Леонід Кучма потрапив до рейтингу «Ворогів преси», складеного до Всесвітнього дня свободи слова міжнародною організацією «Репортери без кордонів». Президент України закріпився у компанії 37 диктаторів, монархів та генералів, випередивши за негативним ставленням до преси Володимира Путіна.
Підстав для такої негативної оцінки було безліч. По–перше, працівники Укрчастотнагляду та дюжина міліціонерів вилучили передавач радіостанції «Континент». Відтак з українського радіоефіру зникли радіопрограми Бі–Бі–Сі, Радіо «Свобода», «Німецької хвилі», «Голосу Америки», «Громадського радіо» та ін., яким надавав прихисток лише «Континент». Директор радіостанції Сергій Шолох рятувався від політичних переслідувань за кордоном. «Мене мали «закрити» в камері і готувати до серйозної розмови», — повідомив Шолох в інтерв’ю «УМ».
Також Шевченківський райсуд Києва ухвалив рішення про припинення виходу газети «Сільські вісті» (зрештою тиражне антивладне видання таки довело своє право на існування).
Судовому переслідуванню підлягала й «Україна молода». «Люди Медведчука» — представники так званого «Центру кризової журналістики» Марія Самбур та Валерій Воротнік — подали позов проти «УМ», після того як наша газета надрукувала інтерв’ю з... тим самим Шолохом. Директор радіо «Континент» обвинувачував Самбур і Воротніка у тиску на себе.
У День журналіста працівники «УМ» на Хрещатику взяли участь у випуску «Живої газети», присвяченої проблемам свободи слова в Україні. Також у акції брали участь колеги з «Української правди» та «Львівської газети», які так само зазнавали переслідувань у судах.
25 жовтня усі більш як 200 співробітників «5–го каналу» почали «ротаційне голодування», протестуючи проти незаконних судових переслідувань і позбавлення каналу ліцензії. Під час Майдану саме «5–й» у режимі нон–стоп висвітлюватиме революційні події — у різних місцях центру Києва стоятимуть величезні екрани з трансляцією «каналу чесних новин».
А через кілька днів проти цензури та засилля «темників» публічно виступила група журналістів каналу «1+1» — вони написали заяви про звільнення. Це була відправна точка повномасштабної журналістської революції — повстання працівників центральних ЗМІ проти маніпуляцій.
Перший день після «третього туру» виборів — 27 грудня — приніс шокуючу звістку: на дачі в Бортничах, під Києвом, знайшли вбитим 58–річного міністра транспорту, керівника «Укрзалізниці» Георгія Кірпу.
«Офіційна версія загибелі Кірпи — «доведення до самогубства». Хоча більшість політиків, зокрема з середовища опозиції, переконані: «скарбника» Кучми вбили, аби мовчав», — писала «УМ».
Труп, пістолет Макарова та гільзу виявили в сауні. «У день смерті міністр відмовився від послуг охорони співробітників спецпідрозділу «Титан», — зазначали у прес–службі Держслужби охорони МВС.
Того року Кірпа очолив партію «Відродження», створену на базі залізничної галузі. Він мав імідж доброго, заможного господарника, і при цьому щедро фінансував багато проектів Президента Кучми — від приватних до політичних. Також говорили про розкрадання коштів на будівництві «мосту Кірпи» в Києві, яке зупинилося.
Згодом прокуратура відкинула версії про вбивство та зупинилася на самогубстві. Колишній прес–секретар Кірпи Герман Ключеров пояснював: «Так склалася ситуація, і він відчув, що це — глухий кут. Кірпа не вмів програвати, тому і обрав для себе такий результат».
Велелюдна поховальна процесія 29 грудня вивела на вулицю багатьох представників старої влади включно з Кучмою і Януковичем. У центрі Києва труну пронесли між пікетами помаранчевих революціонерів, що не розходилися.
Смерть Кірпи стала свідченням того, наскільки чільні діячі режиму, що зазнав поразки на виборах–2004, боялися притягнення до відповідальності в найближчому майбутньому. Як виявилося, дарма.
Проштовхування конституційної реформи через парламент продовжилося 3 лютого, коли «більшовики» несподівано оголосили «позачергову» сесію ВР замість чергової. Намагаючись протистояти політреформі, опозиція облила спікера Литвина водою і закидала квітами, приготовленими для відкриття сесії. Однак марно: президію з самого ранку із профілактичною метою заблокували депутати з більшості. 304 голосами вони підтримали законопроект №4105, при цьому вилучили з тексту статтю про обрання Президента в парламенті.
