Храм у Кривих Колінах вважають одним із кращих на Черкащині.
У селі Криві Коліна, що в Тальнівському районі на Черкащині, ви не знайдете, мабуть, жодної назви вулиці з недалекого минулого. Замість Радянської, Жовтневої і їм подібних тут нині є вулиці Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного. У цьому патріотичному селі встановили такий величний пам’ятник Тарасовi Шевченку, що він прикрасив би й столицю, а місцева церква, збудована на городі одного з кривоколінців, є однією з найкращих в області.
«Як побачите рівненький асфальт — ото і є дорога до Кривих Колін», — пояснює нам на околиці Тального молода пара. Дорога і справді чудова — без звичних вибоїн та ям, і тягнеться аж до самісінького села, при в’їзді в яке — розкішна липова алея та велике соняшникове поле. Першими у Кривих Колінах на центральній вулиці Мазепи зустрічаємо Євгенію Плюшко з внучкою Олею. Жінка каже, що 22 роки пропрацювала в цьому селі дояркою. Оля цієї осені пішла до першого класу, але про сільський дитсадок і тепер згадує. «У нас там гарно, парти новенькі, іграшки різні. І смачно годують», — розповідає дівча. «Садочок у нас справді один із кращих у районі. Навіть із сусідніх сіл дітей привозять», — підтримує внучку Євгенія Володимирівна.
«А ви погляньте на наш спортивний майданчик», — долучається до розмови інша сільчанка Таміла Півторак, котра йде вулицею з онучкою Юлею. Майданчик для занять спортом у Кривих Колінах звели біля школи недавно. Посіяли газон, встановили вуличні тренажери, ворота для футболу, баскетболу, обладнали місце під тенісні столи.
«Виросла у Черкасах, а люблю жити у селі. У нас тут природа чудова, і люди добрі», — зізнається місцева вчителька Віталіна Лелеко, яка прогулюється з сином Мироном. Каже, що три роки тому її запросили працювати у Криві Коліна, побудували хату. «Це Володимир Петрович Мовчан, місцевий меценат, житло дав, а не держава», — уточнює молода жінка. Вона каже: коли б не прийшла на спортивний майданчик, тут завжди є діти. Ми й самі це бачимо — дві дівчинки, одна поперед одної, освоюють новенькі тренажери. «Мені подобається ось ця гойдалка», — каже нам одна з дівчаток і додає: «Мене Юлею звати, мій татко — дільничний».
Сільського дільничного Романа Круця, Юлиного батька, зустрічаємо біля сільради. Він тут у справах. Каже, роботи вистачає, хоч удень, хоч уночі, адже у підпорядкуванні, окрім Кривих Колін, ще кілька сіл. Коли запитуємо про умови роботи, відповідає: «Дуже достойні, є сучасні засоби зв’язку, а головне — новий будинок, де мешкаю з родиною, і там же, з іншого входу, маю робочий кабінет». «Аби не Мовчан, то працювати б довелося зовсім в інших умовах», — підсумовує Роман Круць.
У Кривих Колінах комфортно працюється і вчителям. Місцеву школу навіть важко назвати сільською — вона не гірша від тих, що є в обласному центрі. Поруч iз нею на площі, всуціль засадженій квітами, — той самий величний пам’ятник Кобзарю. «З капітальним ремонтом школи, де протікав дах, а взимку було дуже холодно, та з встановленням пам’ятника Шевченковi теж допоміг Володимир Мовчан. А торік посприяв ремонту дороги до Кривих Колін. Ця людина робить неоціненний вклад у життя нашого села», — каже «УМ» голова Кривоколінської сільської ради Ольга Дяченко. Шкода, зауважує Ольга Михайлівна, що таких меценатів в Україні небагато. Інакше життя у державі помітно змінювалося б на краще.
За словами Ольги Дяченко, працювати в нинішні часи будь–якому сільському голові (до цієї сільради, окрім Кривих Колін, входять ще три села — Чеснопіль, Добрянка та Нова Павлівка) нелегко. Оскільки проблеми, що раніше покладалися на плечі сільгоспвиробників, звалилися на сільську раду.
