Інвестори з великої дороги?

Тим, що в Трудовому стали займатися конярством, тут завдячують Семену Будьонному. І вулиця, на якій розташована контора дер­жавного підприємства «Запорізький кінний завод №86», цілком логічно носить ім’я легендарного командира кіннотників. Звісно, з повоєнних років, відколи тут стали культивувати скакунів, води спливло чимало. Однак своїми кіньми у Трудовому та ще в чотирьох довколишніх селах пишаються дотепер.

При цьому в господарстві займаються і рослинництвом, і скотарством, і свинарством. Отож, незважаючи на візитну картку «кінний завод», воно є багатогалузевим. І найголовніше — має прибуток, який торік, приміром, склав близько трьох мільйонів гривень. Вчасно виплачують заробітну плату і податки, що виводять кінний завод в одне з найпотужніших бюджетоутворюючих підприємств Новомиколаївського району.

Звісно, на такому, як для нашого часу, втішному тлі люди навіть подумати не могли про те, що комусь їх, прибуткових, забагнеться рятувати. Тим паче, підприємство є державним, не розпайованим, отож для тих, хто віддав йому довгі роки трудового життя і продовжує працювати нині, є єдиною надією і опорою.

Незнайомець на току...

— Ми нічого не підозрювали до травня нинішнього року, коли в нас з’явився незнайомець, який усівся на току, став щось підраховувати, буквально за кожним iз нас стежити, — розповідає ветеран підприємства Нонна Хливнюк. — І ми стали прикидати, що б це могло бути. Зрештою, дійшли висновку: з наступного року має розпочатися продаж землі, тож на нашу хтось уже поклав око. Тим паче, господарство є державним, не розпайованим. Тому охочому купити нашу землю навіть не доведеться возитися з кожною людиною окремо, як може бути з власниками паїв.

Коли ж люди стали докопуватися глибше, виявилося: ще в березні нинішнього року між державним підприємством «Запорізький кінний завод» в особі його директора з 17–річним стажем Петра Дубовика та якимось товариством з обмеженою відповідальністю з Дніпропетровська «Агрофармахім» було підписано договір про спільний обробіток землі. Логіки таких дій люди збагнути не могли. Навіщо землю обробляти спільно з кимось, коли вони й самі непогано з цим справляються? Вчиталися в текст цього договору і взагалі схопилися за голови, адже частка новоявлених партнерів iз Дніпропетровська мала становити 80 (!) відсотків. При цьо­му ніхто не міг збагнути: який же внесок у спільну справу з боку спритних інвесторів? «Ми самі землю обробляємо, маємо відповідну техніку й отримуємо гарні врожаї» — люди стурбувалися не на жарт і стали писати тривожнi листи до всіх можливих інстанцій. А зо три десятки пенсіонерів і взагалі влаштували цілодобову вахту перед адміністративним приміщенням ДП «Запорізький кінний завод №86» у Трудовому.

Гості стелили «м’яко»

Зрештою, 28 червня до Трудового прибула представницька делегація, до складу якої входили генеральний директор державного підприємства «Конярство України» Тетяна Нечипуренко, керівник «Агрофармахіму» Андрій Мілованов i керівники району... Правда, люди до цього часу добре розібралися в усьому. Досі їхній кінний завод був державним підприємством, але без будь–якої надбудови. У грудні минулого року нинішній уряд вирішив таку надбудову створити. Назвали її державне підприємство «Конярство України». А першим відчутним знаком діяльності нової структури стала поява у Трудовому дніпропетровського партнера зi спільного обробітку землі. Люди щодо цього, як я переконався, свого директора ніскільки не засуджують, бо впевнені, що з «Конярства України» йому такі умови нав’язали. І сперечатися не смієш — підприємство, як не крути, державне.

Тетяна Нечипуренко у Трудовому почала свій виступ перед людьми з того, що намагалася пояснити логіку дій Кабміну стосовно необхідності створення ДП «Конярство України», під опіку якого мають потрапити 12 кінних заводів, два іподроми, три племоб’єднання. При цьому вона зазначила: основним приводом для прийняття такого рішення послужило вкрай незадовільне господарювання в цих структурах, з яких тільки Запорізький i Дніпропетровський кінні заводи мають прибуток.

