Без Уляна. Без цензури

Сьогодні виповнюється рік по смерті Олеся Ульяненка. Письменника, який писав жорстку, ні на що не схожу в українській літературі прозу. Його ім’я піддавали анафемі. Його твори забороняли. Його творчість підтримували класики літератури. Прийшов час — і Улян сам став класиком. Заслужив на голосні епітети та порівняння: класик української пострадянської літератури, єдиний офіційно заборонений письменник незалежної України, «український Генрі Міллер»... Усі ці слова проголошували на похоронах Ульяненка, тоді ж давали обіцянки зробити все, щоб його ім’я не кануло в лету, щоб його твори перевидавати, перекладати й навіть екранізувати. При цьому на інтуїтивному рівні прочитувалося, що ці заяви змушує проголошувати відчуття провини перед письменником: не догледіли, не оцінили... Як відомо, час — найкраще мірило людських дій, i зараз можна зробити перший зріз оцінки, як ми повелися із класиком нашої літератури.

У цій книзі, між рядків, можливо, проскочить його посмішка

«Я маю звичку гуглити повідомлення про себе й про своїх друзів. І можу сказати, що після похорону Ульяненка його ім’я зникло з інформаційного простору взагалі і з’явилося тільки зараз», — кінорежисер Мирослав Слабошпицький має на увазі видання книжки «Олесь Ульяненко. Без цензури». Цю збірку він задумав фактично на похоронах письменника: зібрати всі його інтерв’ю, статті, авторські колонки й видати окремою книгою. Матеріалу зібралося стільки, що концепцію видання довелося перекроїти й побудувати винятково на інтерв’ю. Книжка вийшла у видавництві «Махаон–Україна» у серії Art House Series (презентація видання відбулася цього понеділка в Києві, повторна — запланована на Форумі видавців у Львові). Під красивою і приємною на дотик матовою оправою з неретушованим портретом Уляна (це могла б бути обкладинка українського Esquire) 41 інтерв’ю, яке Улян давав друкованим ЗМІ (серед них — інтерв’ю в «УМ» Валентини Клименко за 26 жовтня 2006 року), радіо та телебаченню, із текстом Павла Загребельного замість вступного слова та авторською колонкою Уляна, надрукованою в 2004 році в газеті «Без цензури», замість епілогу.

Викладені у хронологічному порядку, на думку упорядників, ці тексти ілюструють еволюцію письменника. Дещо іншої думки про книгу Михайло Бриних, друг Уляна, який записав iз ним рекордну кількість розмов: «Ульяненка живого тут немає. Ніхто його тут не знайде. Попри те, що це все його слова і свідчення про його перебування на цьому світі. Він був невловимий в інтерв’ю, його відповіді на ті ж самі запитання щоразу були іншими, він суперечив сам собі. Але все ж таки люди, які не знали його особисто, у цій книжці побачать панорамну картину, можливо, між рядків проскочить його посмішка й лукавий погляд». Власне, у цій ремарці прочитується явище, яке ще за життя почав творити сам Улян — міфологізація його біографії. «Улян сам часто плутався у своїх свідченнях щодо подій у власному житті», — зауважує поет Олександр Моцар. Проте в міфологізованій біографії Ульяненка є період, вигаданий не ним самим, а «здравомислящими» державними мужами: йдеться про намагання Національної комісії з питань суспільної моралі визнати роман «Жінка його мрії» порнографічним та заборонити його продаж. Усі перипетії того судового процесу викладені у додатку до збірки «Олесь Ульяненко. Без цензури». Тепер над деякими «експертними висновками» можна лише посміятися (приміром, це лист заступника директора Інституту літератури Сулими), але три роки тому весь цей цирк став ударом для самого Ульяненка.

Украдене письменницьке щастя

«Я особисто вважаю, що Олеся Ульяненка вбили», — заява його літагента Жені Чуприної двозначна. Як відомо, Ульяненка знайшли мертвим 18 серпня пообіді його друзі, яких насторожив той факт, що двері в його квартиру біли відкриті, а сусіди засвідчили, що вночі там побували гості. Проте ніякого розслідування по факту смерті Олександра Ульянова (справжнє прізвище письменника) проваджено не було. «Об’єктивного розслідування не було, — заявляє його адвокат Олег Веремієнко. — Коли він помер, було дуже спекотно, морги не працювали, і щоб його поховати, потрібна була Постанова 6.2 — що не було вбивства». Офіційна причина смерті Уляна — хронічна ішемічна хвороба. Тепер у його квартирі живе дільничий інспектор того району — майор Сірцов. «Квартира не була приватизована. І коли він помер, то міліція скористалася ситуацією. Районна адміністрація виділила цю квартиру дільничому», — заявляє Олег Веремієнко.

За словами Жені Чуприної, з квартири дивним чином зникли деякі особисті речі Уляна, зокрема, рукопис останнього роману «Пророк»: «Був зламаний його комп’ютер, з якого вийнятий вінчестер, і втрачено його роман «Пророк», який він майже дописав». Очевидно, що про друк його останніх неопублікованих творів — того ж «Пророка» чи антиутопії «Свині і перли», про які у день смерті згадували його друзі — не йдеться. Як і про перевидання творів українською чи у перекладах іноземними мовами. За словами Чуприної, авторські права на твори Ульяненка належать його сестрі, що мешкає в США, Валентині Лісовській, яка нині проводить переговори із видавництвом «Фоліо». Є також відомості, що у Чехії збираються перекласти «Сталінку» і «Там, де південь».

Сьогодні о 14.30 на ділянці 33 Байкового цвинтаря зберуться ті, кому дорога пам’ять Уляна. На могилі ще немає пам’ятника, але залитий фундамент дає надію, що він тут усе ж з’явиться. Над ескізом барельєфа зараз працює скульптор Володимир Щур. Всі роботи, як і планувалося, оплачують з коштів, які минулого року назбирали всім миром. От тільки, як виявилося, половину цих грошей у матері Уляна видурили якісь шахраї. «На рахунку тоді залишилося майже три тисячі доларів», — каже друг Уляна архітектор Ігор Муринець, який сьогодні координує всі роботи, пов’язані із упорядкуванням могили. Про створення премії Уляна, видання книжок, на що можна було при розумному менеджементі використати зібрані гроші, запитати язик вже не повернувся.