращение» (той самий, що переміг на останньому фестивалі у Венеції) продовжує викликати інтерес публіки. Та загалом, попри нарощування потужностей російського кіно, в кінопрокаті його майже не видко. Суцільний Голлівуд.

      Звісно, так скрізь воно, скажете ви. І помилитесь. Не скрізь. В Узбекистані ситуація інша. Те, що розповідали узбекські кінематографісти, виглядало дивом. Їхні фільми демонструються в кінотеатрах місяцями — при суцільних тобі аншлагах і чергах за квиточками. Вигадують? Пропаганда узбецького способу життя? Та ні, дивлячись їхні фільми, охоче віриш — так воно є насправді.

      Рік тому на Форумі показали фільм Зульфікара Мусакова «Хлопчики в небі». Цього разу — продовження, «Хлопчики в небі-2». Історія кількох молодих людей, пов'язаних між собою. Бідних і багатих, дотепних і не дуже, талановитих і менш обдарованих, романтичних і прозаїчних. Багато смішного й граційного. Оповідано все це легко, з артистичним блиском. Чимось невловимо нагадує радянське кіно початку 60-х років. «Я шагаю по Москве», скажімо. Свіжість світосприйняття, трохи наївна віра в те, що завтра буде краще — бо ж усе життя попереду.

      Інший узбецький хіт — фільм «Велетень і коротун» (до речі, на міжнародному Московському кінофестивалі його й буде представлено в ретроспективі «Національні кінохіти»). 46-річний Джахангір Касимов пропонує дещо іншу стилістику. Це такий собі сплав комедії, замішаній на фольклорних традиціях, та — що й створює оригінальність стрічки — соціально спостережливого кіно, яке відтворює реалії дня сьогоднішнього: бідарі з одного боку, нувориші — з іншого. І весь цей матеріал перемкнуто фабулою авантюрного штибу...

      Величезне 200-кілограмове «дитя» років 25-ти (Обід Асомов) вирушає до Ташкента, аби заробити сяких-таких грошенят на прожиття. Його приймають на роботу. Якесь будівництво із шахраюватим начальником, що дурить парубка, як тільки може. А в того, попри інші проблеми, ще ж і апетит шалений — їсть за сімох дурних і незугарних. Як тут вижити? На допомогу Дурнику (так його швиденько охрестив люд, уражений неспівмірністю тілес і вміння розміщуватися у часі і просторі) приходить коротун Зульфікар. Фольклорна, погодьтесь, парочка —  Максим і Зульфікарочка. Ну, в перекладі українською. Коротунчика  грає Нодир Сайдалієв, чия популярність в Узбекистані, кажуть, не поступається нашій Вєрці Сердючці. Хоча коли брати власне кінематографічну традицію, доречніше згадати Чарлі Чапліна. Тільки той, здебільшого, воював, і небезуспішно, з велетнями, а цей вступає з ними (ним) у спілку.

      Утім не зовсім так. У голові Зульфікара рояться тисячі бізнесових проектів — і всі вони зводяться до того, як нажухати сильних світу цього, використовуючи нестандартну мiць Дурника. То встряють у поєдинки сумоїстів (японська боротьба «жиртрестівських» мужчин), то їх наймають служити мафіозі... Тільки ж скрізь вiд них вимагається дотримуватися певних форматів сьогоднішнього життя, а вони ж отакі нестандартні. Щоразу доводиться кивати п'ятами.

      Мудрість цієї, дещо затягнутої, стрічки проста: нинішня реальність вибудувана на стандартах, котрі не є придатними для «нормальних» людей. Нормальних у тому сенсі, що вони зберігають власну гідність і власну неповторність. Зберігають, бо по-іншому просто не вміють жити. Відтак логічним є смішний, іронічний фінал, коли Дурник повертається з Японії, де став чемпіоном у тій самій боротьбі сумо. А отже, багатієм, чоловіком чарівної японки... Тільки там, у химерній країні незвичних традицій  і нормативів, він знаходить себе.

      Кіно в Узбекистані роблять нині режисери середнього покоління, ті, кому від  сорока до п'ятдесяти. Одначе й молоді вже на підході. На Форумі показали короткометражний фільм «Тато» 20-річного Тимура Мусакова (сина постановника «Хлопчиків у небі»). П'ятирічного хлопчика забирають до лікарні, а він, природно, боїться лишатися сам. І батько залишається ночувати під вікнами лікарняної палати... Зворушливо, точно зіграно, скупо й виразно оповідано. Людині, навіть маленькій, так важливо зберігати тремкий зв'язок із ближніми  і так страшно бути на самотині...

