Плачевну ситуацію щодо державної підтримки академічної музики ілюструє хоча би той факт, що у Національного симфонічного оркестру немає власного приміщення. (Фото з сайту nsou.com.ua)
«Україна молода» завершує публікувати результати опитування експертів щодо аналізу національної культури за останні 20 років (попередній блок з оцінками стану справ у літературному та кінематографічному просторах шукайте у газеті за 23 серпня). Нагадаємо, ми просили відповісти на два запитання:
1. Які здобутки у галузі, в якій ви працюєте, можете перерахувати?
2. Які хороші ініціативи (ідеї, законопроекти), що стосуються цього простору, були озвучені впродовж останніх 20 років, але не отримали практичного втілення?
Юрко Зелений,
незалежний музичний оглядач
1. За 20 років з’явилася низка дійств і фестивалів відверто проукраїнського спрямування, кожне з них має свою особливість. Знаковими є «Країна мрій», «Славське–рок», «Захід», «Артполе», «Підкамінь», «Фортмісія», «Бандерштат», «Тарас Бульба». Не можна також применшувати значущості «Червоної рути»: насправді, лік новітньої незалежності України треба вести від цього фестивалю 1989 року. У підсумку виходить, що є дві України: одна «сав’єцька», що лине з етеру на наші голови, а інша — на фестивальних майданчиках, де можна почути сучасне співане українське слово. Всі решта починань або не встигли як слід зіпнутися на ноги, або ж просто були знешкоджені іншими, суттєвішими подіями у вітчизняній галузі видовищ та розваг.
2. По суті, в державі так і не створено якоїсь притомної політики щодо побудови власного інформаційного простору. Цю багатющу «природну копалину» — інфопростір — держава Україна повністю віддала під «русскій мір». Звісно, можна згадати про закон щодо квот вітчизняного продукту в ефірі, але він настільки слабенький, що його можна загалом знехтувати: там і слова немає написаного про «українськість», а під «вітчизняний продукт» потрапляє вся попсня, створена не в Москві, а на теренах держави Україна.
З усіх проукраїнських законів, доведених до пуття за 20 років, фактично є лише один, але він не з галузі музики: це норми, що стосуються дублювання кінострічок українською мовою.
Олександр Євтушенко,
музичний критик і дослідник української рок–музики
1. Безперечним здобутком є набуття власної ідентичності української поп– і рок–сцен з усіма плюсами і мінусами того складного процесу. Передусім — грандіозний успіх загальнонаціональної імпрези «Червона рута». Яскраві приклади локальних перемог окремих артистів: міжнародні успіхи співачки Руслани на «Євробаченні», групи «Гайдамаки», проекту «ДахаБраха», фестивального проекту Олега Скрипки «Країна мрій», груп «В.В.», «Брати Гадюкіни» «Океан Ельзи», «Перкалаба» та багатьох інших. Попри ігнорування національної поп– і рок–культури нібито українськими FM–станціями, українська музика живе і вряди–годи розвивається завдяки iнтернет–ресурсам, фестивалям, імпрезам.
2. Найбільшим мінусом для української популярної музики є фактичне зникнення з культурного простору фестивалю «Червона рута», який протягом багатьох років був загальнонаціональним інтегральним явищем у середовищі молодіжної культури. Останнім потужним сплеском фестивалю була харківська імпреза 1997 року.
Натомість зараз реальний вплив на шоу–бізнесові процеси мають мас–медійні симулякри у вигляді реаліті–шоу.
Сергій Пирогов,
музичний оглядач
З набуттям Незалежності молоді українські музиканти та співаки отримали можливість учитися, працювати і брати участь у конкурсах і фестивалях за кордоном. На жаль, унаслідок цього суттєво збідніло мистецьке життя України. Хоча чимало з них усе ж намагаються виступати на Батьківщині, проте внаслідок відсутності концертної організації ця тенденція не набула належного поширення.
Позитивно, що чимало музичних шедеврів уперше в Україні почали виконувати музичні колективи, якi раніше вважали суто релігійними. Так, ансамбль класичної музики ім. Бориса Лятошинського (Національний будинок органної та камерної музики) збагатив свій репертуар ораторіями Генделя, Мендельсона та реквіємами Луїджі Керубіні, Йоганеса Брамса та ін..
