«Україна молода» продовжує спiльний проект iз Першим Нацiональним до 20–ї рiчницi Незалежностi України, присвячений визначним постатям новiтньої iсторiї нашої держави. Наш сьогоднiшнiй герой — Василь Стус.
Виступ на прем’єрі «Тіней забутих предків», відрахування з аспірантури. Два вироки й дванадцять років позбавлення волі за антирадянську агітацію. Сам Василь Стус називав себе «переступником», який «переступив дозволену межу в прагненні служити літературі».
30 років в архівах СБУ зберігаються матеріали кримінальної справи. Усього їх — 18 томів. Зберігся і виступ письменника на суді, і заява на отримання речей у слідчому ізоляторі, під якою Василь Стус підписався «ворог народу», і список речей, які він замовив у тюремній крамниці. Стандартний підпис «заключённый» він замінив на «літератор». Окрім цукру, масла, сірників, конвертів, в останніх трьох рядках пише, що він хотів би ще: «Воля — один раз дихнути, справедливість — один раз побачити, смерть — 9 грамів». У цьому був увесь Стус. І в допитах, і в судовому засіданні, і в касаційних скаргах доводив: він — справжній українець.
«Вирок Стусу — ганьба радянській репресивній системі». Такими словами на захист українця в листі до світової громадськості став академік Андрій Сахаров. Поет у цей час відбував своє друге покарання в пермському краї. Точно відомо, що табірні наглядачі знищили збірку з трьома сотнями його віршів. На волю поезія доходила разом із листами до дружини.
«Не побиваюсь за минулим, побитим шашіллю зневір. Високі думи промайнули, а по Таймиру водовир страженних літ. Нехай, не плач». Для сучасників збереглися авторські аудіозаписи поезій Стуса. Іншим дисидентам пощастило менше. Їм узагалі не вдавалося вберегти свої записи.
Перепоховали Василя Стуса та його побратимів — Юрія Литвина й Олексу Тихого — в Києві на Байковому цвинтарі лише за чотири роки після смерті. Письменник Володимир Шовкошитний організовував перевезення та поховання. Каже: «Герой — тоді герой, коли лежить у рідній землі». Стус випередив український літературний процес, та й європейський, на добрих три, чи то й чотири десятиліття, стверджує Шовкошитний.
Визнали й дозволили творчість Василя Стуса лише після його смерті. Дев’яносто першого нагородили Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю». На початку 90–х його твори внесли до шкільної програми. Сам же письменник своєму синові рекомендував читати європейську та російську класику, — згадує Дмитро Стус. Говорити про Василя Стуса як про батька йому важко. Спілкувалися вони переважно в листах та під час коротких побачень у в’язниці.
«Коротке спілкування з татом, коротке спілкування з Іваном Олексійовичем Світличним — це десь 80% моєї освіти. Інші 20% — це всілякі там школи, університети, аспірантури, інститути літератури. Це люди, які показали напрям самовдосконалення. Тому можна сказати, що батьком він був добрим», — згадує син поета.
Дмитро Стус живе за батьківськими настановами. «Людиною стають, а не народжуються». «Любити світ варто всупереч усьому». «Справжня людина — це та, хто має сили піднятися після падіння». Так казав Василь Стус.
Юлія ГАЛУШКА