18 березня Конституційний Суд оголосив позитивний висновок з приводу проекту політичної реформи, відмовившись оцінювати легітимність голосування за неї.
Завершальним акордом цієї епопеї стало голосування 8 грудня, коли Верховна Рада ухвалила закон №2222–IV «Про внесення змін до Конституції України», що передбачав перехід від президентсько–парламентської до парламентсько–президентської форми правління. Проти була тільки фракція Блоку Тимошенко. Решта ж політичних сил погодилися на зміну Конституції як частину великої угоди, що передбачала також ротацію Центрвиборчкому й призначення «третього туру» виборів Президента. Згодом «Наша Україна» визнає таке рішення помилковим.
Відтак у 2006 році повноваження Президента Ющенка було суттєво урізано. Він скасувати політреформу–2004 не зміг — на відміну від Президента Януковича, який легко зробив це через КС у 2010–му.
«Репетиція президентських виборів» відбулася в закарпатському місті Мукачів.
«Нашоукраїнця» Василя Петьовку, обраного мером у 2003 році, Президент Кучма своїм указом «замінив» на ставленика СДПУ(о), чиновника обласної адміністрації Мирослава Опачка. Підконтрольний адміністрації Президента тервиборчком ухвалив рішення про повторні вибори, хоча Петьовка довів свою легітимність у судах. 9 січня доступ Петьовці до ратуші перекрили озброєні спецпідрозділи «Беркут» та «Сокіл».
Щодо застосування сили це були ще «квіточки». 18 квітня на нових виборах мера влада покликала на допомогу не лише «силовиків», а й криміналітет. За підсумками волевиявлення мукачівців представник «Нашої України» Віктор Балога набрав на 5,5 тисячі голосів більше, ніж Ернест Нусер, ставленик СДПУ(о). Однак тервиборчком підтасував протоколи й оголосив про перемогу Нусера.
Аби проконтролювати вибори, до міста прибули народні депутати від «НУ» та БЮТ. На дільницях за мовчазного потурання міліції їх до крові лупцювали розгнуздані бандюки у шкірянках. Найбільше від кримінальних елементів постраждали «нашоукраїнці» Микола Поліщук, Петро Олійник і Юрій Павленко. Злочинну картину мукачівських виборів, які «засвітили» ймовірний сценарій виборів усеукраїнських, у спеціальному репортажі із Закарпаття показав кореспондент «УМ» Володимир Семків.
Одним із головних фальсифікаторів був «губернатор» Іван Різак, член СДПУ(о). У парламенті опозиція тривалий час блокувала парламент, вимагаючи відставки Різака та керівників закарпатської міліції Варцаби й Русина.
Героєм півріччя став сержант Микола Джумеля. Цей працівник патрульної служби мукачівської міліції не побоявся надати свідчення для слухань у Верховній Раді про те, що на власні очі бачив, як у ніч виборів начальник міліції Мукачева Швенда разом із радником в. о. мера Лагойдою влаштували фальсифікацію бюлетенів. «Подвиг сержанта» — так називався матеріал із цього приводу в «УМ». Невдовзі Джумеля під тиском начальства звільнився з міліції. Його виселили з гуртожитку й не допустили до складання іспитів у Академії МВС.
А Ернест Нусер уже в травні змушений був подати у відставку з посади міського голови.
Ще один наслідок сваволі СДПУ(о) на Закарпатті: під тиском партії влади наклав на себе руки ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка.
29 березня разом із переходом України на літній час стартувала нова кампанія «антикучмістів» — «Пора». Як виявиться згодом, цей громадський рух, створений на базі сайту «Майдан», стане однією з головних рушійних сил Помаранчевої революції.
* * *
Провісником ролі молоді та студентів на виборах стали Суми: влітку там тривали безстрокові акції студентів проти об’єднання трьох університетів. Ректором єдиного ВНЗ влада намагалася призначити нардепа від СДПУ(о) Олександра Царенка. Після численних маніфестацій, пікетів та походів до Києва «революція на траві» перемогла: під тиском громадськості Президент Кучма скасував указ про об’єднання вишів.
* * *
14 квітня так звана «широка демократична коаліція», вона ж парламентська більшість, ухвалила рішення висунути єдиним кандидатом від влади на президентських виборах Прем’єр–міністра, лідера Партії регіонів Віктора Януковича. Доти існувало припущення, що на вибори–2004 може піти сам Кучма.
