Свято на «Гайдамацькій» вулиці

04.06.2004

            Я сама була вражена, коли дізналася, що «Гайдамаки» вперше (!) виступатимуть у столиці на відносно широку аудиторію. Відносно — це 800 і більше стоячих місць у галереї «Лавра». Щодо останнього, то, гадаю, дискомфорту ніхто не відчуватиме, тим більше що одні з останніх «Вечорниць» себе прекрасно зарекомендували в цьому плані. Та й сидіти з поважним виглядом під запальну музику «Гайдамаків» якось не випадає. «Ми вирішили нарешті зібрати всіх наших друзів і наших фанів і показати, що ми — одна сім'я», — пояснив тромбоніст гурту Руслан Трочинський.

 

            — Руслане, невже це перший сольник «Гайдамаків» у Києві? Якось аж не віриться.

            — Насправді це так. Досі ми виступали на велику аудиторію хіба що в рамках фестивалів та збірних концертів. Були ще два виступи в рамках презентації нашого нового альбому «Богуслав» у «Квартирі «Бабуїн» та в клубі «44» у Еріка, але там ми змогли запросити обмежене коло друзів. Тепер є можливість зібрати всіх. Правда, ми зіткнулися з проблемою, що депутати Київради прийняли рішення про заборону гучних акцій у вечірній час, бо люди з навколишніх будинків начебто скаржаться на шум. Хоча насправді ми почнемо концерт о 19.00, закінчимо до 21.00, так що нікому не будемо заважати.

            — А з якої нагоди концерт?

            — Він присвячений тому самому альбому «Богуслав», бо з часу його презентації ми постійно отримуємо прохання заспівати щось із нього. Крім того, там буде прем'єра трьох нових пісень із наступного альбому, що, сподіваюся, вийде вже восени.

            — Він чимось відрізнятиметься від попередніх?

            — Так. Якщо в другому альбомі кожен з музикантів у тій чи іншій пісні  розкрив себе як особистість, були представлені різні регіони, то третій альбом — це результат спільної праці, синтезу всіх думок. Він виходить не настільки стилістично розмаїтим і трохи панківським.

            — А що, «Богуславу» потрібна окрема промоція?

            — На щастя, альбом гарно пішов між люди, і представник ЕМІ Олег Долінський, з яким ми співпрацюємо, дуже задоволений. Ми навіть розраховували на дещо слабший результат, але, видно, в людей існує потреба саме в такій музиці.

            — Чому ж тоді так рідко ваші пісні можна почути по радіо, FM?

            — Знаєте, я сам хотів би почути відповідь на це запитання. Ми занесли наш альбом на всі радіостанції, і звідусіль незмінно чуємо: «Питання розглядається» або «Неформат». Просто ті, хто співає українською, — це уже «неформат» на FM. І навіть те, що зараз Руслана прорвалася в ефір — це тільки через «Євробачення». До перемоги вона теж була «неформат».

            — До речі, про «Євробачення». Зараз активно дискутують про те, хто представлятиме Україну на наступному конкурсі, і в числі претендентів називають «Гайдамаків».

            — Не хочу говорити про всіх, але для мене особисто це не цікаво. Як на мене, «Євробачення» — це попса, а ми йдемо в іншому руслі. Не хочеться, щоб українське ставало попсою.

            — А як ти ставишся до пропозиції «довірити» цю місію Вєрці Сердючці?

            — Вєрка Сердючка — це дуже страшне явище. І дуже прикро, що Україну світ пізнає саме таким чином, а ми ще й самі допомагаємо закріплювати це враження. Ми сміємося, а в багатьох випадках і справді вже Україну асоціюють з цим образом. 

            — А  у вас були пропозиції змінити імідж, заспівати іншою мовою?

            — Вони і зараз є. Той же Олег Долінський не раз пропонував нам заспівати по-англійськи. Але це не наше.

              Вас добре знають у Європі, можливо, краще навіть, ніж в Україні. Як сприймають вашу музику там?

            — Прекрасно. Річ у тім, що зараз усі намагаються повернутися до свого коріння, і етнічний стиль, музика, що базується на витоках, надзвичайно популярна в усьому світі. Люди тягнуться до справдешнього, потужного, стильного.

            — А після концерту — знову в Європу?

            — Так, нас уже запросили на літо у великий тур — це Естонія, Чехія, Словаччина, Польща. Потім буде Фінляндія й інші країни Скандинавії, які нами дуже зацікавилися. А в ці вихідні їдемо до Полтави на «Мазепа-Фест», а далі — концерт. Сподіваюся, що він буде першим і далеко не останнім.

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>