Михайло Ратушний: Якби Янукович почув критику діаспори — нічого страшного не було б

Минулого тижня Михайла Ратушного обрали головою Української всесвітньої координаційної ради. Та на дверях його кабінету досі висить табличка попереднього керівника: «Павличко Дмитро Васильович». «Якщо чесно, я й не звернув уваги на цей напис. Якось змінимо», — каже Ратушний, колишній заступник Павличка по УВКР.

Анонсуючи свій відхід із посади, Дмитро Павличко висловив побажання, щоб головою став саме Ратушний. Але на V Всесвітньому форумі українців Ратушному довелося почути на свою адресу й чимало критики. Один із ключових закидів — те, що кандидатуру пана Михайла начебто було схвалено на Банковій, і надалі він проводитиме в організації, що координує та невеликою копійкою підтримує діяльність діаспори, політику Януковича. Ратушний відкидає ці звинувачення. Зокрема, він був на опозиційному мітингу 24 серпня, хоч і не виступав із трибуни. При цьому голова УВКР наголошує: щоб вирішити проблему — із владою треба працювати.

«У декого було бажання перетворити форум на партійний мітинг»

— Пане Михайле, чи очікували, що Всесвітній форум українців буде таким гарячим?

— Я передбачав певні пристрасті. І навіть думав, що буде гарячіше.

Коли на форумі представлено так багато делегацій — інакше бути не може! Приїхали люди з 40 держав. Ясна річ, становище українців в Італії одне, а в Киргизстані — інше. У деяких громадах є декілька українських національних об’єднань, які не дуже товаришують між собою. Декотрі делегації приїхали із чіткими політичними позиціями щодо тих чи інших процесів... Тому сподіватися на «негарячість» форуму було марно. Та головний висновок — попри все, панувало відчуття єдиного національного організму.

— Цьогорічний форум уперше за всі роки минув без участі Президента України. Що це — страх почути критику на свою адресу чи неуважність до проблем закордонного українства?

— Це була несподіванка. Я дізнався, що Віктора Януковича не буде, за 25 хвилин до початку форуму... Напередодні ж ми провели дві години в будівлі оперного театру із представниками державної охорони. Вони допитувались, хто де стоятиме, хто коли виступатиме; для президентської сторони було виділено відповідні місця.

Чому Янукович не прийшов? Питання не до мене. У нас цікавилися, чи ми гарантуємо, що не буде провокацій. Я питав: «А що ви маєте на увазі під поняттям «провокація»?» Ми спілкувалися з делегаціями, і вони підтвердили: нічого «такого» не готується. Планувалася розмова, звичайно, з критикою — бо є за що критикувати...

Я вважаю, що відсутність Президента трохи змінила тональність форуму, додала гостроти. Делегати очікували, що буде Янукович. Влада представила свої пропозиції через міністра закордонних справ — але вони звучали не так солідно. Хоча пропозиції були дуже слушні: про створення державного комітету, про затвердження нової програми підтримки закордонних українців тощо.

Ми не приховували, що хотіли, аби на форумі була вища посадова особа — Президент. Я був головним апологетом думки — мене навіть звинуватили в якомусь опортунізмі — що коли ми хочемо діалогу й солідної розмови про Україну та закордонне українство, то на цій розмові має бути дві сторони: і закордонне українство, і Президент.

— Якби там був глава держави, йому довелося б вислухати ту критику, яку прийняв на себе міністр закордонних справ Грищенко: і образливі вигуки, і той плакат про «бандократію»...

— За великим рахунком, вигуки лунали й у присутності Президентів Ющенка, Кучми, Кравчука — і нічого страшного не було.

Зал оперного театру — це більше тисячі місць, кілька ярусів. Під прибуття Президента було зарезервовано кількасот квитків: місця для адміністрації Президента, глав державних адміністрацій, Міністерства культури... Коли стало зрозуміло, що Президента не буде — а навколо Опери стояла велика черга людей, які бажали потрапити на форум, — їх запустили всередину. І, наскільки я можу судити, частина критичних вигуків лунали саме з тих місць.

