Витязь української літератури. Так найчастіше говорять про Василя Симоненка. Поет і журналіст, він став одним із найяскравіших представників «шістдесятників». Його твори друкували неохоче. За життя світ побачила лише одна збірка — «Тиша і грім». Після смерті виходила лише ідеологічно правильна, порізана цензурою, поезія. Все решта — у самвидаві. У 1995–му поета посмертно нагородили Шевченківською премією. Високий і худий, але світлий, як сонях. Так про Василя Симоненка кажуть друзі. Він мав козацьку натуру і шляхетність, хоча й був селянського роду з Полтавщини.
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
сиплють ночі у лимани зорі сургучеві,
заглядає в шибу казка сивими очима,
материнська добра ласка в неї за плечима.
Його «Лебеді» стали гімном материнству — сам Симоненко виріс без батька. Діти любили його казки, а влада боялася його сатири навіть у часи хрущовської відлиги. Василь Симоненко мав партквиток, але критикував радянський лад — за дволикість.
У присутності секретаря обкому партії читав вірш «Злодій»: «Їх би за грати, їх би до суду, їх би до карцеру за розбій. Їх би. А вони в залі сидять». Симоненко був відважним до зухвальства у своїй поезії. Товаришем і однодумцем Симоненка був Євген Сверстюк. Дисидент згадує поїздки до поета в Черкаси, де той працював журналістом після закінчення університету. Сюди ж перевіз матір. В області вдавалося хоч трохи видати те, що у столиці не пропустила б цензура. У редакції газети «Молодь Черкащини» Василя–кореспондента запам’ятали як борця за правду та людинолюба. Тодішній головний редактор Григорій Суховершко каже про Симоненка: дуже відповідальний, завжди усміхнений, багато жартував, не любив писати партійних звітів, легко знайомився з людьми та часто їздив у відрядження. Про людину нелегко писати, жартома скаржився поет. От про виробництво просто: посадив, виростив, зібрав, здав. Усе. А де ж людина?
Василь Симоненко прожив усього 29 років. Офіційна причина смерті — рак нирок. Режисер Лесь Танюк переконаний: кінець прискорило побиття у буцегарні. Це була помста КДБ за відкриття правди про репресії радянської влади. Танюк, Симоненко та художниця Алла Горська першими оприлюднили факти масових поховань розстріляних у Биківні. Після того, як товариші поета вже по його смерті провели кілька вечорів пам’яті, творчість Симоненка потрапила до чорного списку. Записники Симоненка його мати передала Іванові Світличному. Він устиг надрукувати поезію в Канаді та США і видати щоденник. Справжні тексти Симоненка можна було побачити лише у самвидаві. Утім навіть так — нелегально і посмертно — він став одним із лідерів українського руху опору шістдесятих.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