Людей же така аргументація тільки розбурхала. Якщо ми кращі, то чому взялися саме за нас? Чому для початку не взялися за виведення якогось господарства з кризи, що було б прикладом успiшної роботи. Запитання «в лоб» посипалися бурхливим потоком. Проте відповідей на них люди так і не почули. Чули тільки щедрі обіцянки — газифікувати села Трудівської сільради, підвищити заробітну плату, оновити поголів’я коней, великої рогатої худоби та свиней, на виробничих ділянках відкрити кімнати відпочинку і зробити душові, обробляти поля високопродуктивною технікою тощо.

Люди слухали все це і віри не йняли. Адже на прикладі вищезгаданого «спільного обробітку землі» пересвідчилися у діаметрально протилежному — новоявлений партнер кінного заводу вивіз у невідомому напрямку 25 тонн вівса. «Незрозумілою є позиція керівництва ДП «Коняр­ство України», яке згодне віддати 80 відсотків прибутку та жодного разу не поцікавилося, скільки коштів вклало «Агрофармахім» у спільне виробництво, скільки коштів воно вклало в утримання коней згідно з договором, — у розпачі повідомляють люди в листі до редакції «УМ» та владних інстанцій у Києві. — Складається враження, що коні є лише прикриттям для того, щоб об’єднати ще не розпайовані землі в одних руках. Економісти підрахували: щоб утримувати навіть нинішнє поголів’я коней у 450 голів, цілком вистачить 1,5 тисячі гектарів. Виходить, решту площ можна віддати людям, розпаювавши їх? Адже з прийняттям земельної реформи мрії про власні гектари, які й так примарні для наших робітників, не здійсняться».

Отже, коні не винні, як сказав би класик?

«Земля для селян — це Біблія»

Зрештою, навіть на найсолодші обіцянки люди не спокусилися і висловили діям керівництва ДП «Конярство України» недовіру. І кажуть, що за свої переконання готові стояти до кінця.

Тим часом у перебіг бурхливих подій у Трудовому втрутився і прокурор Новомиколаївського району Олександр Шульга, який в інтересах держави в особі державного підприємства «Запорізький кінний завод №86» звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовною заявою про розірвання договору про спільний обробіток земельної ділянки №40 від 29 березня 2011 року, укладеного між ДП «Запорізький кінний завод №86» та ТОВ «Агрофармахім». Яка тут головна аргументація? Навіть для непосвяченої людини вона багато в чому може здатися вбивчою. Як, зокрема, й те, що ДП «Запорізький кінний завод» саме своє право користування земельними ділянками ніде не зареєструвало взагалі, отож, не маючи такого права, не могло навіть заводити мову про спільний обробіток iз кимось. Тому неважко здогадатися, до чого це може призвести. У випадку недобросовісності з боку новоявленого партнера навіть претензії пред’явити через суд буде неможливо. При цьому пан прокурор у вищезгаданій позовній заяві звертає увагу ще й на те, що, всупереч одному з пунктів договору «Агрофармахім», упродовж обіцяних 15 днів після його підписання до здійснення комерційних проектів так і не приступив. Чому ж тоді такого партнера настільки натхненно відстоюють у «Конярстві України»?

«Держава нас зрадила?» — так називається лист, під яким свої підписи поставили понад 360 колишніх і нинішніх працівників ДП «Запорізький кінний завод №86». Вони вже ставлять вимогу про розпаювання земель конезаводу або ж принаймнi виплати їм належної компенсації і при цьому заявляють про недовіру Кабінету Міністрів України, що ухвалив постанову «Про реорганізацію кінних заводів», яка може залишити без годувальниці тисячі людей. «А земля для селян — це Біблія», — наголошується у зверненні.

Повертався я з Трудового з думкою про перший дзвіночок. Про перший дзвіночок для влади, що останнім часом усе більше говорить про свій намір узятися за те, що залишається останнім бастіоном в українців — продаж землі. По селах уже почали їздити агітатори, такі собі шоумени, які артистично переконують, наскільки це прекрасно — отримати швидкі гроші за годувальницю бозна–скількох поколінь наших співвітчизників. Після Податкового кодексу та Пенсійної реформи від нинішньої влади наступна у цій страшній черзі — земля, справді Біблія для українських селян, що може опинитися під орудою тіньових структур, яким глибоко байдужі та незрозумілі нинішні болі українського села. Попри все, Трудове я залишав з оптимізмом — у тому розумінні, що не все в нас втрачено. Просто українці за своєю натурою терплячі. Але коли вже їх допече, то мало не здасться. Як це проявили селяни з Трудівської сільради, що твердо налаштовані стояти до кінця за своє споконвічне право бути господарями на рідній землі.