Висування Януковича — людини з двома судимостями та іншими слабкими моментами послужного списку — однозначно було невдалим рішенням владного табору. Якби проти Ющенка пішов не «хам» і «зек», як називала Віктора Федоровича опозиція, а, скажімо, Сергій Тігіпко, перебіг і підсумок виборів міг бути інакшим. Однак донецьке угруповання наполягло на своєму, адже на той час уже тримало контрольний «пакет акцій» у владі.
* * *
Про те, на чию користь працювала на виборах міліція, свідчила заява глави МВС Миколи Білоконя, зроблена ще на початку літа: міністр пообіцяв пити за перемогу Януковича три дні.
* * *
Показовими були висунення провідних кандидатів. Віктора Ющенка 4 липня повів у президенти народ. Після мітингу на Співочому полі майже 50–тисячна маніфестація під помаранчевими прапорами пройшла до Центрвиборчкому під транспарантом «Дорогу народному Президенту!» При цьому найбільш провладні телеканали — Перший національний, «Інтер» та «1+1» — фактично проігнорували загальноукраїнську акцію на підтримку Ющенка, зверставши сюжети новин відповідно до «темників» Банкової.
Напередодні Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко підписали угоду про створення коаліції «Сила народу». Як з’ясується згодом, в обмін на підтримку на виборах лідер «Нашої України» пообіцяв Леді Ю посаду Прем’єр–міністра.
Прем’єр–міністра Віктора Януковича висунув 6–й з’їзд Партії регіонів, що відбувся у приміщенні Будинку культури запорізького заводу «Дніпроспецсталь».
Виклик Януковичу не побоявся кинути екс–Прем’єр, голова Партії промисловців і підприємців Анатолій Кінах. Після першого туру виборів він перейде до табору Ющенка — як і голова Соцпартії Олександр Мороз, котрий, попри запевнення у єдності опозиційних сил, також балотувався.
* * *
У липні президентський рейтинг Ющенка становив 28,8%, Януковича — 19,1%.
У середині вересня електоральна прихильність розподілялася як 33,5% проти 25,2% на користь Ющенка (опитування щодо голосування в першому турі).
* * *
Уже через кілька днів після початку виборчої кампанії виявилася тенденція: жорсткий пресинг влади щодо симпатиків головного кандидата від опозиції. «Підтримав Ющенка — отримай «маски–шоу» — таким був заголовок на першій шпальті «УМ» до матеріалу про атаку озброєних спецпідрозділів УБОЗу на приміщення Київської регіональної коопспілки.
* * *
Для першого великого мітингу за Януковича обрали Харків. «Бо тут найбільше підневільних студентів» — ішлося в репортажі «УМ». Голова облдержадміністрації Євген Кушнарьов мобілізував для демонстрації підтримки Прем’єр–міністра близько 100 тисяч учнівської молоді та бюджетників.
* * *
Над Януковичем кепкувала вся освічена Україна. У документах, поданих на висування в президенти, він обізвав себе «проФФесором» і «ПрЄмЬЄр–міністром».
* * *
Із самого початку поїздок Ющенка по регіонах з’ясувалося, що за ним невідступно слідують «топтуни» — нишпорки з МВС та СБУ. Зокрема, під час сходження на Ай–Петрі команда опозиційного кандидата зловила невідому підозрілу особу, в якої вилучили посвідчення співробітника міліції та апаратуру для відеостеження. А на дорозі в Херсонській області стався інцидент із КаМАЗом, який тричі намагався скинути «Ауді» з Ющенком на узбіччя, коли вантажівку обганяв кортеж кандидата.
* * *
26 червня у центрі Києва під прапорами, максимально наближеними за стилістикою до нацистських, відбулася хода Української національної асамблеї, яку тоді очолював ставленик Банкової, такий собі Едуард Коваленко. Маніфестація скандувала ксенофобські гасла і при цьому всіляко висловлювала підтримку Вікторові Ющенку.
Води на млин влади линув і лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок — член парламентської фракції «Наша Україна». У полум’яній промові на горі Яворина різко негативно висловився проти «москалів і жидів». Обидва випадки отримали широкий пропагандистський розголос у провладних ЗМІ. Фракція Ющенка виключила Тягнибока зі своїх лав.
Політтехнологи від влади надалі взялися розкручувати тему протистояння «двох Україн»: Східної й Південної — яку уособлював Янукович, та Західної — «нашиста» Ющенка, котрий за підтримки США нібито веде країну до громадянської війни. Повсюдно з’явилося море агітаційної продукції з Ющенком–«американцем» та Україною, поділеною на три сорти, де Схід — найбільш упосліджений.
Опозиція у відповідь найбільше педалювала тему про дві судимості Януковича.