      У фільмах кінематографістів Центральної Азії загалом часто зустрічаються герої дитячого чи юнацького віку. В картині казаха Канимбека Касимбекова «Тобі потрібне цуценя?» бачимо хлопчика, котрий намагається порятувати маленьких собачат вiд смерті. Його мандрівка ближнім світом одкриває  людей з дещо несподіваного боку. Звичний прийом дивотворення за допомогою включення оптики дитячого бачення. І знову пригадуєш рубіж 50—60-х, всі оті «Людина йде за сонцем», «Чотириста ударів», «Іванове дитинство»...

      36-річна казашка Гульшад Омарова віднедавна живе в Роттердамі. Її дебют у великому кіно, фільм «Шиза», було показано у програмі «Особливий погляд» на недавньому Каннському фестивалі. Міцна режисерська рука відчувається у всьому. 15-річний Шиза (таким є прізвисько підлітка) змушений залишити школу —  «дістали» ровесники, котрі вважають його несповна розуму. Мати приводить його до лікаря, жаліється: вважають шизонутим, бо робить все, що йому скажуть. Ескулап вимагає деталей. Хлопець розказує. От недавно його запитали, чи хоче він «трахнути» однокласницю? Ну звичайно! Тоді його запускають у шкільну залу, де дівчатка його й трахають — чимось важким по голові. Отака-от схема...

      Лікаря грає відомий російський актор Віктор Сухоруков (старший «брат» у знаменитому фільмі О. Балабанова). Він меланхолійно вислуховує пацієнтів, бере від них оплату у вигляді натуральних продуктів й так само меланхолійно вслухається у власний організм — міряє собі тиск, ставить градусник. Словом, робить те, чого не вміє Шиза (Олжас Нусупбаєв), — контролює органи, бо ж світ такий — торохне по голові і будеш не таким, як треба. Майже атракційні засоби виразності, одначе ж ефективні.

      Життя і справді — суцільний тобі атракціон, і ти мусиш грати  свою ролю, виписану десь і кимось — може, й на небесах. Шиза скоряється організуючій волі свого тимчасового  вітчима, котрий займається тіньовим бізнесом — кулачними боями. Тут за гроші просто вбивають. Зрештою, один з убитих на тому страшному рингу останньої своєї земної миті передає гроші для жінки. Шиза виконує його прохання і прикипає душею до Зінки (Ольга Ландіна), котра поривається полишити ці краї і вирушити до Китаю на заробітки. Хоча й кривоніжка, хоча не дуже й гарна. Шизі — по серцю. Задля неї і маленького хлопчика, котрий залишився по вбитому, він готовий на все. Навіть убити... От се він уже робить не за чужою волею, а сам. У ньому таки пробуджується власна душа, неповторна індивідуальність... Фінал стрічки, вочевидь, підклеєний і дещо штучно. За кілька років хлопець виходить із тюрми, і на свободі його зустрічають Зінка і той самий хлопчик, що вже підріс. Узявшись за руки, вони йдуть вдалину — точнісінько як у чаплінських картинах. Тільки далина та рідна — не китайська і не німецька. Казахська. Шукати себе краще в рідних палестинах. А ще в собі самому.

      Світ іншого казахського фільму, «Острів відродження», 34-річного Рустема Абдрашева, романтичніший. Одначе й тут героям хочеться кудись катапультуватися — в іншу реальність. Скажімо, один усе марить Одесою. «Навіщо тобі Одеса? — питає в нього заїжджий фотограф. — Одеса мусить бути у тебе всередині. Назовні й без того багато всього».

      Події тут розвиваються на початку 60-х. Фабула трохи нагадує знамениту стрічку Юлія Райзмана «А що, коли це кохання?», котру і зроблено якраз 1961 року (під час обговорення на Форумі цей нюанс не лишився непоміченим). Любов підлітків потрапляє під прес дурнуватих упереджень. І хлопчик зраджує свою любов. Зраджує поезію свого внутрішнього світу. Бо ж він пише вірші, витворює в собі свій особистий космос. І відтак навiть  через роки переймається тим несамовито... Точно, стильно, красиво зроблено цей фільм! Про час, коли люди літали — у космос і в духовну височінь. І не боялися своїх почуттів, не боялися не втрапити у стандартизовані, висвердлені кимось діри для просовування і фіксації своїх «органів».