Утім я не бачу нічого жахливого чи образливого в тому, що лунає критика. Якщо це не переходить межі вульгарності. Якби виступав Президент і були ті плакати — ну то й що? Нічого б не сталося.

— Це правда, що ви не передали запрошення організаціям «Тризуб», «Спільна справа», бо вони начебто могли образити Президента?

— Я вже втомився спростовувати... В залі були представники й «Тризуба», і «Спільної справи». А що мало запрошень — то ми були обмежені в кількості місць. Асоціація дослідників голодоморів, Академія наук, «Меморіал» — усім дісталося менше запрошень, аніж хотілося.

Можливо, хтось прагнув перетворити цей форум на партійний мітинг чи звести його лише до внутрішньої української проблематики. Хтось міркував: зібрали зі всього світу аудиторію — давайте ми будемо «заганяти» їм свої партійні програми! Але це було б нечесно. Я як головуючий казав українським делегатам: «Панове, дайте гостям виступити! В Україні ви можете виступити на ток–шоу, в парламенті, на мітингах, а ці люди не мають такої можливості».

«Без комунікації з владою повноцінної роботи не буде»

— Розкажіть, якими будуть перші кроки на новій посаді?

— На першому засіданні новообраної президії ми вирішили, що мусимо скласти стратегічний план роботи на рік, щоб наша діяльність була системною. І друге — всі члени президії констатували, що без комунікації з владою повноцінної роботи із закордонним українством не буде.

— Після цих слів вас тим більше звинуватять в опортунізмі.

— Це пов’язані, зобов’язувальні речі... Фінансове забезпечення діяльності закордонних українців, відновлення державної програми роботи з українством — це те, що треба вирішувати в комунікації з владою. При Ющенку було ухвалено програму, вона працювала п’ять років. На цей рік — нема. Треба визначитися, якою буде нова програма. Далі — питання державного департаменту з питань роботи із закордонними українцями. Що це буде і як воно взаємодіятиме із УВКР та іншими організаціями? Чи це буде дієвий орган, що триматиме руку на пульсі, чи зайва бюрократична структура?

— Подейкують, що існує домовленість із владою, начебто ви маєте очолити цей департамент.

— (Сміється) Мені поки що вистачить роботи в УВКР. Жодних пропозицій очолити комітет не надходило.

«Не мати жодної української школи на цілу Росію — дико!»

— Свого часу в «УМ» був звіт про те, як ви із Павличком та делегацією УВКР їздили до українців Вороніжчини. Росія — пріоритет вашої діяльності?

— У Росії йде зачистка українського громадського життя. Думаю, що тут працює ще й політичний фактор. Зачистка відбувається кількома шляхами. В тому числі й грубим чином. Є багато незрозумілих убивств і смертей...

Ми добре знаємо ситуацію довкола намагань закрити Об’єднання українців Росії. Натомість хочуть створити зручну альтернативу. Це відбувається шляхом підміни: творяться організації вихідців із України, земляцтва. У них, наприклад, не стоїть питання мови: «Ми раділісь на Донбасє. Нам харашо. Зачєм нам украінскій язик?» Їхнє завдання — сказати, що все «харашо», і вони не мають чого ділити з «братами».

Українці, які живуть у Росії й продовжують триматися національного кореня, самим своїм існуванням заперечують правильність існування концепції «руского міра». Якщо українці Росії наполягають на своїй національній, культурній, етнічній і духовній ідентичності, якщо вони домагаються своїх прав — відповідно, українцям в Україні (або російськомовним в Україні) не можна казати, що Росія та Україна — це один народ. Ці люди кажуть: «Ми тут живемо, ми лояльні громадяни РФ, але реалізуйте наше право на освіту, на культурне життя, як того вимагає конвенція Ради Європи!» Україна має дбати про цих людей.

На тлі розмов про покращення стосунків на найвищому рівні в українсько–російських відносинах Київ мусить гостро ставити це питання. Будь–яка поїздка вищої посадової особи за кордон мусить включати зустріч із представниками діаспори.

— Проблема ускладнюється тим, що в українській владі теж є люди, які виступають за концепцію «руского міра»...

