Патріарх літератури

Він прославився історичними романами, які були суворо заборонені за радянських часів. Книгу «Південний комфорт» обговорювали на засіданні Генпрокуратури СРСР. Але твори патріарха української літератури Павла Загребельного оцінив народ, купуючи їх по 100 карбованців з–під поли, потайки. «Письменник починається з широти душі», — такий висновок зробив Павло Загребельний про своє ремесло на схилі віку. Здатність людини вбирати в себе світ і віддавати пережите, вміння радіти життю й не бути «сектантськи обмеженим», — так він розшифрував те, що називають затертим словом «покликання». «Не дивитися на світ крізь бійницю фортеці або крізь щілину в танку, крізь яку дивиться танкіст, перш ніж пустити на вас набій із гармати або чергу з великокаліберного кулемета. Широта душі — це широкий погляд, і її мають небагато людей». (Павло Загребельний, інтерв’ю 1997 р.).

Він народився у козацькому селі Солошинці на Полтавщині. У шість років залишився без матері. У 17 пішов на фронт добровольцем. Був поранений і потрапив у полон. «Пройшов табори смерті», — лаконічно сказано в довіднику Спілки письменників України. А що він зазнав у полоні, можна прочитати в його автобіографічній повісті «Дума про невмирущого» — на переконання критиків, чи не найкращому творі про Велику Вітчизняну війну в нашій літературі. Йому вдалося зберегти людяність у найскладніші часи, коли вимагали писати лише про «людей із бронзи». «Шевченка називали тільки борцем, Франка називали тільки борцем. А Шевченко й Франко — заступники народу. Такі, як ото Оранта в Софії. Що таке Оранта? У перекладі з грецької це — заступниця. От у літератури найбільша її функція — захищати простий народ». (Павло Загребельний, інтерв’ю 1991 р.).

Двадцять романів за сорок років, колеги–письменники кажуть — найбільший доробок серед сучасників. Ці романи одразу ставали бестселерами. «Роксолана», «Я — Богдан», «Диво», «Євпраксія», «Тисячолітній Миколай» і остання книга — «Думки нарозхрист» — не просто виходили багатотисячними накладами, їх читають різні покоління. Історія — те, що Загребельний переживав нутром і робив актуальним для сучасників.

На відміну від багатьох, хто пережив гітлерівські чи сталінські табори, Павло Загребельний ніколи не намагався отримати за це дивідендів. Казав, що побачив «розпаханість людських душ» і потім усі люди були для нього немов би скляні — він бачив усе, що ті хотіли б, та не могли приховати. Павло Загребельний очолював Спілку письменників України й був усунутий з посади колегами — за «націоналізм». Від середини вісімдесятих він оселився на дачі й зосередився тільки на своєму ремеслі.

«Це були романи на історичному матеріалі, але романи практично про сучасність. Про ті проблеми, які хвилювали мене і мій народ. І тому ці книжки так пішли до людей. Люди відразу відчувають. Люди розумніші за нас. Ми вважаємо, що ми можемо їх повчати й доктринувати, а практично народ розумніший за будь–якого письменника чи генія. І народ відчуває, де справжнє, а де несправжнє». (Павло Загребельний, інтерв’ю 1997 р.)

Павло Загребельний пішов із життя у 84 роки. Крім романів та повістей, лишив ще й власну філософію життя. Казав, що «треба жити страстями. Ні, не отими, що в священних книгах у нас описані. А страстями оцими, які нас ведуть по життю. Жити  кожною миттю цього життя. Життя прекрасне. Світ прекрасний. І нам щастя дано бути в цьому світі. От просто бути в цьому світі — і більше нічого».