Анатолій Грищук.
Анатолій Грищук був одним із перших офіцерів–українців, хто після розвалу СРСР повернувся служити на Батьківщину. Пішов із посади заступника командира протичовнової бригади Балтійського флоту. Доклавши немало зусиль до розбудови української армії, офіцер із двома академічними освітами визнає: навіть у страшному сні не уявляв, у якому стані опиняться Збройні сили України.
Автор єдиного в Україні «Військово–політичного енциклопедичного словника» українською мовою нині не залучений до роботи в Міноборони — через чіткі патріотичні переконання і принциповість із ним воліє не мати справи наш генералітет. Зараз він активно займається громадською роботою і пише... дитячі книжки. «Я, як і більшість моїх колег, так і не реалізував свій потенціал офіцера», — каже пан Анатолій. Про перспективи української армії, офіцерів з небайдужим серцем і про злочинне нехтування їхнім цінним досвідом говоримо напередодні Дня Незалежності.
— Пане Анатолію, зараз, у переддень 20–ї річниці незалежності України, багато хто робить сумний висновок: ми втратили шанс стати сильною державою. На ваших очах створювалися Збройні сили України. Розкажіть, як усе відбувалося.
— Я можу сказати як офіцер, який прослужив майже 40 років, що краще, ніж українці, у СРСР не служили представники жодної з націй. Якщо взяти, скажімо, Балтійський флот, то там усі спеціальності на надводних і підводних кораблях, де вимагалося думати і приймати рішення, займали саме українці.
У колишньому СРСР продумано проводилася кадрова політика: українців відправляли служити на Північ, на Тихий океан, на Каспійську флотилію. Вони не служили на Батьківщині: 81% усього офіцерства в Україні становили росіяни. Звідси й відома приказка: «Хай живе москаль на Україні, а хохол — на Сахаліні!».
Коли стало розвиднятися на незалежність, серед українців на Балтійському флоті почалися розмови про готовність повернутися в Україну. Патріотичний підйом був величезний: офіцери й матроси почали вдягати значки з українським прапором (за що бували й жорстоко биті). Ми першими у Балтійську почали створювати суботню школу для офіцерських дітей із вивчення української мови.
У 1991 році, коли постало питання бути Україні чи ні, я прилетів із Калінінграда до Рівного і там вступив в УНСО. Хлопцям на Балтійський флот з України привіз цінну інформацію: створюються українські Збройні сили. Із України мені передавали десятки тисяч газет і листівок патріотичного змісту, ми вночі їх поширювали серед офіцерських сімей. Почалися розмови серед командування: треба щось робити, щоб українці не пішли додому, бо інакше Балтійський флот стане небоєздатним. І я поставив вимогу: дозвольте виступити перед особовим складом протичовнової дивізії українською мовою (пам’ятаю, ще тоді замість зірки випиляв на кокарді тризуб). Я сказав хлопцям, що не личить українцям бути дезертирами, що ми повернемося додому на повних юридичних підставах.
Через два місяці я привіз в Україну 110 рапортів офіцерів із оперативно–тактичною і оперативної–стратегічною освітою — ці офіцери готові були присягнути на вірність Батьківщині. Звернувся у парламентський комітет, який очолював Дмитро Павличко. Але відповідь була: «Ми не знаємо, що робити з цими офіцерами, у нас немає ясності щодо розподілу Чорноморського флоту». І куди б я не тикався, було зрозуміло: ми нікому не потрібні. Це була для мене надзвичайна прикрість...
Ми шукали політичну підтримку і готові були навіть підняти жовто–блакитний прапор на балтійських кораблях. Але підтримки не було. У результаті з багатьох тисяч офіцерів і мічманів, які служили в Балтійську, нас повернулося в Україну лише п’ятеро.
— Якою ж була, на вашу думку, головна причина відмови: страх перед Росією, брак грошей?