Мирослава Которович,
українська скрипалька
1. Ці 20 років для музичної сфери стали етапом національного утвердження. Для світової музичної еліти Україна нарешті проявилася особливим струменем у розвитку сучасної академічної музики і водночас відкрила свою багату спадщину української композиторської школи і виконавства. Як наслідок — на початку 90–х років було засновано провідні музичні фестивалі міжнародного статусу, що й до сьогодні залишаються візиткою України у світовому музичному просторі — «Київ музик фест», «Музичні прем’єри сезону», «Музика молодих» тощо. Важливим етапом стало конкурсне життя українських музикантів. Вони відкривають для світу не просто нові виконавські таланти, а й утверджують імена визначних постатей, які творили світову історію музики в Україні. Безперечно, для мене особисто, а також для розвитку скрипкової школи в Україні видається дуже важливим відкриття окремого залу кафедри скрипки в Національній музичній академії імені Чайковського. І не лише тому, що до цієї події був причетний видатний музикант, мій батько Богодар Которович, а й тому, що нарешті українські скрипалі одержали «свою власну домівку».
В Україні добре розвивається музична індустрія. Для нас сьогодні не є проблемою придбати різні музичні інструменти лідерів світового ринку. Водночас український виробник практично зник, і без підтримки держави його не реанімувати.
Цей час також став відкриттям великого пласта джазової музики. І все частіше українські джазові музиканти досягають світового визнання. Неможливо не згадати й ініціативи, направлені на збереження традиційної української музики й автентичної манери її виконання.
2. Прикро, що в Україні за часи незалежності так і не збудовано нового концертного холу, що є необхідною умовою розвитку високого мистецтва і піднесення музичної культури наших громадян. Окрім того, український музикант практично позбавлений медіа–простору — ще однієї віртуальної сцени, через яку відбувається комунікація зі слухачем. Українське недержавне радіо і телебачення зорієнтовані на закордонний музичний продукт — через різнi обставини. Ця ситуація нагадує своєрідну блокаду, коли споживач не знає, що в Україні існує якісна і різностильова українська музика.
Сьогодні багато законодавчих ініціатив щодо розвитку музичної культури вже потрапили до Верховної Ради. Наприкінці року нарешті підписано нову редакцію Закону України «Про культуру», а цьогоріч, сподіваюся, українська громада дочекається закону про національний культурний продукт, а також закону, що регулюватиме гастрольні збори.
Юрій Чекан,
доктор мистецтвознавства
1. Зазначу одразу, що говоритиму тільки про академічну музику. Отже, здобутки. Їх небагато. Більше — втрат. Тому розпочну саме з них.
* Зруйновано необхідний для існування академічної музики зв’язок між потужним соціальним інститутом та музичним життям. У радянські часи функцію потужного соціального інституту виконувала держава. Зараз — незрозуміло хто. Декларативно — держава; проте у нових соціально–економічних умовах у країнах Заходу цю функцію на себе беруть корпорації. У нас же ідея соціальної відповідальності бізнесу поки що у зародковому стані.
* Зруйнована гастрольна система в Україні. «Планова» радянська зникла, натомість нічого нового не з’явилось. Як наслідок — регулярне концертне життя дуже збідніло (особливо це стосується провінції).
* Ледь–ледь животіє колись одне з трьох найкращих у СРСР музичних видавництв («Музична Україна»). Втрачено корпус професійних музичних редакторів, нотних коректорів, перервана традиція...
* За 20 років не побудовано жодного акустичного концертного залу. У столиці держави немає пристойного залу для проведення повноцінного симфонічного концерту, Національний симфонічний оркестр не має власного приміщення.
* Повністю деградувала Національна опера. Вона остаточно стала заручницею політичних домовленостей та кланових позамузичних інтересів (симптоми — Національна премія цього року, лібретисти останнього балету Станковича, призначення художнього керівника).
* Найперспективніші молоді музиканти не пов’язують своє майбутнє з Україною. Отримавши тут пристойну освіту (ми ще паразитуємо на уламках найкращої у світі музичної освітньої системи російської–радянської імперії, але з бездумним введенням Болонської системи від неї скоро нічого не залишиться), вони їдуть жити та працювати за кордон. Практично, Україна інвестує у розвиток музичної культури Європи.