* * *
Справжнім «атракціоном» виборчої кампанії стали рекламні щити кандидата Януковича, які народ прозвав «біг–мордами». На цих носіях, виконаних у синьо–білих кольорах, збоку від величезного обличчя лідера Партії регіонів містилися написи: «Вибір 2004», нижче — літери «тому що» і на синій стрічці — пояснення: «лідер», «надійний», «професійний» тощо.
Оскільки ця виборча кампанія в Україні стала першою, яка поширилася на зрослий сегмент користувачів інтернету, то юзери не шкодували гумору й сарказму для кпинів над кандидатом від влади. В мережі з’явилися десятки «фотожаб» на тему «біг–морд». Одна з них — «Тому що зону хавав» — у серпні прикрасила першу шпальту «УМ» на всю ширину. Довірена особа Януковича Раїса Богатирьова подала позов про образу честі й гідності, але «УМ» виграла цю справу аж у Верховному Суді.
«Україна молода» порахувала, що оренда 3 тисяч щитів по всій Україні під «біг–морди» на початку кампанії обходилася «януковичам» щонайменше у 7,2 млн. грн., а це зовсім не відповідало рамкам бюджету кампанії, заявленим головою виборчого штабу Сергієм Тігіпком (заради цієї місії він тоді пішов у відпустку з посади голови Нацбанку, залишивши керівництво НБУ на першого заступника Арсенія Яценюка).
* * *
Із вересня почалося політичне протистояння двох музичних таборів. Ірина Білик, гурти «Скрябін» і «Грін Грей», Наталія Могилевська, Ассія Ахат, Альона Вінницька, Віктор Павлік, Ірина Шинкарук та ін. брали участь у всеукраїнському турі на підтримку Януковича «Молодь «проти», молодь «за», організованому «Таврійськими іграми».
Із Ющенком були Олександр Пономарьов, Олег Скрипка, «Океан Ельзи», «Мандри», «Плач Єремії», «Тартак», «ТНМК». Згодом — Руслана та десятки інших рок– і поп–колективів, які створили окреме явище 2004 року — «Пісні Майдану». Його гімном стала композиція івано–франківського гурту «Ґринджоли» «Разом нас багато, нас не подолати!».
* * *
Гасло «Нас багато, і нас не подолати!» уперше прозвучало на Подолі під час 30–тисячної маніфестації «Вільної ініціативи студентська хвиля» за два тижні до виборів. «Ментам», які раз по раз відмикали електроенергію під час рок–концерту, Олег Скрипка бажав «вічного енурезу».
Того вечора кореспонденти «УМ» стали учасниками затримання провокаторів, які намагалися влаштовувати бійки на Контрактовій площі, заповненій молодими людьми.
* * *
Значно суттєвішими були провокації під час мітингу, що відбувся біля ЦВК за тиждень до виборів. Тоді послухати виступ Віктора Ющенка («Хочу ще раз попередити бандитів при владі — не грайтеся з вогнем!») прийшло майже 140 тисяч громадян. Коли люди розходилися, найняті молодики закидали приміщення виборчої комісії димовими шашками та розбили кілька вікон. Провокаторів швидко затримали.
Найстрашніше настало ввечері, коли півсотні перевдягнутих міліціонерів та найманців із охоронних фірм, озброєних молотками й ножами, напали на опозиційних пікетувальників, що залишалися під ЦВК. Одинадцятьох людей було госпіталізовано. Трьох нападників затримали депутати та демонстранти; у двох із них виявили посвідчення офіцерів міліції і табельну зброю, а також ніж із плямами крові.
У приміщенні ЦВК відбулася сутичка депутатів–опозиціонерів із «беркутівцями».
Тоді, 23 жовтня, депутати з блоку Ющенка і він сам стали на заваді Центральній виборчій комісії, яка намагалася створити 420 додаткових виборчих дільниць для голосування в Російській Федерації. Це була схема для «малювання» додаткових голосів за Януковича. Оскільки час ухвалення рішення вийшов за межі, передбачені законом (не пізніше, ніж тиждень до початку голосування), маховик фальсифікацій на цьому напрямі було зупинено.
Після того дня навколо будівлі ЦВК звели високий паркан, і тепер мітинги там неможливі.
* * *
За кілька днів до виборів парад на Хрещатику на честь 60–річчя визволення України від фашистів разом із Кучмою і Януковичем прийняли президент РФ Путін, який усіляко висловлював підтримку Януковичу, та голова його адміністрації Дмитро Медведєв. Черговим хітом інтернету стало відео, в якому Прем’єр–міністр України на трибуні смокче льодяники та намагається потішити своїми цукерками російське керівництво. Медведєв узяв, а Путін відмовився.