«Приміром, шляхи на вулицях села потребують ремонту й капітальних вкладень, і це великі гроші. А бюджет сільради дотаційний», — зазначає Ольга Михайлівна. Вона сподівається, що цьогоріч ситуація з надходженнями поліпшиться, адже є розпорядження голови Черкаської облдержадміністрації Сергія Тулуба про те, щоб сільгоспвиробники переуклали угоди з селянами про використання їхніх земельних паїв і виплачували не менше 4,5%. Тож якщо людям підвищать плату за паї, то й у сільраді з’являться гроші. А кошти потрібні не лише на сільські дороги, бракує їх і на ремонт опалення у старому приміщенні навчально–виховного комплексу. Ольга Михайлівна зізнається, тут би не завадила підтримка місцевих підприємців. Так, вони підсобляють, але, приміром, — 20 літрами солярки або трактором, а коли йдеться про те, щоб 10–20 тисяч гривень на опалення виділити, кажуть: «Податки платимо, хай сільрада робить».
«Відмахнутися від прохань найлегше. А пора вже думати й про соціальну відповідальність перед суспільством, бо минув той час, коли підприємці ставали на ноги», — розмірковує Ольга Дяченко. А загалом, наголошує вона, у «нашому селі купити хату нині непросто», тільки за останній рік у Криві Коліна переїхали жити три–чотири молоді сім’ї. Повертаються після закінчення вишів і молоді фахівці. І це багато про що говорить. Значить, люди бачать перспективу.
«Мої односельці вміють не тільки трудитися, а й відпочивати. Маємо свій хор «Яблуневий цвіт» iз людей старшого покоління, а танцюють на нашій сцені та гуморески читають школярі», — додає директор Будинку культури Віталій Сивокінь. За його словами, учасники сільського хору мають два комплекти костюмів, які придбав для колективу все той же Володимир Мовчан. На сільській сцені виступають і приїжджі таланти, недавно був гуцульський ансамбль «БАЙ» з трембітами, а з Тального приїжджав духовий оркестр та народний колектив «Ордана». А як весело погуляли на Івана Купайла: переможцям конкурсів призи вручили — поросят, мед, борошно, а дітворі — солодощі.
«А он і наш Володимир Петрович», — каже директор Будинку культури й показує на автомобіль, що наближається до центру. Володимир Мовчан їде у Тальне, але відкладає поїздку й охоче показує нам своє рідне село, до якого повернувся з Росії сім років тому. Спочатку прямуємо до збудованого ним місцевого храму Воскресіння Христового Київського патріархату, золочені бані якого видно з усіх куточків Кривих Колін. Ця церква, вибудувана з білої німецької цегли та граніту, є однією з кращих на Черкащині. Біля храму цвітуть троянди. Їх тут скільки, що аж дух захоплює.
«Колись, більше двадцяти років тому, на цьому місці був город мого кума, і коли я приїжджав у відпустку, кілька разів казав йому: «Отут би церкву побудувати!» — розповідає Володимир Петрович, який проводить нам екскурсію храмом. Усередині церкви постає неймовірної краси золочений іконостас. При церкві, каже Володимир Петрович, діє недільна школа, ліворуч зведено будинок настоятеля храму, а праворуч — простору альтанку, де проходять весільні церемонії. Тут же, на території церкви, встановили й пам’ятний знак Десяти заповідей Божих.
«Біля церкви ще плануємо звести великий Ноїв ковчег. Не знаю, що з того вийде, основний ідеолог цього задуму — моя дружина Лілія Петрівна», — ділиться задумом Володимир Мовчан. Він підходить до старої яблуні, яку зберегли під час будівництва, каже, що вона тепер кожної весни рясно зацвітає. «Вдячне» дерево й справді вписалося в довколишній пейзаж — мов завжди росло при цьому храмі.
Коли у Кривих Колінах збудували церкву, неподалік від неї, на спуску до річки Гірський Тікич, засадили ще й тополину алею, назвавши її Церковною. «Он як пішли вгору», — тішиться Володимир Петрович, коли наближаємося до берега Гірського Тікича. Велика річка в’ється через усе село, вигинаючи круті «коліна», від яких і пішла назва села. Раніше, щоб перейти з берега на берег, людям доводилося обходити кілька кілометрів. Тепер у селі чотири великі пішохідні залізні містки, зведені щедрим меценатом.
Повертаючись нагору до церкви, бачимо нову добротну зупинку, яку для односельців збудував Володимир Мовчан. Він же купив автобус, що курсує до Умані та Тального, тож кривоколінські студенти без пересадок можуть дістатися на навчання, а дорослі — на базар, в магазин чи лікарню.
«Коли жили в Росії, згадували Україну?» — запитую Володимира Петровича перед від’їздом. «Щодня. Весь час хотів переїхати ближче до рідного краю», — щиро зізнається він. «Що відчуваєте тепер, коли їдете рідним селом?» — «Що небагато поки зробив. Водночас прикро, що за 20 років незалежності українська влада так мало зробила, аби життя наших людей стало кращим».
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
