Приголуб голубого

Смурфики — кумедні гномики з блакитною шкірою, вигадані бельгійським художником Пейо у 1958 році — не були улюбленими героями радянської дітлашні, а тому прив’язаність до них не передавалася у спадок від батька до сина. Прогалину в анімаційній освіті українців узялася заповнювати компанія B&H film distribution, що прокатує повнометражний мультфільм «Смурфики 3D» (The Smurfs), влаштувавши на Одеському кінофестивалі спеціальний «Смурф–Дей». А з минулого четверга фільм — на великих екранах України.

Після коміксів Пейо смурфики ожили в анімаційному серіалі, й логічно було припускати, що одного дня вони з’являться у кіно. Логічно, що за такий проект узялися американські продюсери, які підбирають усе що погано лежить і штампують грандіозним накладом під лейблом «франшиза». Ідейним натхненником повнометражних «Смурфиків» став Джордан Кернер («Павутиння Шарлоти»). Режисером він обрав Раджу Госнела, який раніше натренував руку на комбінованій картині «Скубі–Ду». Історію смурфиків, зокрема, дописували сценаристи, що працювали над «Шреком–2»: — Девід Стем і Девід Вайсс. І останнє «логічно»: якщо смурфики й мали продовжити свої казкові історії, то це повинно було відбутися у Нью–Йорку, який давно перетворився на майданчик для всіляких кінематографічних викрутасів.

До Великого Яблука голубі чоловічки потрапляють через магічний портал, відкритий злим магом Гаргамелем, одержимим ідеєю висмоктати із них чарівну сутність, щоб творити свої злі чари. Тікаючи від заклятого ворога, смурфики потрапляють до молодої сім’ї, що чекає на первістка, й ненароком допомагають батьку сімейства укріпити свої позиції на новій роботі й оцінити всю важливість родинних зв’язків.

Таким чином, фільм охоплює дві цільові групи: дітлахів (для них — смурфики і анімація) та їхніх мам (для них — смурфики та анімація, а ще солодка історія, яка вчить чоловіка робити правильний вибір). Хоча дорослі мають бути готові пережити під час перегляду фільму культурний шок: низку жартів на тему блювотиння та туалету. У той час як ми гидливо відверталися від таких сцен, 8–річний малий за нашою спиною заливався сміхом. Довелося пригадати, що у свої вісім ми також шаленіли від такого гумору. Респект сценаристам.