«Золоті» Сорочинці

Сорочинський ярмарок–2011, який завершився минулої неділі, не залишив байдужим нікого з тисяч його учасників та гостей. План ярмаркових заходів за час шестидобового торгово–розважального марафону, як раніше казали, виконано і перевиконано. Щоправда, свою особисту програму «придбати» у Великих Сорочинцях насамперед нові яскраві враження, гарний настрій, саме позитивні емоції на цілий рік сповна реалізували тільки ті, хто не залишався тут пасивним спостерігачем і не зіткнувся з деякими сумнівними «новаціями» від організаторів.

Лялькою–мотанкою і в 75 років бавитися не пізно

Попри залучення до участі у дійстві сотень самодіяльних і професійних артистів, головними творцями отієї неповторної, позначеної українським національним колоритом, і водночас святкової атмосфери були і залишаються звичайні відвідувачі Жабокрицького майдану. Підспівувати, підтанцьовувати фольклорним колективам, жартувати зі знайомими й незнайомими людьми, посміхатися, прикрашати себе вишиванками, квітами, віночками та іншими елементами національного одягу — то «золоте правило» Сорочинського ярмарку, успадковане українцями ще з часів його «батька» Миколи Гоголя.

Цього року простір такої співучасті організатори суттєво розширили передовсім за рахунок майстер–класів із вишивки, гончарства, розпису по склу, лозоплетіння, боді–арту, виготовлення ляльок–мотанок, оберегів і навіть приготування козацького кулешу та інших національних страв. Не всі вони були однаково популярні — зате окремі розчулювали до сліз. На очах автора цих рядків до столу, де можна було за 20 гривень власними руками виплекати (і, звісно, забрати із собою) ляльку–мотанку, одночасно сідали дівчатка й поважні пані, які годилися їм у бабусі. «А вчора у мене брала урок жінка, якій виповнилося 75 років, — говорить «лялькова» майстриня Анжела Романенко. — Навіщо їй та забава? Коли я запитала її про це, вона відповіла крізь сльози: «А де ж мені ще навчитися тому, що робила моя бабуся».

Розваги від «сказочного злодєя»

Як ніколи насиченою була дитяча складова ярмаркової програми. Прикро тільки, що її творці подекуди, здається, забували, де і кого вони розважають. Тож, скажімо, влаштовували танці й хороводи для малечі під веселу пісеньку про те, що «самий врєдний із людєй — ето сказочний злодєй». Загалом же російська «попса» в «озвучці» вже не лише суто комерційних заходів виявилася тут незнищенною. Попри справедливе обурення патріотично налаштованої громадськості, яка воліла б «відпочити» від неї бодай на єдиному в Україні ярмарку з офіційним статусом національного, таких нав’язливих російськомовних «шедеврів» на Жабокрицькому майдані щоразу більшає.

Тепер до них додалися ще й оголошення на кшталт «потерялся ребьонок сємі лєт» чи «вніманіє, найдєни пєрчаткі» та комерційна реклама через ярмаркову радіорубку майже всуціль на «общєпонятном». Просторіше стало й відвертому несмаку та вульгарщині. Бо ж найяскравішим в оформленні та найбільшим за розмірами ярмарковим атракціоном став той, величезний «задник» якого прикрашали гігантські зображення «розкутих» дівиць із напівоголеними принадами.

Умільці чи «торговий баласт»?

Та все ж найскандальнішими перипетіями цьогорічного дійства у Великих Сорочинцях стали цінові «баталії» за місце під ярмарковим сонцем. Власне, нічого подібного за масштабами не було раніше. Тим паче що останніми роками ті ярмаркувальники, насамперед народні умільці, котрі вважали ціни «перепусток» на ярмаркову територію зависокими, буквально «обліплювали» суміжну з нею місцину своїм крамом, сплачуючи помірне «містове» тамтешній сільраді. Та віднедавна будь–яку комерційну діяльність органам місцевого самоврядування заборонили. Водночас, посилаючись на цілковиту відсутність держаних дотацій, збільшення витрат на облаштування тієї ж території та подорожчання всього і вся, офіційний організатор і розпорядник торжища — ТОВ «Сорочинський ярмарок» — цього року більш ніж суттєво підняв вартість згаданих «перепусток». Про те, звісно, повідомлялося заздалегідь, зокрема й на сайті товариства. При цьому його керівники наголошували: у такий спосіб вони ще й хочуть позбавитися торгового «баласту». Мовляв, «відсіються» ті, хто на загальнодержавний захід везе не надто якісний товар, не витримує конкуренції та ще й сподівається на дармівщину...

