Степан Хмара: Це не еліта, а політикани й дрібні люди

Степана Хмару можна вважати першим політичним в’язнем незалежної України. Опозиційного народного депутата запроторили за ґрати в листопаді 1990 році за те, що він побив міліцейського офіцера–провокатора. Навіть колишній Генпрокурор Михайло Потебенько визнав: «Арешт Хмари був помилкою». А на волю Степана Ільковича разом із кількома іншими патріотами випустили 25 серпня 1991–го — наступного дня після проголошення Незалежності.

Спершу це інтерв’ю з Хмарою замислювалось як роздуми про Незалежність. Та, зважаючи на останні події, додалися нові питання: сутички 24 серпня, масові допити опозиційних активістів, «беркутівські» полчища в центрі Києва... Степан Ількович — звично категоричний і різкий — критикує владу за «дурість». Водночас 73–річний аксакал не шкодує критики і для Юлії Тимошенко — колишньої соратниці, від якої пішов одразу після Помаранчевої революції.

«Чим брутальніше поведеться влада, тим більше дратуватиме людей»

— Степане Ільковичу, як ви оцінюєте події 24 серпня, коли влада не пропустила опозицію в центр Києва?

— Влада повелося так, що дурніше й не вигадаєш. Це безглуздя — в День Незалежності забороняти людям пересуватися містом. Я не розумію: чого вони боялися? Українці вже доказали сотні разів, що вони не б’ють вітрини, не ламають майно, не чинять насильства. Вони можуть покричати, написати гасла — нічого страшного!

— Як відреагує суспільство на силові дії влади? Чи це мобілізуватиме людей, чи владі вдасться їх залякати?

— Влада не зможе залякати суспільство. Поки що люди не йдуть на масові виступи, бо триває накопичення енергії. Якийсь один фактор не може бути вирішальним у багатогранному букеті протестних настроїв. Але все буде плюсуватися. Чим брутальніше поведеться влада, тим більше дратуватиме людей. Ці дурнуваті виклики в прокуратуру... Кинули пенсіонерку в тюрму на 10 діб... Замість отямитися від тих дурниць, які наробили 24 серпня, вони продовжують займатися не тим, чим треба.

— А якщо влада Януковича справді будує в Україні поліцейську державу: про це свідчать масові виклики, посилені кордони міліції, обшуки?

— Не вдасться! Після того, що суспільство пережило в 2004 і 2005 роках, владі не вийде загнати людей у стійло.

Поки що нема бурхливої реакції, бо українці — вони до певної міри терпеливі. Але події 2004 року засвідчили, що в суспільстві є досить високий рівень гідності. При тому, що воно дійсно понівечене й хворе...

— Чому така різка оцінка?

— Якби суспільство було здоровим, воно мало б іншу владу.

— Тобто Україна заслуговує такої влади?

— (Зітхає.) Ви знаєте, дуже часто на виборах люди опиняються без вибору. І найбільша проблема так званої політичної еліти — мені не повертається язик назвати це елітою, бо це не еліта, це політикани, дрібні люди! На жаль, нема потужного політика. Я його не ба–чу!

«Я буду в перших рядах, при чому із каменем або ломиком»

— Ви вірите у можливість нової революції?

— Це залежить від обставин, від того, як діятиме влада. Те, як вони зараз працюють... (Замислився.) Ви знаєте, вірю! Якщо нинішня влада посміє запровадити ринок землі й винести українські сільгоспугіддя на продаж — суспільство її змете! Український народ цього не допустить. І я буду в перших рядах, причому з чимось важким у руках — чи з каменем, чи з ломиком...

А спокуса в української влади — дуже велика. Вони кричать про реформу в агросекторі. Пусте! Всім зрозуміло, у чиїх руках опиниться земля. Які б байки не розповідали, яким би гарним не був закон — це омана. Вони лише чекають сигналу: право продажу й купівлі. Земля опиниться в руках олігархів, як і промислове майно. Десяток олігархів володіє майже всім багатством України! Народного майна вкрадено на мільярди. А тепер йдеться про трильйони! Бо земля — це вічний ресурс. І їх це дуже пече: бачиш перед собою трильйони — треба вкрасти.

— Ви виступаєте проти ринку землі взагалі чи вас обурює те, що за реформу береться чинна влада?

— Я проти ринку землі як явища — категорично! Земля має залишатися у всенародній владності. Якщо вона дістанеться приватним рукам — не стане української нації. Нас чекатиме доля циган. Розумієте? Етносу без землі!

«Влада добре робить, що притягує Тимошенко. Буде прецедент: потім їх теж притягнуть»

— Як ви ставитеся до процесу над Юлією Тимошенко?

— Юлію Тимошенко обов’язково треба притягувати до відповідальності за те, що вона натворила. Єдине, що категорично не сприймаю — що їй вибрали такий запобіжний захід. Не треба арештовувати до закінчення процесу. А там як суд визначить.

— Степане Ільковичу, ви ж прекрасно знаєте, які в нас суди...

