Витязь української літератури. Так найчастіше говорять про Василя Симоненка. Поет і журналіст, він став одним із найяскравіших представників «шістдесятників». Його твори друкували неохоче. За життя світ побачила лише одна збірка — «Тиша і грім». Після смерті виходила лише ідеологічно правильна, порізана цензурою, поезія. Все решта — у самвидаві. У 1995–му поета посмертно нагородили Шевченківською премією. Високий і худий, але світлий, як сонях. Так про Василя Симоненка кажуть друзі. Він мав козацьку натуру і шляхетність, хоча й був селянського роду з Полтавщини.

Сьогодні виповнюється рік по смерті Олеся Ульяненка. Письменника, який писав жорстку, ні на що не схожу в українській літературі прозу. Його ім’я піддавали анафемі. Його твори забороняли. Його творчість підтримували класики літератури. Прийшов час — і Улян сам став класиком. Заслужив на голосні епітети та порівняння: класик української пострадянської літератури, єдиний офіційно заборонений письменник незалежної України, «український Генрі Міллер»... Усі ці слова проголошували на похоронах Ульяненка, тоді ж давали обіцянки зробити все, щоб його ім’я не кануло в лету, щоб його твори перевидавати, перекладати й навіть екранізувати. При цьому на інтуїтивному рівні прочитувалося, що ці заяви змушує проголошувати відчуття провини перед письменником: не догледіли, не оцінили... Як відомо, час — найкраще мірило людських дій, i зараз можна зробити перший зріз оцінки, як ми повелися із класиком нашої літератури.