Якщо говорити про здобутки, то вони зумовлені прагненням музичної спільноти протидіяти руйнівним тенденціям. Руйнація гастрольної системи зумовила активізацію особистої підприємливості та паростки менеджменту у сфері академічної музики. Характерні приклади:
* Поява низки фестивалів та конкурсів («Київ музик фест», «Музичні прем’єри сезону», «Міжнародний форум музики молодих», «Золотоверхий Київ» — у Києві, «Контрасти» — у Львові, «Два дні нової музики» — в Одесі), фортепіанний конкурс пам’яті В. Горовця (тут найголовніше — не тільки міжнародний авторитет, а й патронаж конкурсу щодо його лауреатів), спорадичне проведення монографічних та тематичних фестивалів у обласних містах (наприклад, фестиваль Євгена Станковича чи Арво Пярта в Ужгороді). Інша справа, що хвиля фестивальної ейфорії спала, фестивальний рух пробуксовує і ця сфера на сьогодні потребує серйозних інтелектуальних ін’єкцій;
* Абонементні програми, що виконують компенсаторну функцію (підтримувані свого часу Фондом сприяння розвитку мистецтв фортепіанний та скрипковий абонементи у Національній філармонії; останнім часом — діяльність Львівської філармонії під керуванням Володимира Сивохопа — з «гроном» різнопланових абонементів та продуманою системою залучення та заохочення слухача);
* Можливість прояву власної ініціативи. Прикладів можна навести багато: Малерівський та Шостаковичевський цикли Володимира Сіренка; системна діяльність Миколи Гобдича (організація концертних турів, хорового фестивалю, видання нотної бібліотеки, запису серії CD «1000 років української духовної музики», ініціювання композиторського та музично–критичного конкурсу); ентузіастична робота Володимира Рунчака з пропаганди нової музики з організацією концертів у багатьох містах України; поява колективів типу Nostri Temporis; активізація дослідників та виконавців старовинної (докласичної) музики тощо.
Позитивним моментом і досягненням останніх 20 років також є руйнація тенденцій ізоляціонізму. Зараз немає жодних інформаційних чи політично–ідеологічних кордонів, які б ізолювали українське академічне музичне мистецтво від загальносвітових процесів.
Позитивним вважаю і фактор децентралізації музичної сфери. Можливостей ця децентралізація відкрила багато, от тільки сміливості та креативності для реалізації цих можливостей вистачає у небагатьох.
2. Щодо хороших ініціатив, ідей, законопроектів... Банально говорити про відсутність закону про меценатську діяльність, коли, за великим рахунком, на рівні держави не визначено стратегію культурної політики? На жаль, влада тяжіє або до гопака, або до «Мурки». І ми живемо в цьому спотвореному музичному просторі. А Творчість — вона незалежна від ювілеїв та політичних процесів. Сильвестров та Станкович компонують, Сіренко та Гобдич диригують, Оніщенко дає клавірабенди, Сивохіп організовує концертний сезон, а Бентя та Морозова пишуть рецензії. Я свідомо назвав представників різних генерацій та сфер діяльності у річищі високої музики, адже саме їх спільне існування свідчить: життя триває.
Неллі Корнієнко,
академік НАМУ, доктор мистецтвознавства, директор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса
1. Незалежність держави завжди вимірюється її залежністю від Культури — для третього тисячоліття це вже не метафора. Стратегія. Тому невипадково найкращі інтелектуали планети — 150 нобелівських лауреатів (!) — уже на найближчий час прогнозують докорінну зміну світових пріоритетів: «держави газу і нафти» відходять на маргінеси, поступаючись державам, що будуються на гуманітарно–художніх та природничих засадах.
Українська Незалежність визначально була настояна саме на цих цінностях, і тому її століттями виборювали і зрештою вибороли передусім гуманітарії і гуманісти, найчутливіші до фундаментальних цінностей, — письменники, режисери, художники, музиканти. Всі ми пам’ятаємо, що найпродуктивнішими були перші каденції Верховної Ради незалежної України, і саме через присутність у ній моральної, національно орієнтованої художньої інтелігенції, адже відомо: вони — найпотужніші генератори гуманітарних ідей.
