Бутафорiя опору

«Вимагаємо!» Дедалi частiше противники «донецької» влади вдаються до ультимативного лексикону. З трибуни парламенту, на мiтингах, пiд стiнами суду, де слухають справи екс–урядовцiв... Згадаймо, для прикладу, грiзне Яценюкове: вимагаємо вiддати посаду голови Рахункової палати опозицiї! Чи є бодай якийсь результат усiх «Вимагаємо!», що лунали упродовж останнiх мiсяцiв? На жаль, нi. Влада, якщо не публiчно, то принаймнi про себе лише усмiхається з приводу тих страшилок.

Утiм на iнше годi й розраховувати, коли всерйоз оцiнити потенцiал «вимагачiв» i рiвень їх публiчної пiдтримки. Електорат вiдверто збайдужiв до пустопорожньої балаканини, риторики тих, хто сам себе возвiв у ранг опозицiонерiв. Навiть судовi процеси над мiнiстрами попереднього уряду та арешт Юлiї Тимошенко не сколихнули громадськiсть. Кiлька сотень, а то вже й десяткiв екзальтованих «юлефанiв» навiть на телекартинку «не тягнуть». Зате скiльки галасу, пафосу, надування щiк вiд органiзаторiв акцiй опору! Аби тiльки привернути увагу ЗМІ, громади, свiтової спiльноти. Однак i на цьому напрямi — пшик. Нi санкцiй Європи проти можновладцiв та суддiв, якими погрожували БЮТiвцi, нi початку розгляду справ у Європейському судi, не кажучи вже про якийсь вердикт.

А можливо, всi цi провали та нульова ефективнiсть протестних виступiв криються в сутностi дiйових осiб, зрештою, в метi, яку вони переслiдують? Звичайно, попутно можна поборотися i за демократiю та свободу в Українi. Та чи головне це, скажiмо, для Яворiвського, Пашинського, Тарасюка, Бондаренка, iнших нардепiв iз пiдмоченою репутацiєю, якi не переметнулися до Партiї регiонiв? Утiм туди їх уже навряд чи i взяли б.

Розумiння того, що в жодний iнший «потяг» до парламентських виборiв вони вже не встрибнуть, що вони в полiтицi вже нiкому не потрiбнi, i кидають цих глашатаїв на барикади за Юлю. Бо, тiльки вирвавши лiдерку iз судових обiймiв, вони ще претендуватимуть на якесь мiсце пiд сонцем. Без неї вони — вiдпрацьований матерiал, списанi в полiтичну вiдставку.

Або ще один такий активiст Комiтету опору — Мартиненко. «Потанцював» у Кучми, коли повiяло змiнами, перекинувся до Ющенка, потiм — до Тимошенко, тепер — чи не права рука Яценюка. Без годiвницi таким важко. І такi мартиненки здебiльшого формують сьогоднiшнє обличчя публiчного спротиву владi, яка неухильно прямує дорогою автократiї. Інтерес, що ближчий «до тiла», а не українська справа, не iдеологiя, не питання соборностi, які об’єднували б здоровi, патрiотичнi сили, рухає значною частиною опозицiйної верхiвки.

Тим часом щотижня, щодня девальвуються смисл антивладних виступiв, саме поняття опозицiї.

Іван ВИТІВСЬКИЙ