Перший українець у МоМА

Складно уявити, щоби харківського художника Бориса Михайлова відзначили найвищою нагородою нашої держави у царині культури — Шевченківською премією. Тут і пояснювати довго не треба: живе переважно за кордоном, фотографує переважно Україну, але якусь таку несимпатичну, неприкрашену, для когось навіть неіснуючу. Поза тим Боба, який ніколи не приховував свого українського, а точніше, харківського походження, нагородили «нобелівкою» для фотографів — премією «Хазельблад» (The Hasselblad Foundation International Award in Photography). 

Так само неможливо уявити, що Михайлова виставлятимуть у Національному художньому музеї України. Поки що на Батьківщині його роботи експонували PinchukArtCentre в рамках групової виставки «Сексуальність і трансцендентність» і харківська галерея «ВОВАТАНЯ», яка вперше влаштувала персональну виставку художника в Україні і презентувала, мабуть, найліричнішу серію Боба — «Вчорашній бутерброд». Але, на противагу такій вітчизняній байдужості та неуважності, творчість Бориса Михайлова оцінили в MoMA — Музеї сучасного мистецтва в Нью–Йорку. Таким чином Боб став першим митцем із країн колишнього Радянського Союзу, якого удостоїли такої високої честі.

«Ну все, Боб отримав усі найвищі нагороди! Вище просто не буває!» — тішиться успіхам фотографа директор Харківської міської художньої галереї Тетяна Тумасян. У цьому переліку — і «Хазельблад», і МоМА, і звання «одна з десяти найкращих книг світу», яке отримала його книга «Незакінчена дисертація». Харківська «муніципалка» може вважати це частково і своєю перемогою, бо ж саме вона три роки тому була ініціатором проведення у Харкові фестивалю «Боб–фест» (до 70–річчя фотографа) і саме в її стінах минулого року презентовано дві нові книги фотографа «Макет Брауншвейга» та «Чай. Кава. Капучино». «Макет Брауншвейга» (Maquette Braunschweig) — перша німецька книга Боба. Йдеться не про те, що її надрукували в Німеччині (бо всі свої книги фотограф видає за кордоном), а про її зміст: Борис Михайлов, який переважно мешкає в Берліні, вперше спробував осмислити, хто такі німці. Героями книги стали актори театру, які брали участь у постановці Есхілових «Персів». У книзі «Чай. Кава. Капучино» Михайлов знову повернувся до відображення свого улюбленого харківського тут–і–тепер — для когось банального та малопомітного, а для Боба — дуже реального, того, що «залишиться зліпком часу».

Зліпком часу вже стала шокуюча серія «Історія хвороби» (Case History), яку саме і виставляють нині у знаменитій МоМА, де виставка триватиме до 5 вересня. «Я був одним із тих, хто підійшов до відтворення реального життя, а не окремих подій, — розповів в одному з інтерв’ю «УМ» Борис Михайлов. — Те, що вважається у нас звичайним, побутовим, тривіальним, завжди відносили до банального. Але саме банальність радянські фотографи й ігнорували, сприймаючи як неестетичне. Мене ж завжди цікавило банальне». Над серією «Історія хвороби» Боб працював наприкінці 90–х. Фотограф не приховує, що своїм героям платив, причому більше, ніж інші художники натурникам. «Мої герої відчували з мого боку якусь людську увагу, — зізнається Боб. — Цього вистачає. Я їх періодично шукаю. Коли не знаходжу, відчуваю, що знімати нічого. Вони мене пам’ятають і досі».

Цього року Борис Михайлов досягнув ще кількох мистецьких вершин. Навесні його роботи були представлені в лондонській Tate Gallery в рамках колективної виставки п’ятьох фотографів Photography: New Documentary Forms. А ще його роботи придбав для своєї колекції французький мільярдер Франсуа Піно, який входить до десятки найвпливовіших колекціонерів світу. До слова, роботи Михайлова стали частиною виставки фонду Піно на цьогорічному Венеціанському бієнале у палаццо Ґрассі.

ЇХНІЙ ПОГЛЯД

Єва Респіні,
куратор виставки:

— Ця експозиція складається з вибраних робіт із величезної колекції «Історія хвороби», до якої входять 400 фотографій і яка вийшла друком у 1999 році. Вони зачіпають, вражають і шокують. Як на мене, музей — це місце, де мають відбуватися дискусії та обговорення, що представляють важливі ідеї про наш світ. Роботи Бориса пробуджують сильні емоції та породжують питання.

Ігор Статівкін,
коментатор на сайті МоМА:

— Борисе, якщо ви були в Нью–Йорку, то мусили бачити бездомних. Вони є всюди у США. Образи, що ви презентуєте, не мають нічого спільного з Росією чи Україною. Варто також показати й інших людей, що живуть у цих країнах...

Кен Джонсон,
арт–оглядач газети The New York Times:

— Що означає представлення цих фотографій у музеї? З одного боку, вони продовжують традицію зображення принижених на фотографіях незліченної кількості художників від Уокера Еванса і до Андреса Серрано, який робив студійні знімки бездомних у стилістиці героїчних портретів американських індіанців, зроблені у XIX ст. фотографом Едвардом Кертісом. Такі роботи промовляють, що, незважаючи на зовнішність та обставини, бідні люди мають душу і заслуговують на повагу.