Саме тоді в незалежній Україні було ухвалено прекрасний Закон «Про культуру», згідно з яким, на неї мало йти 8% від національного прибутку (!), Закон «Про театр», Закон «Про кіно», Закон «Про свободу совісті», найтолерантніший, либонь, у Європі, як зазначали американці, французи та німці. Законів такого рівня, скажімо, досі не має Росія.
З відомих причин вони не були виконані у повному обсязі. Але навіть їх початок зберіг у складні 1990–ті всі театри. Вибух театрального студійного руху породив до 200 театральних студій і експериментальних лабораторій. Театральна практика, хоч як це дивно, з 1990–х до початку 2000–х встигла «компенсувати» щонайменше півстоліття європейського театрального руху, на яке ми відставали.
Зусиллями таких нових режисерів, як Більченко, Атілла Веднянський, Жолдак, Лазорко, Богомазов, Кучинський, Ірина Волицька, Білозуб, Пасічник, Білоус, Приходько, Гладій, КЛІМ, Троїцький, Нестантінер, — український театральний простір з’явив себе як європейський чинник, попри деяку інфантильність їхніх естетичних пошуків. Це надало імпульсу і репертуарним театрам, у яких з’явилися вистави актуальної громадянської свідомості, — той же «У.Б.Н.» у Федора Стригуна, чи трагічні фрески Держипільського за Марією Матіос, або серія «історичних» вистав у «франківців». Частково відновився і безпосередньо естетичний пошук.
До здобутків не можу не віднести створення Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса — нині одного з найвідоміших інноваційних європейських гуманітарних осердь, який не тільки веде пошук нової театральної лексики ХХІ століття, а й торує шлях до принципово іншої науки про театр — нелінійного, синергійного театро– й мистецтвознавства. Можливо, саме в Україні небавом виокремиться наука, яку можна буде визначити навіть як «квантове театрознавство». Адже можливий і «квантовий театр»! Рухаємося саме сюди — і не забуваймо, яке «тисячоліття за вікном».
2. Театр (мистецтво) є діагностом свого суспільства. Бажано, щоб про це знала влада, сказати б, юридична, формальна, бо фактична влада завжди належала художнику. А він цю істину знає. У ювілейні дні можна багато говорити про цікаві і вдалі проекти. Але не менш важливо оцінити незвершене, помилки, ілюзії, утопії тощо. У двох словах про все не скажеш. Але театр і мистецтво діагностують нині «кардіограму» чи не найбільшого жертвопринесення останніх років: мародерство влади над культурою, демонтаж гуманітарних основ життя, головних національно–етичних цінностей, нищення фундаментальних духовних орієнтирів — діагноз слабкодухості влади у переддень її падіння.
У цьому контексті, як на мене, найвразливішим за часів незалежності є невтілення в життя найкращого і найефективнішого з можливих проектів Культури (театру зокрема) — створення незалежної України як інноваційної держави. Це був би найкращий внесок української нації в духовність світової спільноти.
Сергій Проскурня,
театральний режисер, продюсер
1. Театральний студійний процес, такий важливий у роки перебудови та наближення до Незалежності України, у 1991—95–х роках одержав кульмінаційне вираження. Театри–студії, незалежні формації, перші приватні театри підтримали сплеск патріотизму, з’явилася нова драматургія, нова генерація режисерів вийшла на кін, повернулися до театрів режисери–дисиденти, не покидало відчуття великих перспектив.
Європейський вектор театрального процесу вимагав інновацій: з’являлися міжнародні театральні фестивалі, реалізовувалися міжнародні проекти, нові українські театри постійно брали участь у престижних театральних форумах.
2. На жаль, сьогодні ми лише згадуємо про бурхливі 90–ті. Давно немає ані «Києва травневого», ані «Мистецького березілля». А тепер і «ГогольФесту». Немає великих імен, великих вистав, а значить, i великих театральних легенд у майбутньому. Почалась епоха директорів театрів, завдання яких — підтримувати свої колективи бодай у тому стані, в якому вони були на початку 90–х. Зникли театральні студії, а ті театри, які одержали статус державних або муніципальних, у більшості своїй забули про інновації та експерименти.