* * *
У бюлетень для голосування були внесені 24 кандидати. Більшість із них — технічні кандидати Януковича, які забезпечували висуванцеві влади перевагу у виборчих комісіях та всіляко агітували проти Ющенка. Зокрема, майже 4 млн. грн. влада витратила на телевізійну кампанію кандидата Романа Козака: лідер т. зв. «ОУН в Україні» у щоденних телезверненнях звинувачував Ющенка в тому, що «його дружина — американка».
Для балотування потрібно було сплатити заставу 500 тис. грн. (за законом, ці гроші повернулися тим, хто набрав більше 7%).
* * *
Після дня голосування 31 жовтня Центрвиборчком упродовж максимально можливих 10 діб відмовлявся оприлюднити результати. Весь цей час на табло висвічувалася проміжна перемога Януковича — 39,88% проти 39,22% Ющенка, — однак не було враховано дані голосування в кількох регіонах, де суттєву перевагу мав опозиціонер.
При цьому надходили дані про численні фальсифікації на користь Януковича. Зокрема, громадська ініціатива «Стрічка», яка невдовзі завішає всю Україну помаранчевими лентами, зробила висновок навіть за офіційними даними ЦВК: у тих областях, де мав перевагу Янукович, кількість підрахованих бюлетенів виявилася на 130 тисяч більшою порівняно з числом виданих бюлетенів.
Однією з гарячих точок став округ №100 в Кіровограді, де було зафіксовано практично всі види виборчих порушень: застосування адмінресурсу, тиск кримінальної «братви», вкидання «лівих» бюлетенів на користь кандидата від влади і навіть стрілянина. Зрештою, ТВК тут просто дзеркально поміняла результат: Януковичу приписала відсотки переможця, Ющенка, Ющенкові — цифру Януковича.
Фактів маніпуляцій із голосами було безліч. Тих, хто вимагав оприлюднення протоколів з «мокрими» печатками в Сумах, влада зустріла гумовими кийками та сльозогінним газом...
Зрештою ЦВК оприлюднила дані, за якими Ющенко отримав 39,90%, Янукович — 39,26%.
Перед другим туром опозиційного кандидата підтримали соціаліст Мороз із 5,82% (третє місце) та Анатолій Кінах із 0,93% (шосте).
Петро Симоненко і Наталія Вітренко, чиї голоси де–факто перейшли Януковичу, набрали, відповідно, 4,97% і 1,53%.
* * *
Штаб Ющенка оголосив «помаранчевий листопад», влаштувавши безкоштовну роздачу оранжевих стрічок у прес–клубі «Нашої України» на вулиці Сагайдачного в Києві. Невдовзі жовтогарячою стала половина країни. Інша половина й собі долучилася до кольорової схеми поділу й обрала сині стрічки.
* * *
15 листопада відбулися довгоочікувані теледебати, які дивилася вся країна. За висновком «УМ», Ющенко здобув «перемогу за очками» — прорвав інформаційну блокаду, показав себе як інтелігент і кращий знавець економіки. Хоча і Янукович залишив досить непогане враження. Принаймні не називав опонентів «еті козли, коториє мєшают нам жить», як раніше в публічних виступах.
* * *
Більше тисячі активістів громадянської кампанії «Пора» та інших громадських організацій отримали посвідчення позаштатних кореспондентів «України молодої», щоб бути законними спостерігачами на виборах у східних і південних областях. До нагляду за волевиявленням долучилися і журналісти «УМ».
Підставою для Майдану, який визначив результат виборів–2004, були масові порушення на виборах. Верховний Суд змушений був визнати їх «системними», «такими, що унеможливлюють достовірно встановити результати волевиявлення».
Порушень опозиція зафіксувала безліч. Найпоширеніші — так звані «каруселі» й «печиво».
«Карусель», що крутилася по всій Східній і Південній Україні, або ж «естафетне голосування», — поширена технологія підкупу громадян, що передбачала купівлю у виборця чистого бюлетеня, замість якого виборець опускав в урну вже заповнений, виданий організатором.
«Печивом» (в оригіналі — «пєчєньє») члени штабів Януковича називали фальшиві відкріпні посвідчення, які пачками видавали підкупленим виборцям, а ті багаторазово голосували, роз’їжджаючи від дільниці до дільниці. За оцінкою Комітету виборців України, «печиво» принесло Януковичу до 300 тисяч додаткових голосів, насамперед — у контрольованих регіонах. Також термін «пєчєньє» почали застосовувати до фальшивих бюлетенів, які широко застосовувалися.