— Тоді на чолі багатьох рухів опинилися письменники, а не військові. А наші генерали не виступали проти здачі інтересів України, бо вони не хотіли втратити посади і нажите майно. Вони не були українцями, їм було байдуже, кому служити.
Якби тоді існував механізм повернення українського офіцерства з українським серцем, сьогодні наші ЗСУ були б зовсім іншими. За 20 років незалежності небайдужих офіцерів–патріотів дуже грамотно і методично вичавлено зі Збройних сил України. Не могли вони виконувати накази людей, які жили і керувалися не статутами ЗСУ, а поняттями «общака».
— І що ж ми нині маємо? У якому стані наша армія?
— Я навіть у поганому сні не міг уявити, що в нас будуть такі Збройні сили!
Подивіться: у нас як не навчання, то постріл по Броварах, по цивільному літаку над Чорним морем. Проводиться авіашоу — Скнилівська трагедія. Якщо танкові стрільби на Десні, то чомусь стріляють по спостережному пункту і потім знімають фрагменти солдатських тіл з дерев. Постійні пожежі на кораблях... Це все через «понти» нашого генералітету!
А реально що маємо? За роки незалежності не побудовано жодного корабля, військового літака, сучасної артилерійської ракетної системи. Ми користуємося тим спадком, який лишився від СРСР. Україна, морська держава, не має свого підводного флоту — Туреччина має, Румунія, Болгарія. А в нас — жодного підводного човна. То як же ми ділили Чорноморський флот?
— Виходить, ми беззахисні перед можливим агресором?
— Екс–міністр оборони Анатолій Гриценко каже, що в нас жоден батальйон не є боєздатним. І я йому вірю. Сьогодні офіцер неспроможний сам себе захистити, то як він вас захистить?
Я вже не кажу про соціальний стан офіцерів: 40 тисяч безквартирних військових, зарплата — курям на сміх. Але і це ж не головне! Офіцер може ночувати у наметі, недоїдати, але він вимагає поважного ставлення. Не фізичні страждання важкі, не побутові умови гнітять, а підірваний моральний дух. Якби офіцери бачили, що їх бодай морально підтримують. А так — суцільне хамство керівників, байдужість держави. Знаєте, якщо в 1930–ті роки в СРСР відбувалося фізичне винищення українського офіцерства, то сьогодні відбувається моральне і соціальне.
Ми маємо зараз чесно собі зізнатися: Україна в небезпеці. Причому не стільки від зовнішніх, скільки від внутрішніх ворогів. Що казати, якщо представники влади заявляють: День Незалежності України — не таке вже й важливе свято.
— Ще й парад на Майдані Незалежності скасували. Офіцерам прикро за це, як думаєте?
— Збройні сили — це один із головних атрибутів будь–якої держави, уособлення сили і влади. І відміна параду, я переконаний, — необдуманий крок. Не обов’язково ж на Хрещатик виводити військову техніку і брязкати зброєю. Тим більше що показувати українському народу немає що.
Але Хрещатиком мали б пройти офіцери у військових одностроях, представники силових структур, прикордонники. Адже парад відіграє дуже велику патріотичну роль для хлопчиків, які прийдуть на Хрещатик. Бо ж яка у нас ще пропаганда військової служби проводиться? У нас немає навіть жодного фільму про українського офіцера, його ротну працю.
Мені прикро, що парад скасовано. Бо це морально хоч трохи підняло б офіцерство. Коли на тебе дивляться сотні тисяч очей, коли кричать: «Слава Україні»... Офіцер, який пройшов Хрещатиком, повертається додому з переконанням (хоч і не має ні квартири, ні нормальної зарплати), що в ньому бачили Україну, українську армію.
А так святкування 20–ї річниці незалежності на Майдані перетвориться на велику п’янку, після якої всі забудуть, чого зібралися.
— Ну ось влада каже: немає ані на парад, ані на армію грошей...