— Я ніколи не визнаю, що це політичний процес! Її притягують до відповідальності за небезпечні афери. Газові угоди 2009 року — це національна зрада, це здача України! Вже не кажу про інші речі...

— Із боку Януковича — це правосуддя чи помста, як на вашу думку?

— Я думаю трішки інакше. Мені здається, що влада опинилася в безвихідній ситуації. Ці контракти загнали Україну в пастку. Ви ж не забувайте, що ці угоди підписали на десять років, із завищеною кількістю газу, який мусимо купувати щорічно... Я ще два роки тому вимагав притягнути винних до відповідальності. Ходив у Генеральну прокуратуру, Службу безпеки та вимагав порушення кримінальної справи щодо Дубини, Діденка й Тимошенко — всіх причетних до здачі України. Нинішня влада опинилася в такому становищі, що мусила показати, що не можна із цими угодами жити. І почали дурниці робити — харківські угоди тощо...

— Тобто не можна виключати, що потім будуть судити і Януковича?

— Кожен має відповідати за себе. До речі, вони роблять корисну справу, бо створюють прецедент — притягують до відповідальності колишнього голову виконавчої влади. Це позитив! Бо потім прецедент має стати традицією. Так, «Регіони» роблять багато поганого. Але невже це означає, що Тимошенко треба відпустити? Треба послідовно взятися за всіх, хто торгує інтересами України.

— Тобто якщо Тимошенко кличе на Майдан — людям варто сидіти вдома? Здається, Янукович лише зрадіє...

— Я думаю, у свій час люди вийдуть без жодних закликів. Штучно революцію не можна викликати. За Тимошенко ніхто не піде на революцію. Але за землю люди підуть. Я впевнений! У мене відчуття таке. Бо я сам пуповиною приріс до цієї землі. Бо я відчуваю, що якби це сталося, то це була б і моя трагедія. Тому я вірю в потенціал народу, навіть у ту інтуїцію, в бажання самозберегтися... Це бажання десь дрімає, але воно є в українського народу, і ми побачили це в 2004 році. Тоді ніхто не сподівався на такий масштаб — ані влада, ані опозиція. Я реаліст і бачу, з ким маю справу. Та банда просто так не допустить зміни влади.

— Ви маєте на увазі тодішню «банду» чи нинішню?

— А хіба її можна розрізняти? Одне й те саме.

«Ми розуміли: суспільство задрімає — ця наволоч оговтається»

— Степане Ільковичу, поділіться своїми думками про результат 20 років незалежності. Що пішло не так?

— Ми стали не на той шлях. Допустили стратегічні, вирішальні помилки у перші роки Незалежності, від яких Україна покотилася не тією дорогою, куди треба. Здобули незалежність — але не змінили владу. Правління залишилося в чиновницького апарату, сформованого ще совєцькою комуністичною системою. Вони зуміли втриматися при владі за допомогою наших псевдодемократів. Не можу оминути це, бо це унікальний змарнований момент... Після ухвалення Акта проголошення незалежності України треба було обов’язково переобирати Верховну Раду! Суспільство було готове до того, щоб жоден номенклатурний депутат від Компартії не пройшов до парламенту! А змінилася б Рада — була б інша виконавча влада. Хай не ідеальна, але вона була б інша. А потім — переділ майна, захоплення, розграбування України... Перевибори не дали провести такі демократи, як Павличко, Яворівський та іже з ними. У нас була прекрасна група таких радикалів у «Народній раді», чоловік 18, і ми криком репетували, що треба переобирати Верховну Раду. Бо ми передбачали, що після здобуття незалежності настане розслаблення. А далі, як тільки задрімає суспільство, ця наволоч, яка була у Верховній Раді, покаже свою роль!

За допомогою демократів провели свого номенклатурного президента — Кравчука. Ви розумієте... Тоді ж цікаві події відбулися! Тоді демократи направили стріли проти Івашка. Хоча Івашко — це був дуже вдалий на той час керівник. І в Москві це прекрасно розуміли! Вони боялися сучасного «мазепинця» і висмикнули, витягнули його до Москви (у липні 1990 року, після місяця перебування на посту Голови Верховної Ради УРСР, головний комуніст УРСР Володимир Івашко перейшов на посаду заступника генсека ЦК КПРС. — Авт.) Ця людина, по–перше, була українська, а по–друге, високо порядна й компетентна.

— Ви тоді це зрозуміли, чи вже пізніше, в наступні роки незалежності?

— Я ще тоді це зрозумів. Івашко як Голова ВР не йшов до себе в кабінет — він приходив у курилку, й ми з ним там розмовляли. Він запитував: одне, друге, інше... Я бачив, як він поводиться, і розумів, чого він хоче. У мене після таборів ще волосся не відросло — він багато випитував. Ця людина дійсно хотіла зробити з України державу. До речі, це ж була його ідея створити Соціалістичну партію. А потім ця ідея потрапила в руки такої людини, як Мороз...

А Кравчук — це людина, абсолютно не гідна бути керівником держави.