У день голосування спостерігачі від Ющенка всіляко намагалися припинити рух автобусних колон із власниками незаконних відкріпних посвідчень — насамперед це наймані студенти, молодь, працівники бюджетних установ. Весь світ обійшли кадри «5–го каналу», на яких молоді люди лягали під колеса автобуса з такими купленими «багаторазовими голосувальниками», що прямував із Києва в навколишні села, де контроль над волевиявленням був значно слабшим, ніж у великих містах.
* * *
У ніч після виборів стало зрозуміло, що Центрвиборчком визнає переможцем Януковича. У дію вступив план опозиції, складений заздалегідь: вуличний протест. Однак мало хто сподівався, що він буде аж настільки масовим.
«Не віддамо Україну бандитам» — заголовок на першій шпальті «УМ» у наступному номері після виборів 21 листопада. Журналісти газети з самого початку брали участь у мітингах на майдані Незалежності та встановленні наметів на Хрещатику. Біля поштамту стояв і «іменний» намет із логотипом «України молодої». Постійні маніфестації мали на меті підтвердити реальні результати народного волевиявлення. Адже, за результатами обох екзит–полів — і менш, і більш «провладного», Ющенко здобув перемогу — у відсотках, відповідно, 54:43, або 50:47.
Однак у ЦВК була провладна більшість (навесні, під час ротації складу комісії, її за рішенням Президента поповнили висуванці лише «кумівських» фракцій»). 24 листопада Центрвиборчком, захищений БТРами, водометами і КаМАЗами з піском, затвердив власні дані виборів: 49,46% — за Януковича, лише 46,61% — за Ющенка. Опозиція тоді багато говорила про «транзитний сервер», застосований одним зі штабів Януковича для фальшування підрахунку голосів. Хай там як, голова ЦВК Сергій Ківалов, прозваний у народі «Підрахуєм», не зважив на жодні скарги опозиції та закиди європейських спостерігачів. Журналісти, присутні в Центрвиборчкомі, плакали, не ховаючи сліз.
Дочасна присяга «самопроголошеного» Президента Ющенка в заблокованому парламенті була марною. Однак правлячий режим рано святкував перемогу. Народні депутати від опозиції та працівники нашої редакції на чолі з Михайлом Дорошенком стали на заваді надрукувати у видавництві «Преса України», де квартирує «УМ», номер газети «Урядовий кур’єр» з офіційними результатами виборів — вимикали світло, викрали друкарську пластину...
А в центрі Києва вирував багатосоттисячний мітинг. Спершу на площу вийшли кияни, а потім до столиці з’їхалися люди з усіх областей (найбільше — із західних), щоб відстояти справжнього переможця виборів. Ніхто не зважав на «їжаки», які влада розкидала на дорогах, аби перешкодити руху на Київ.
Із 22 листопада, яке згодом стане офіційним Днем Свободи, почалося явище, яке отримає коротку назву — «Майдан». За кольором символіки виступ опозиції також стали називати Помаранчевою революцією.
У ті дні Україна була темою №1 для світових ЗМІ — тут на очах творилися історія й громадянське суспільство. Кількість учасників маніфестацій, що вирували впродовж 17 днів, сягала мільйона. На бік опозиції перейшла Київська мерія, яка надала «ющенківцям» своє приміщення. Також «помаранчеві» зайняли Будинок профспілок, Український дім, Головпоштамт — там «революціонери» ночували й грілися (адже погода була сніжною й морозною). Велелюдні демонстрації ходили між майданом, Верховною Радою й адміністрацією Президента. Банкову охороняли посилені загони спецназівців зі щитами, звезені в основному з південних областей. Маніфестанти дарували воякам МВС квіти. Протест був мирний, хоча Комітет національного порятунку, створений 26 листопада, розглядав можливість силового захоплення адміністрації Президента — із застосуванням штурмових драбин, по яких численні учасники акції могли б перебігти через голови спецназівців.
Згодом «УМ» напише про ще один планований «бойовий» сценарій. На Київ, аби підтримати Ющенка, 28 листопада готові були вирушити танки 169–го навчального центру Сухопутних військ ЗС України «Десна», яким командував полковник Віктор Безпальчук. Однак сам Віктор Ющенко розпорядився заглушити вже заведені мотори.
