«Звичайний українець досі сумнівається в геніальності Малевича»

Марина Щербенко — відома київська галеристка, власниця Bottega Gallery. Інші її іпостасі — кураторка і колекціонерка. Найрезонансніший кураторський проект Марини — конкурс МУХі (Молоді українські художники), який цього року проводили втретє. Причому, крім можливості виставитися, уваги професійних кіл і преси, переможці отримали грошові винагороди: за І місце — 40 тис. грн.; II місце — 15 тис. грн.; III місце — 10 тис. грн. Про необхідність освітніх проектів, кураторські роботи і особливості сучасних колекціонерів йдеться у цій розмові з Мариною Щербенко.

Чи можна в Україні продати абстракцію?

— Марино, за чотири роки існування галереї ви зробили багато цікавих проектів, але, схоже, ви займаєтеся всім — і стріт–артом, і графікою, і абстракцією, і молодими художниками, і комерційними виставками на зразок «Зірки без макіяжу» від журналу Story, соціальними проектами, іноземними художниками. Така всеїдність — від того, що вам усе цікаво чи це специфіка українського арт–бізнесу?

— По–перше, «Зірки без макіяжу» — це не наш проект, він був нам потрібен для взаємодії з пресою, і я не робила б зараз на ньому акцент. Можливо, за іншої економічної ситуації в країні ми уникли б таких проектів.

Щодо різнобічності проектів, то деякі взагалі відбуваються не тільки на нашому майданчику — наприклад, у кінці 2010 року спільно з Юрієм Когутяком ми зробили некомерційний соціальний проект RECUSANCY, цікавий поєднанням різних художників і різних стилів. Ми розкрили тему, підтримали фотографів, тому що достатньо грошей було виділено на продакшн, і надрукували багато фотографій. Головна проблема фотографії сьогодні — вона вся залишається в цифровому вигляді. Виставок некомерційної фотографії наразі дуже мало, тому що: а) художник не отримує гроші на продакшн, б) після виставки такі фотографії продати неможливо, в) у нас немає інституцій, які б купували ці твори і потім виставляли їх. Єдина інституція, яка цим займається, — PinchukArtCentre, але його мало, щоб усе осилити, і там є своя специфіка.

— Як ви для себе розмежовуєте галерейну і кураторську діяльність?

— Доводиться розмежовувати: кураторська діяльність дуже захоплює і часто не дає жодного комерційного результату. Є проекти, які самі приходять у процесі роботи, коли відчуваєш необхідність підняти певні теми, поставити питання, які цікавлять мене і не тільки мене. Минулого року я робила два кураторські проекти: «Куди приводять фантазії» у Bottega Gallery і RECUSANCY на Воздвиженці. У проекту «Куди приводять фантазії» була красива назва і серйозна концепція — нав’язування неправильних цінностей через екран. У даному випадку я інтерпретувала екран як джерело інформації про світ: через екран монітора, телевізора, відеопорту, рекламних щитів, сіті–лайтів, через голлівудське кіно нав’язується споживацтво, яке нас виснажує і не дає повноцінно насолоджуватися життям. У вас за спиною робота Льоші Сая «Фабрика», вона зроблена в яскравих відкритих кольорах — салатовий, блакитний, синій, фіолетовий, червоний, і, на перший погляд, здається дуже красивою. Якщо придивитися, видно, як із труб заводу чи фабрики замість диму виходять смайлики. Це до питання про екологію — наше споживацтво вбиває планету. У нас була низка робіт, де розкривалася тема експлуатації образу жінки в рекламі — від дорогих парфумів до пральних засобів, пилососів і будівельних матеріалів. А в RECUSANCY ця тема подавалася відвертіше і жорсткіше. Наприклад, була така фотографія — тіло жінки, складене в коробці, в якій ми зазвичай в аеропорту складаємо одяг на огляд. Ще одна тема — продаж дитячих органів, роботу ми взяли з проекту «Генофонд» Паші Гудімова.