— Чому йому повірили?

— Хто йому повірив?

— За нього проголосувала більшість громадян. Та й частина націонал–демократів стверджує, що Кравчук добре виконав свою тодішню роль.

— Націонал–демократів треба розрізняти! Був Хмара — а були пристосуванці. Були деякі рухівці на зв’язках із КДБ... Тоді треба було відверто про це говорити. Може, це теж моя вина — забагато толерантності. А треба було казати, що ці хлопці весь час були на зв’язках із КДБ! А там не буває вчорашніх.

Я вам скажу одну річ: ми могли відкликати всіх офіцерів–українців зі збройних сил СРСР. Я ходив до Кравчука із такою пропозицією: давайте почнемо з моряків військово–морського флоту СРСР, насамперед із Далекого Сходу. Японці готові були профінансувати повернення військових у Крим! Уявіть собі, офіцери з Охотського моря перебираються у Крим, у котеджі й таке інше. Та сьогодні Крим був би найбільш патріотичним в Україні!..

А я пропонував узагалі всіх офіцерів забрати в Україну. І більшість із них хотіли повернутися. Бо це колосальний інтелектуальний потенціал! А в нас більшість офіцерів до сьогодні залишились росіянами. Бо так комплектувалася совєцька армія, що в Україні мали служити не українці, а за межами України — українці.

Більшість із наших військових, скажу делікатно, позбавлені патріотизму. А без патріотизму нічого не зрушить із місця. Немає патріотизму — буде корупція, неохайне ставлення до своїх обов’язків. Людина має горіти любов’ю до своєї Батьківщини! З цього все починається. Все!

— Наскільки фатальним було те, що демократи не змогли висунути спільну кандидатуру на перших президентських виборах?

— Скажу ще одну важливу річ. Я був категорично проти виборів Президента в 1991 році! Вони були передчасними. Вибори ніхто не міг виграти. Звичайно, вони показали себе як дурники, бо шість кандидатів ішло від демократів. Це виглядало смішно, хоча було не до сміху. Але навіть якби був спільний кандидат — він не мав шансів. Чому? Тому що у двох третинах областей у радах сиділа комуністична більшість. А хто ж вибори організовував? Ради! Ви кажете: «Кравчука народ підтримав...» Голоси — це одне діло, а головне — хто рахує.

«Я вдячний за арешт. Бо насправді мене могли й убити»

— Степане Ільковичу, розкажіть, будь ласка, про обставини, які передували вашому арешту 1990 року.

— Обставини... Зі мною треба було щось робити. Я був дуже активним, впливовим. КДБ дуже добре все аналізував. Вивчали і те, як я поводився у таборах, і потім тут — дивилися, як мене люди сприймали. Під час слідства в них були записи моїх виступів на мітингах, зібраннях... Тобто вони вбачали небезпеку в моїй особі. Я ще тоді йшов на вибори із гаслом про те, що головне завдання — відновлення незалежної держави. Навіть рухівці казали, що шлях до незалежної держави тривалий, що він пройде через федерацію, конфедерацію і так далі. Я ж казав відмітати це з першого дня!

Вони ухвалили рішення: влаштувати провокацію, ізолювати мене. Це успішно зробили через сутичку з полковником Григор’євим. Насправді я вдячний долі, бо могли прийняти інше рішення — фізично знищити. Це не становило великої проблеми.

— Ви пам’ятаєте, як зустріли новину про незалежність?

— Я уважно слухав перебіг засідань Верховної Ради через радіоприймач. І ще тоді відчув, де «Народна рада» допустила помилку — дала можливість передихнути, зробити перерву Кравчукові. Тоді можна було максимальні вимоги висувати — в один момент заборонити діяльність Компартії. Пізніше це рішення ухвалила президія, але почалися суди, пересуди... А це ж не просто партія — це антидержавне, антиукраїнське кубло. Так було завжди — і в КПРС, і в цій. Тільки в КПРС було більше патріотів, ніж у цій зграї.

— Як до вас — депутата — ставився персонал СІЗО?

— До мене ставилися з повагою. 19 серпня, коли оголосили про ГКЧП, я тут же нашкрябав вітальну телеграму Єльцину і через свого адвоката передав у Москву. Це було ще до поразки путчистів... А десь близько 12–ї години до мене прийшло кілька осіб, в тому числі начальник тюрми, ще якийсь представник Міністерства юстиції. І питають: «Степане Ільковичу, що то буде?» А я кажу: «Це ненадовго. Побачте — скоро скінчиться». І дійсно, лише три дні «музика грала» (сміється).

Умови, в яких я сидів у 1990 році, не можна було зрівняти із попереднім ув’язненням (Хмара відбув сім років у таборах і засланні за антирадянську діяльність, із 1980 до 1987 рр. — Авт.). Я мав папір і міг писати, скільки хотів. Ніхто не відбирав того, що я написав. Я підготував кільканадцять статей, заяв... У камері писалося добре: ніхто не заважав, не відволікав (посміхається).