Однак сталося не так, як гадалося. У Великі Сорочинці з усіх усюд зі своїми добротними виробами прибули принаймні кількасот народних умільців, які вважали нові ціни «містового» відверто непідйомними для себе і сподівалися домовитися про знижки чи про співпрацю на попередніх умовах із сільрадою. Однак ті ж розпорядники були непохитними. До того ж вони відгородили прилеглу територію й забезпечили її охороною від небажаного «нашестя» стихійних торговців. А міліцейські наряди почали «ганяти» умільців, які розкладали свій товар навіть подалік. Гарячі дискусії та протистояння з організаторами і правоохоронцями «відібрали» у згаданих торговців фактично перші два дні офіційного ярмаркування. Зрештою, тільки з четверга, після досить гучного бунту, вони таки почали продавати свій крам за територією ярмарку.

«Платити? Так, але ж не безбожну ціну»

«Домоглися того, вважаю, тільки завдяки розголосу про цей конфлікт на всеукраїнських телеканалах та розумінню наших проблем головою сільради, — сказала «УМ» досвідчена народна майстриня Марія Рибарук зі знаного своїми умільцями села Космач на Івано–Франківщині. — При цьому організатори ярмарку намагаються виставити нас такими собі «хитрими західняками», які просто не хочуть їм платити. Але де нам узяти 2,5 тисячi гривень, щоб заплатити 1,5 тисячi так званого оргвнеску та ще по 250 гривень за квадратний метр торгової площі? Чи вторгую я стільки зі своїми вишиванками або мої сусіди–закарпатці з плетеними кошиками? Додайте ще витрати на проїзд більш ніж 1000 кілометрів, на проживання — ми ж залишимося зі збитками. Люди готові платити за місце, та не таку ж безбожну ціну, яка порівняно з минулим роком виросла більш ніж утричі! На ярмарок у Сорочинці я приїздила ще в ті часи, коли тут не було ні цих організаторів, ні отих павільйонів. Ставила сумку, розкладала свої вироби на клейонці — і продавала. Маю за те грамоти, подяки, бо ж саме народні майстри створювали славу Сорочинському ярмарку. Тепер же нас намагаються «випхати» звідси. Хоча для більшості моїх земляків це ремесло залишається єдиним способом заробітку».

Слова своєї землячки підтверджує власкору «УМ» і молодша за неї Парасковія Довіряк. Зі своїми та своїх сусідів, знайомих вишитими вручну сорочками, блузками та іншими дивовижної краси речами вона стоїть у ярмарковому містечку майстрів. За те «місце під сонцем» сплатила організаторам торжища 2515 гривень при минулорічній оплаті 750 гривень. У п’ятницю ярмаркувала вже четвертий день, але родинних витрат (з дорогою і, за її словами, «майже бомжацьким» проживанням тут) ще не покрила. Бо ж перші два дні, коли стояла «у тому теремку», тобто облаштованому організаторами довгому павільйоні, взагалі «виходило по нулях». Оскільки павільйон низький, не пристосований для демонстрації такого специфічного товару (під час дощу його ще й добряче підмочило), то потенційні покупці, каже співрозмовниця, його практично обминали. Тож змушена була поруч напнути звичайнісінький торговий намет.

А Прем’єр–міністр обіцяв підтримку...

«За нашими підрахунками, родиною вже витратили на все 5 тисяч гривень, — говорить пані Парасковія. — Оскільки «містове» подорожчало більш ніж утричі, то, за логікою речей, таку ж «націнку» нам треба було б зробити й, скажімо, на оцю чоловічу вишиванку ручної роботи. А вона в нас минулого року на ярмарку коштувала 400 гривень, а в цьому — 300, бо інакше зубожілі люди її взагалі не куплять. Нам кажуть: не хочете такої дорожнечі — не приїжджайте у Сорочинці. Та я вишиваю з 10 років, це єдине, чим заробляю на шматок хліба. Як раніше вишивала моя бабуся до 86 років, як і зараз вишиває мама, дочка, невістки, сусіди. До Національного ярмарку ми готуємося цілий рік і не розуміємо, за що нам така «дяка» шаленими цінами за участь у ньому. Прикро, що наші можновладці, політики тільки «піаряться» на тих же народних майстрах, а про їхні реальні проблеми забувають».

До речі, в розмові з автором цих рядків чимало народних умільців згадували недавні «прем’єрські» відвідини Миколою Азаровим відомого музею під відкритим небом у селі Пирогiв під Києвом. Тоді керівник уряду пообіцяв умільцям всіляке сприяння та підтримку...