У нас була виставка «Українська абстракція. Чорно–білі роботи», основна ідея якої — повернення естетичної функції предметам мистецтва. Я в один момент побачила «красивість» чорного кольору, і з’ясувалося, що практично всі художники–абстракціоністи мали чорно–білі роботи. Можна робити цілий фестиваль ч/б, причому необов’язково абстракції. Паралельно виникає запитання: наскільки взагалі можна продати абстракцію в Україні? В контексті історії світового мистецтва абстракція — це початок ХХ століття, а наш звичайний українець сумнівається в геніальності Малевича і в тому, що «Чорний квадрат» — це картина, і що це геніально. У чому тут сумніваться? Вже стільки сказано про це, написано, стільки експертів визнали цей твір геніальним, що сумнівів бути не може.

— А чому не можна сумніватися в геніальності Малевича? По–моєму, кожна думаюча людина повинна для себе відповісти на це запитання чесно. «Чорний квадрат» — ідеальний тренажер, тест для цього.

— Справді чітких критеріїв оцінки творів сучасного мистецтва, таланту художника, немає, це треба розуміти і враховувати. Це не комп’ютер, коли ми можемо сказати «оцей кращий, а цей гірший» на основі технічних характеристик. Такі заяви базуються на критеріях, що формують критики, куратори, виходячи зі свого СV, своєї репутації. Є серйозні куратори, які роблять серйозні проекти, створюють колекції у музеях, пишуть розумні статті, формують виставочний план потужних, впливових інституцій. Вони складають свої критерії на основі власного досвіду. А в комплексі їхні думки формують сьогоднішні критерії, які все одно залишаються розпливчатими і не остаточними. Тому і є сумніви щодо «Чорного квадрата» Малевича, так? Але насправді є певний результат висловлювань критиків із міжнародним рівнем, є серйозні виставки, в яких брав участь «Чорний квадрат» після смерті Малевича.

У нашій країні актуальне не питання критеріїв, а те, що середньостатистичний український відвідувач музею чи галереї не має елементарних знань. Якось я потрапила на телепрограму «Розбір польотів», куди запросили діячів сучасного мистецтва — художників Арсена Савадова, Кирила Проценка, критика Ольгу Петрову. Говорили про сучасне мистецтво, критику, особливо хвилювало ведучих питання ціноутворення, наскільки це чесно. На цій програмі називались найвідоміші імена, хрестоматійні — Пікассо, Дюшан, Поллок, Ротко, але було видно, що в Україні їх знає дуже маленька кількість людей.

«Ми даємо старт молодим»

— Ви завжди довіряєте думкам критиків?

— У мене, крім чиїхось думок, є свій напрацьований досвід. Можливо, тому, що я закінчила художню школу, можливо, це дано від природи — я дуже добре відчуваю візуальний ряд: пропорції, композицію, колір, тому завжди спершу дивлюся, а вже потім читаю. Хоча інколи є твори, проекти, які можна зрозуміти, тільки прочитавши кураторський текст.

Що для мене важливіше — думка експертів чи власна? Це в комплексі. Я дивлюся на роботу і не можу вирізати з голови шматок знань. Я бачу, що ця робота сучасна, але художник черпав натхнення в роботах Мондріана, наприклад. І те, що він Мондріаном надихався, — це не погано, важливо, як він до цього прийшов. Це може бути усвідомлена копія, в якій художник трохи щось поміняв, а може бути, що митець, надихнувшись Мондріаном, процитувавши його ідею, знайшов нову опцію, яка відповідає сьогоднішньому дню.

— Що має бути в роботі, щоб вона зачепила особисто вас?

— Інколи мені хочеться певну картину, бо в ній є якості, що приваблюють мене як колекціонера. Буває, я дивлюся на роботу і розумію, чому художник її зробив, на які актуальні запитання вона відповідає, і як галерист готова цю роботу виставляти, брати в проекти, але це не означає, що я її хочу до себе в колекцію.

— Мені завжди шкода колекціонерів, яким професіонали відмовляють у праві на власний, індивідуальний смак. У цьому є якийсь образливий тоталітаризм. Тим паче ніхто сьогодні не знає, що пройде перевірку часом.