Спілка театральних діячів, одержавши статус Національної, зникла з суспільно значимих обріїв. Разом із втратою «Театру дружби», лабораторій, бібліотеки та каталогу, переписала свій статут під пожиттєвого генерала. Театральне середовище почало купкуватися за принципом початкового театрального капіталізму і зараз готується до двобою з неофеодалізмом директорів–диктаторів.
Закон «Про театри і театральну справу», вимучений теоретиками та практиками, що, пройшовши через горнило цензури ВР та Кабміну, в день його випадкового прийняття вже був застарілим, — не одержав ані додаткових розпоряджень Кабміну, ані відповідних наказів Мінкульту. Залишаючись декоративним, він усе ж таки передував Закону «Про культуру» — теж рамковому і теж поки що декоративному.
Леся Островська–Люта, керівник програм і проектів,
Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України», куратор сучасного мистецтва
1. Мушу сказати, що за 20 років в українському мистецтві відбулося значно менше, ніж могло відбутися. Це 20 років утрачених можливостей. Тому й здобутки значно скромніші, ніж можна було б очікувати від такої великої освіченої крани, якою була Україна в 1991 р. (кажучи «освічена», маю на увазі загальний рівень грамотності. І хоча зрозуміло, що наша система освіти не така блискуча, як американська, німецька чи британська, але загальна освіченість суспільства значно вища, ніж у багатьох неєвропейських країнах). До того ж здебільшого це здобутки недержавного сектору. Державний сектор виявився тут украй слабким гравцем. Отже:
* Поява двох поколінь або груп художників, які власне й забезпечують увесь розвиток українського мистецтва за останні 20 років. Умовно — це покоління Нової української хвилі та покоління РЕП. Ці покоління не обмежуються представниками обох згаданих середовищ. Нова українська хвиля і РЕП — це, радше, деякі «кодові назви» для значно ширшого грона художників. Обидва покоління донедавна функціонували без усякої підтримки з боку державних інститутів.
* Модернізація Національного художнього музею України. Музей поступово перетворюється з інституції, зосередженої на історії українського мистецтва до 1991р., на активного каталізатора художніх процесів. Це є вагомим позитивним сигналом до розвитку для всієї мистецької сцени країни, включно із системою художньої освіти, яка потребує реформування.
* Участь України у Венеціанському бієнале. Це водночас і здобуток, і втрата. Здобуток, оскільки Україна взагалі з’явилася в міжнародному мистецькому контексті. Втрата, оскільки це була запізніла поява з проектами, що жодного разу не привернули позитивну увагу міжнародної критики.
* Виставка Бориса Михайлова в МоМА, Нью–Йорк. МоМА — один iз найвпливовіших світових музеїв, і ретроспективну виставку тут можна вважати вінцем кар’єри художника. Це також і значний здобуток дипломатії країни його походження, оскільки дозволяє презентувати національну культуру на найвищому міжнародному рівні, яким би дискусійним не було саме поняття національної культури. Скажімо, Польський інститут у Нью–Йорку вже кілька років працює над лобіюванням і підготовкою виставки Аліни Шапочніков у МоМА. Але виставка Бориса Михайлова відбулася без втручання українських державних служб, отже, є здобутком самого художника.
2. Manifesta 2016 — одна із найвагоміших міжнародних мистецьких подій (мандрівне бієнале Manifesta відбувається кожнi два роки в різних містах Європи). Фундація Manifesta висловила готовність розглянути заявку на проведення форуму в Україні. Це велетенський аванс. Зазвичай європейські міста жорстко конкурують за право представити Manifesta. Але, здається, Україна вкотре втратила шанс активно долучитися до міжнародного художнього обігу.
— Венеціанське бієнале. Попри те, що Україна почала брати участь у цьому форумі, досі не існує чітких зрозумілих для всього художнього середовища процедур.
— Музей сучасного мистецтва. Протягом останніх 10 років не раз обговорювалися можливості створення українського музею або центру сучасного мистецтва, й жодного разу прожект не отримав свого втілення. Тим часом у Варшаві існують мінімум три великі державні інституції сучасного мистецтва з міжнародним реноме, а в Москві — щонайменше два.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