      Ще один казахський фільм має програмну назву «Маленькі люди» (режисером тут 33-річний Нариман Туребаєв). Двоє парубків, котрим трохи за двадцять. Працюють вони у фірмі, що розпродує такий-сякий ширвжиток. Таких ми зустрічали і в Києві — на вулиці хапають за поли піджака і пропонують, «майже за безцінь», якусь дурничку. Один із хлопців — самий тобі конформізм, диво пристосування. Його влаштовує світ, де все чітко нормовано. Готується поїхати на роботу до Німеччини — там бо все тіп-топ, за ранжиром і по розуму. Не те що тут, де ти мало кому потрібний. Інший герой — річ у собі, й ніяк йому не хочеться виповзати з власного кокона. Обидва, до того ж, самодіяльні музиканти, й тому в них бринить щось їм самим не дуже зрозуміле, тривожне...

      Закінчується крахом фірми і необхідністю пошукати себе самих у собі. Знов-таки, Німеччина наказала не турбуватися. Усе ж таки доведеться пошукати ті екзотичні «одеси» чи «мюнхени» десь у складках душі. І справді так — навіщо кудись їхати, що знайдеш там, окрім розцяцькованої барвистої обгортки?

      Як бачимо, казахські, узбецькі та киргизькі (теж дуже цікаві, просто не вистачає вже місця для розмови й про них) молоді (я не випадково підкреслюю їхній вік) режисери розвивають традиції такого собі «роману виховання». Відчуття таке, що в них прокинулася молодеча жага духовного зростання, народження і відродження. На цьому тлі фільми українців («Золота лихоманка» Михайла Бєлікова та «На краєчку землі» 25-річної Алли Пасікової), естонців та латвійців виглядають значно герметичнішими, орієнтованими на подолання якихось складних психокомплексів. Для прикладу, «Сомнамбула» Кездуса Сулева відтворює події 1944 року і той страх репресій і насильств, який викликали радянські «визволителі». То страх маленької нації бути погвалтованою й розчавленою великим і страшнуватим сусідом...

      Непрості комплекси доводиться зживати й сучасним героям латвійського фільму «Ти сексі, коли ти розкутий» Крієвса Арвідса (у Москві стрічку показали під назвою «Сладкий триумф грусти»). А от персонажі документальної латвійської картини «Keep smiling» розкопують могили й окопи останньої світової війни, воскрешаючи безіменних героїв. А з ними разом — і самих себе. Виходить, європейці більше зациклені на минулому, чиї травми належить ще гасити й гасити. Енергетика азійців штовхає їх уперед, їм хочеться «і рости, і діяти». Колись Микола Хвильовий мріяв про «Азіатський ренесанс», до якого включаться, а може, й очолять, і українці. Хто знає, чи не надходить той час?

      Образ західної цивілізації з вражаючою концептуальною чіткістю зафіксував класик світового неігрового кіно Герц Франк. Його 30-хвилинний фільм називається «Дорога Джульєтта». Як пояснив режисер, він випадково застряг в італійській Вероні (застрайкували авіатори) й відтак за два дні зняв екскурсійну вакханалію біля скульптури шекспірівської Джульєтти. Безкінечним потоком ідуть люди до місця, освяченого генієм Шекспіра, під балкончик, звідки Ромео виголошував свої любовні почуття. І практично кожен поводить себе «як усі» — облапує Джульєттину фігурку, кладе руку на груди романтичної героїні. Ті груди відполіровані до потворного блиску...

      Колись Франк зняв фільм «На десять хвилин старший». Там п'ятирічний хлопчик за кілька митей театральної вистави на наших очах виростав духовно, стверджувався як особистість. Тут щось протилежне. Стрічку можна було б назвати «На десять хвилин масовіше»... Кожен хапає за груди Джульєтту й одразу втрачає свою осібність. Невже це той ідеал, якого ми прагнемо? Не йдімо в таку Європу! Вже краще в Азію, таку, якою вона постала у фільмах московського Форуму...