— У мене з цього приводу інша думка. Сьогоднішній колекціонер — дуже розвинений, особливо якщо у нього є стаж і еволюція формування колекції. Колекціонери, з якими я працюю, купують те, що їм подобається, але при цьому чітко відслідковують світові процеси, тенденції, багато знають. Є, навпаки, такі, що втомилися від одноманітності сучасного українського мистецтва, їм це огидливо, і вони шукають щось нове. Але, знову ж, вони шукають там, де ми їм пропонуємо, з того, що знайшли і представили галеристи. Тому в нас і є МУХі, це пошук нових імен. Чим ми відрізняємося від інших конкурсів молодих художників (насправді в Україні їх не так багато — це PinchukArtPrice і премія Малевича)? Ми даємо старт багатьом молодим митцям, чиї роботи ніхто не бачив, художникам, які закінчують художню Академію чи інші навчальні заклади, пов’язані з образотворчим мистецтвом.

Фактично ми виконуємо функцію відсутньої арт–інституції, яка б давала освіту в галузі сучасного мистецтва, арт–майданчика, який робив би конкурс молодих художників. Виставка студентів худож­ньої академії в Лондоні виглядає трохи не так, як у нашій, коли чотири метри стіни, як килим, зашиті академічними роботами, в яких наголос робиться на ремесло й убивається все творче. Побачити якусь талановиту роботу там просто неможливо. А в Лондоні на такій виставці Саачі відкрив Деміена Хьорста. Банальний приклад, який усім приївся, але це так, тому що там кожен художник ПРЕДСТАВЛЕНИЙ.

МУХі — це мій кураторський проект, а Bottega як галерея, що повинна заробляти гроші, своїм ресурсом його підтримує, як і Інститут проблем сучасного мистецтва, М17, Совіарт, Мала галерея «Мистецького Арсеналу». Просто наша команда є ініціатором цього проекту, а я — організатором.

Освітня програма в рамках проекту МУХі не належить до основної діяльності, тому вона не надто системна: коли у нас є можливість — ми робимо лекції, немає можливості — не робимо. Цього року, крім конкурсу, у нас відбувся форум «Україна нових медій» з куратором Яніною Пруденко. Ми побачили, що є серйозний брак інформації по медіа–арту, багато людей вважають, що українського медіа–арту не існує взагалі. Цей жанр вимагає фінансових затрат, грошей на продакшн. Відповідно основними замовниками виступають західні арт–інституції, там наші художники отримують гранти, роблять свої твори. Після цього робота або залишається за кордоном, або повертається, але показати її доволі складно — це потребує певного технічного райдера, фінансових затрат і взагалі розуміння, що це таке.

— Що, на вашу думку, дасть українському арт–ринку ймовірне проведення Manifesta (європейське бієнале сучасного мистецтва. — Ред.) в 2014 році?

— Для нас це серйозний шанс з’явитися на арт–карті світу, тому що наразі існує дивне розуміння України як арт–платформи. З одного боку, нас виводить туди Пінчук iз доволі специфічною політикою PinchukArtCentre, яка переслідує свої цілі. І проблема не в тому, що він робить, а в тому, що він такий один. Зараз включається в роботу «Мистецький Арсенал», за ним нас теж починають впізнавати. Плюс окремі імена, чиє мистецтво інтегроване в світовий контекст. Презентація України на Венеційському бієнале також не вирізняється стабільністю: постійно міняється політика відбору учасників, держава не фінансує цих проектів, фінансує «хтось», через що трапляються регулярні скандали. Тому, можливо, Manifesta, та ще на такому гарному майданчику, як «Арсенал», допоможе нам заявити про себе як про країну з динамічним розвитком сучасного мистецтва.

«Мої діти загартовані в музеях»

— У вас є художня освіта?

— Так, я закінчила художню школу в Черкасах, там був викладач–поляк Ян, який нас учив любити, розуміти й писати абстрактні картини. Я сама багато писала абстракції, можливо, звідти й моя любов до нефігуративного мистецтва.

— Потім розлюбили живопис?

— Я була занадто юною і, можливо, не мала серйозної підтримки дорослих у своєму бажанні... Вступила на спеціальність художник–модельєр, це не художник, звичайно, але ж... Друга вища освіта — МВА в київському Міжнародному iнституті менеджменту. Зараз я розумію, що сталося так, як сталося, і ті практичні знання, отримані в дитинстві і юності, допомагають мені бути успішною на своєму місці.