— Треба менше красти! Коли купують бурильну установку за 400 мільйонів гривень, а їй «красна» ціна — 250, то запитання «Де діваються гроші?» відпадає. Чому іржавіє стільки років біля причалу крейсер «Україна»? Чому його не можна добудувати і продати? А на отримані кошти побудувати сучасний корвет. Хазяїна немає і совісті! А скільки зараз стоїть під відкритим небом небоєздатних танків і машин — кладовище заліза! Де поділася земля МОУ, військові містечка? Безгосподарність, жлобство, шкурний інтерес «править бал» у державі.
— Ви були причетні до створення військово–морського ліцею в Севастополі. І багато працювали над ідеєю Президента Ющенка створити військовий ліцей у Батурині. Чому цей проект зупинився?
— Я багато разів писав, що не можна проводити експерименти на дітях і силових структурах. Діти — це майбутнє України, а Збройні сили — гарант їхнього захисту. Сьогодні Україна має сотні тисяч безпритульних дітей і сиріт і зовсім не має національних Збройних сил.
Це був чудовий проект — військовий ліцей у Батурині: у ньому мало вчитися півтори тисячі дітей–сиріт, починаючи з 5–го класу. Ми хотіли відновити українські традиції джурства (щоб не ліцеїсти, не кадети були, а джури — так називали хлопчиків, які допомагали полковнику носити зброю і вчилися біля нього). У Батурині діти мали навчатися і морській справі. На заклик створення ліцею відгукнулося все офіцерство, було зібрано понад 220 тисяч гривень внесків. Але змінилася влада, це питання перевели у політичну площину і проект закрили. Хоча кому, як не нинішньому Президенту, людині, яка виросла без батьків, повинна боліти сирітська проблема...
— Пане Анатолію, вас добре знають в офіцерських колах. І там кажуть, що ви не стали адміралом тільки через зв’язки з українськими націоналістами..
— Мабуть, правду кажуть (усміхається). Я завжди порушував питання престижності Збройних сил. І за це постійно отримував на повну котушку: то двері мені спалять, то гайки в колесах машини відкрутять. У 1995 році навіть намагалися отруїти. Кілька разів мене допитували працівники СБУ, в Міноборони перепадало «на горіхи» через зв’язки з УНА–УНСО.
Один із директорів Департаменту МОУ мені прямо сказав: «Знаєш, чому тебе вичавили з Міноборони? Тому що ти — націоналіст, не терпиш брехні, не береш хабарів і насаджуєш українську мову. А я, на відміну від тебе, можу молитися будь–якому богу, тільки щоб цей бог платив гроші. Бажано зеленими».
Я став би адміралом, якби мав гнучкий хребет, займав пасивну позицію, вмів би накривати столи, топити баню для високих чиновників... Але ж я не для того повертався в Україну!
Анатолій Грищук, капітан 1–го рангу, народився на Рівненщині в родині освітян. Проходив службу на різних посадах у підводних і надводних з’єднаннях Балтійського флоту. Учасник п’яти бойових служб і одного штурманського походу навколо Європи. Закінчив Київське вище військово–морське політичне училище, командний факультет Військово–політичної академії у Москві, Українську академію державного управління при Президентові України. Після повернення в Україну обіймав посади заступника начальника Київського вищого військово–морського училища, заступника начальника факультету Національної академії оборони України, помічника міністра оборони України. Підготував близько трьох тисяч офіцерів–управлінців тактичної і оперативно–тактичної ланки. Розробив Концепцію зі створення кадетських класів і класів морських джур. Нагороджений вищими відзнаками МОУ, Української православної церкви та 26 відомчими орденами і медалями.
Пан Анатолій певен: бажання стати офіцером йому передалося генетично — від діда. Історію про його долю у родині Грищуків старанно приховували у радянські часи. І зовсім недавно Анатолій Грищук довідався: його дід Олександр Леонтійович був царським офіцером, розстріляний у 1937 році за «антирадянську пропаганду і добровільну участь у петлюрівській армії».
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