Того ж дня, точніше, вночі, існувала пряма загроза силового втручання у конфлікт з іншого боку: після рішення керівників держави були приведені у повну бойову підрозділи Внутрішніх військ у Василькові. Командувач ВВ МВС Сергій Попков уже готувався застосувати зброю, щоб розігнати Майдан. Однак і це рішення було скасовано. Далося взнаки, що тоді в Києві відбувалися тривалі переговори й «круглі столи» за участю представників влади та опозиції. Вихід із глухого кута українських виборів допомагали шукати міжнародні посередники — президенти Литви й Польщі Адамкус та Кваснєвський, високі представники ЄС і ОБСЄ Кубіш та Солана, спікер Держдуми Росії Борис Гризлов.
...Майдан був явищем винятково високоморальним — хай там що накоїли політики в наступні роки, а засніжені листопадово–грудневі дні 2004–го лишаться однією із найясніших сторінок української історії. Люди, що масово стали на захист демократичних цінностей, посміхалися одне одному, всіляко підтримували одне одного. На Майдані заборонили спиртне, зате влаштовували весілля. На вулицях Києва не вщухало скандування «Ю–щен–ко!» Навпроти паралізованого Кабміну безупинно гриміли барабани помаранчевих пікетників, зроблені з порожніх металевих бочок. «За Ющенка» страйкували інститути, заводи, фірми. Відбувалося небувале єднання людей різних соціальних прошарків та політичних поглядів. Як згадає потім Віктор Ющенко в інтерв’ю «УМ», «бутерброди для «майданівців» нарізали навіть мільйонери і дружина Литвина». У центрі Києва «помаранчеві» влаштовували показові братання із «синіми», яких штаб Януковича намагався масово звозити до столиці, аби показати свою силу й перенести вогнище «регіонального патріотизму» на «чужу» територію.
Ешелони зі Сходу стояли на околицях Києва — їхні пасажири час від часу влаштовували пограбування продуктових магазинів і яток... Найбільш карикатурним виявом ставлення «донецьких» до подій у Києві, а також приводом для нових анекдотів, став виступ дружини Януковича Людмили на мітингу в Донецьку. Повернувшись зі столиці, вона доповідала про «наколоті апельсини», до яких «тягнеться й тягнеться рука», «людей із менінгітом», «американські валянки» та «все–все американське» на Майдані.
А піком «антипомаранчевого» руху стали «з’їзди сепаратистів» у Сіверськодонецьку й Харкові: намагаючись протиставити щось народному здвигу в центрі й на заході, «депутати всіх рівнів» із табору Януковича, керівники великих підприємств тощо за підтримки одіозного мера Москви Лужкова оголошували наміри створити свою автономію та взагалі відірватися від Києва. Найактивнішими в цих закликах були пп. Кушнарьов, Богатирьова, Тихонов, Колесников... Народ влучно назвав це явище «ПіСУАРом» (від «Південно–Східна автономна республіка»).
Хоча президент РФ Путін кілька разів офіційно вітав Януковича з перемогою, цивілізований світ однозначно був на боці «помаранчевих». Не без впливу Заходу — але насамперед, звісно, під тиском мільйонних маніфестацій — було вироблено політичний компроміс, який вилився у рішення Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України. 3 грудня ВСУ задовольнив скаргу довіреної особи Ющенка Миколи Катеринчука, скасував результати виборів, оголошені Центрвиборчкомом Ківалова, і зобов’язав Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування по виборах Президента. Ще за два дні до того Верховна Рада проголосувала за відставку Януковича з посади Прем’єра.
* * *
Далі була, як кажуть, «справа техніки». Президент Кучма навіть радив Януковичу не брати участі в «третьому турі» виборів, бо однаково голосування перетворювалося на «плебісцит з одним реальним учасником».
Свою волю владі вже диктували «помаранчеві», які, зокрема, погодилися на ухвалення в парламенті «великого пакету». Разом із конституційною реформою Верховна Рада змінила склад Центрвиборчкому, скинувши «Підрахуя»–Ківалова, і скасувала відкріпні талони (згодом Янукович скаже, що це завадило проголосувати за нього «мільйонам інвалідів»). За згодою, Кучма звільнив Генпрокурора Васильєва (замість нього знову прийшов Піскун). Уже того дня — 8 грудня — Майдан відсвяткував свою перемогу святковим салютом.
У повторних теледебатах 20 грудня Ющенко здобув над Януковичем «перемогу нокаутом». А по 14 східних і південних областях їхав помаранчевий «поїзд дружби»: сотні автомобілістів — прихильників Ющенка — приєднувалися до колони, яка несла ідею тріумфу демократії.