— Так, але існують міжнародні угоди, які змушують владу будь–якої країни дбати про національні меншини: надавати право на освіту, задовольняти культурні потреби... Чим, зокрема, обумовлена вимога відставки Дмитра Табачника, яку висунув форум? Не мати жодної української школи на Російську Федерацію — це дико! Не мати спеціальної газети — дико (я не враховую кількох бюлетенів)! Рік тому, після харківських угод, було домовлено, що українські телеканали транслюватимуть на Росію. Але цього досі нема.

Форум висловив стурбованість політикою деукраїнізації, яка проводиться в державі. Свіжий приклад. Приїжджають люди з Хорватії (чи іншої країни), які протягом кількох поколінь зберігали українську мову. Хай і говорять з акцентом — але вона для них рідна. І тут сидить якась «дєвушка» в ресторані, яка вперто не обслуговує відвідувачів українською мовою. Та навіть якщо поїхати у Туреччину — зайдеш у кафе, тебе спершу сплутають із «рускім», а потім зрозуміють, що українець, і шукають способу хоча б кілька слів українською мовою сказати. Бо це елемент сервісу, треба виявити симпатію до клієнта, який зайшов у твій заклад... А та «дєвіца» не розмовляє українською: «нє умєєт», «нє хочєт». Людина ж приїхала здалека, вона там не має можливості говорити рідною мовою — а її так приймають в Україні.

У деяких регіонах України ведеться просто вульгарна політика деукраїнізацїі. Так, у владі є люди, які сповідують принципи «руского міра». Вони хочуть звільнити Україну від української мови та культури.

«Захистити інвестиції трудових мігрантів»

— Діаспора зараз — це й мільйони заробітчан, як у Росії, так і в країнах Заходу...

— Так, і один зі стратегічних напрямів УВКР — трудова міграція. Ми мусимо ухвалити закон про трудового мігранта. Треба забезпечити людям, які залишаються громадянами України, конституційне право обирати та бути обраними. Мусимо захистити їхні інвестиції, які є невеликими, але в сумі дають мільйони й мільярди євро: щоб цих людей не обкладали додатковими податками в Україні, не грабували на кордоні.

ГРОШІ

— На форумі йшлося в тому числі про проблему фінансування...

— Чим менше фінансів — тим більше розмов про фінанси. На тлі того, що отримують від держави аналогічні товариства, дотації УВКР — це просто смішно! Польща покриває 95% бюджету «Полонії». Там є розуміння важливості закордонної Полонії для поляків і Польщі зокрема.

Що ж до бюджету, то ми подали заявку, щоб на наступний рік було хоча б стільки, як цього року — 900 тис. грн. Але проблема в тому, що де–факто ми не отримуємо цих коштів. Нам почали виплачувати кошти лише в липні, розуміючи, що вже форум на носі.

Але будемо виходити із ситуації. Треба відрегулювати питання сплати членських внесків. Дисципліни в цьому не було! Є деякі ідеї, як залучити додаткові фінанси. Хочемо провести бізнес–форум української діаспори. Не як шоу — а влаштувати ділову розмову: зберемо бізнесменів у Трускавці чи у Вишгороді, вони платитимуть за участь у цьому форумі якісь кошти. Буде такий собі міні–Давос української діаспори.

Коли делегації роз’їжджалися після форуму — робили певні внески. Сподіваємося на ті гроші зробити хоча б косметичний ремонт у офісі, щоб можна було сюди людей привести. Бо приходять заступники голів парламентів, колишні депутати — дивуються: «Невже це офіс організації, що має займатися проблемами закордонного українства?»

ДОСЬЄ « УМ»

Михайло Ратушний

Народився 18 серпня 1962 р. в с. Чернихівці Збаразького району Тернопільської області.

Випускник Луцького педагогічного інституту, Київського університету ім. Шевченка.

Трудовий шлях починав як учитель англійської мови в селі під Києвом.

Був народним депутатом II–IV скликань.

Входив до НРУ, КУНу, надалі — голова Української партії.

У 1990 р. був репресований, відбував 10–місячне ув’язнення за участь у « справі Степана Хмари»; під час ув’язнення обраний заступником голови Всеукраїнського об’єднання солідарності трудящих.