— Виходить, ви з директоркою «Мистецького Арсеналу» Наталею Заболотною з одного міста?

— Ну, мабуть. Вона теж із Черкас?

— Так, і ви ніде не перетиналися у Черкасах?

— Ні, не доводилося. Я поїхала в Київ у 16 років.

— З одного боку, в сучасному мистецтві не вистачає освіти, з другого — останні два роки всі галереї взялися навчати публіку. У мене складається враження, що учасники арт–процесу хочуть таким чином заповнити пробіли у власній освіті, грубо кажучи, зайнятися самоосвітою. Є таке?

— Ну, може, частково і є такий момент, але це не основне. Повірте, набагато простіше поїхати за кордон і отримати там освіту. Це великий труд — зібрати лекторів, запросити гостей, організувати заняття. У цьому існує жорстка необхідність — нам ні з ким працювати. Bottega часто залучає волонтерів, приходять молоді люди, які навіть закінчили художню академію, але вони не просто не знають сучасного мистецтва, вони не знають, що відбувалося в ХХ столітті, повний нуль. Я на співбесідах часом вислуховую повну маячню. Не дивлячись на кризову ситуацію, минулого року відкрився М17, розвинув небачену активність «Мистецький Арсенал» — ці інституції потребують кваліфікованого персоналу, а де його брати? Тому й доводиться робити освітні програми.

— Я б сказала, що назріває конкуренція за лекторів, бо одні й ті самі люди ходять по колу в усі галереї і читають свої лекції. Через два роки це набридне, і що далі?

— Справді, спеціалістів мало. Така ситуація триватиме, поки не налагодиться системна робота в інституціях, які мають цим займатися. Приміром, Оля Балашова намагається зараз робити лекції в НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. — Ред.), з боку це виглядає, як вечірні курси, але, можливо, вони переростуть у повноцінний курс у програмі академії. Думаю, колись усе стане на свої місця і в нашій художній академії відбудуться реформи, потрібні для сучасної арт–ситуації.

— Куратори, галеристи, критики, зрозуміло, візуали. Які ще види мистецтва ви любите — музику, кіно, балет?

— Найбільша любов — це все–таки візуальне мистецтво, але доводиться розуміти музику, тому що мій чоловік цим захоплюється. Він закінчив музичну школу і, мабуть, невипадково, став одним із співвласників Crystal Hall. Ми один одного таким чином доповнюємо.

— Із цієї розмови випливає, що захоплення і бізнес — ваш і вашого чоловіка — родом із дитинства, а в тому дитинстві була добре розвинена система дитячих художніх шкіл, шкіл естетичного розвитку. Зараз вона зруйнована.

— Ситуація, думаю, буде мінятися. Наприклад, зараз мені дуже подобається, як працює освітній центр «Майстер–клас»: в одному місці дитина може і помалювати, і потанцювати, і вивчити англійську. Для нашого ритму життя це дуже добре, бо коли починаєш їх возити з одного гуртка до іншого, у гонитві за досконалими, довершеними дітьми ми підриваємо їхнє здоров’я.

— Але такі центри не можуть вирішити проблему глобально, навчання в «Майстер–класі» доволі дороге, талановита дитина з обмеженими фінансовими можливостями туди не потрапить...

— Так, я теж пройшла майже всі гуртки, поки себе не знайшла. Але те, про що ви говорите, це рівень держави. Правда, в Західній Європі й Америці є меценати, які створюють освітні центри, де діти займаються безплатно, особливо в неблагополучних районах. Міжнародна практика показує, що такі речі працюють у комплексі — підтримка держави, меценатство і приватні ініціативи. У нас, на жаль, ні держава, ні меценати не піклуються про початкову художню освіту, але в комплексі це можна вирішити тільки на державному рівні.

— Ви своїх дітей у музеї водите?

— Постійно. Мої ходять скрізь — на всі виставки.

— Не протестують?

— Ні, нормально. Інколи втомлюються, коли це насичена екскурсійна програма у великому музеї. Тоді чекають на лавочці, поки я не подивлюся все, що запланувала. А так нормально, вже загартовані.