Тисячі спостерігачів від Ющенка в день голосування 26 грудня відпрацювали в режимі вже значно меншої «пожежної небезпеки», ніж раніше. І знову поміж спостерігачів було багато «позаштатників «УМ». Попри те, що у східних областях застосували всі сили й транспорті засоби, аби привезти на дільниці усіх можливих не ходячих симпатиків «синього» кандидата, було очевидно, що Янукович програв вибори. Він уперто не визнавав легітимності обрання Ющенка, але факти були невблаганними. «Національний екзит–пол», який проводив консорціум у складі КМІС, Центру Разумкова та фонду «Демократичні ініціативи», зафіксував перевагу лідера «Сили народу»: 56,3% проти 41,3%.
ЦВК затвердила офіційні дані вже наступного року.
У першій половині вересня Віктор Ющенко випав із виборчої кампанії — після того, як пережив замах на своє життя. Діагноз «отруєння» підтвердили фахівці австрійської клініки «Рудольфінерхаус».
Медики у Відні констатували: отрута спричинила дуже серйозну недугу — панкреатит (від такого небезпечного розладу підшлункової залози у 2002 році помер народний депутат із «Нашої України» Олег Олексенко). За висновками австрійських лікарів, «хвороба, яку переніс Ющенко, викликана важкою вірусною інфекцією і хімічними речовинами, які зазвичай не входять до продуктів харчування». Згодом з’ясували, що це був токсичний хімічний препарат діоксин.
18 вересня Ющенко, уже зі спотвореним обличчям, повернувся до Києва, де виступив на 70–тисячному мітингу біля Українського дому. «Останні два тижні були, мабуть, найбільш трагічні в моєму житті, — заявив кандидат. — Я міг би не стояти тут сьогодні або навіть не сидіти в інвалідному візку. Але завдяки лікарям, завдяки своїй родині і завдяки мільйонам вас я стою на цій сцені, поруч із вами. Хотів би сказати окремі «компліменти» до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КамАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитися не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В’ячеславів Чорноволів, Гій Гонгадзе й багатьох–багатьох добрих людей України».
Лікування лідера коаліції «Сила народу» було дуже тривалим і продовжувалося й під час президентської каденції В. Ю.
Розслідування досі не дало відповіді на питання, хто й де саме труїв Ющенка. За основною версією, це сталося 5 вересня під час вечері на дачі в заступника голови СБУ Володимира Сацюка (ще навесні — нардепа від СДПУ(о)), куди лідер «Нашої України» їздив разом із депутатом Давидом Жванією. Після початку слідства Сацюк майже шість років переховувався в Росії.
Були дані, що діоксин мав російське походження, і російські політтехнологи цим отруєнням хотіли накласти на найбільш рейтингового кандидата «печать диявола».
З іншого боку, після замаху на Ющенка рейтинги двох головних кандидатів, які вже було майже вирівнялися, знову почали змінюватися в бік переваги Ющенка.
24 вересня сталася комічна подія, що, втім, суттєвим чином вплинула на перебіг виборчої кампанії.
Під час візиту Віктора Януковича в Івано–Франківськ студент Дмитро Романюк поцілив у кандидата від влади курячим яйцем. Янукович упав, мов підкошений кулеметною чергою. Член штабу «синього» кандидата Тарас Чорновіл розповідав телевізійникам, що це міг бути удар шарикопідшипником. А, за версією голови штабу Сергія Тігіпка, це був акумулятор від телекамери. Прес–служба поширювала інформацію про удар «твердим гострим предметом», однак зйомка «5–го каналу» і розбите яйце на асфальті не залишили жодних шансів на порятунок репутації Януковича.
Увесь світ обійшли кадри, на яких «уражений» яйцем Янукович із дурнуватим виразом обличчя опускається на долівку, після чого його виносять охоронці. Офіційний діагноз — «колапсоїдний стан». Пояснення незалежних медиків — ймовірна психологічна готовність кандидата до замаху на Західній Україні.
Випадок із яйцем спричинив появу сотень та навіть тисяч анекдотів та кпинів на тему Януковича. Значну частину політичних анекдотів із номера в номер друкувала «УМ».
При інтернет–сайті «Обозрєватель», що належить Михайлові Бродському (тоді — технічному кандидатові з оточення Ющенка) було створено шоу–групу «Веселі яйця», яка виступала з гумористичними номерами із висміюванням Януковича. Також в інтернеті з’явилася гра «Хамське яєчко», і сотні тисяч юзерів залюбки пуляли яйцями в павука з головою Януковича та «ментів» і
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
