Олександр Ковпак: Сальто після голів — це спогад про дитяче захоплення

На старті нового сезону київський «Арсенал» не впізнати. Команда, яку в літнє міжсезоння очолив білоруський спеціаліст Леонід Кучук, стала справжньою грозою авторитетів. На стадіоні «Динамо», куди переїхали «безпритульні» «каноніри» в полюванні за Фортуною, «Дніпро» та «Шахтар» лише ціною неймовірних зусиль врятувалися від поразок. Загалом клуб президента Вадима Рабиновича взяв курс на залучення вболівальницької аудиторії. І, схоже, це наразі вдається. Про секрети таких метаморфоз «УМ» розпитала форварда «Арсеналу» Олександра Ковпака. Розповів 28–річний уродженець Сміли також і про своє особисте футбольне життя.

«По Києву їздив слідом за таксистами»

— Олександре, ви перейшли до «Арсеналу» з «Таврії» в грудні минулого року і другу половину попереднього сезону, очевидно, присвятили адаптації. Чи можна казати, що «акліматизація» вже завершилася?

— Так. Упродовж другої половини минулого чемпіонату довелося звикати до нового колективу, з його власною стратегією та ігровою тактикою. Можливо, таку тривалу адаптацію спричинило те, що перед переїздом до Києва я в «Таврії» не мав достатньої ігрової практики. Згаяв багато часу, тому в минулому сезоні грав значно менше, ніж хотів. А зараз почуваюся комфортно. Налагодив взаєморозуміння з партнерами — і з’явився командний результат.

— Останні місяці вашого перебування в Сімферополі були позначені протиріччями з керівництвом «Таврії». Як відбулося розставання?

— Прощався я з Кримом, маючи двоякі відчуття. Власне, «Таврія» зробила для мене дуже багато. Там я відбувся як футболіст. Тому з почесним президентом клубу в мене збереглися хороші стосунки. Та й практично з усіма хлопцями підтримую зв’язок. А ось із тренером, який тоді очолював команду (Валерієм Петровим. — Авт.) знайти порозуміння не вдалося. Не знати з яких причин він відправив мене до дубля. Вважаю, що робити такі різкі висновки після двох місяців роботи було не зовсім правильно. Тож на душі залишився неприємний осад.

— Зараз ви живете в багатомільйонному Києві. Чи звикли вже до столиці?

— Уже звик, хоча спочатку були проблеми. Найскладнішим для мене стало пересування по Києву. Спочатку їздив по завченому маршруту дім—база, пізніше почав трохи розширювати напрямки руху. Їздив із навігатором. Але часом він у такі місця мене заводив!!! Доводилося просити таксиста, аби довіз мене до пункту призначення.

«Завдання на сезон — зона Ліги Європи»

— Олександре, нині ви граєте в команді, президент якої оголосив нову клубну стратегію — на популяризацію «Арсеналу». Що насамперед змінилося в колективі?

— Нещодавно відбувся футбольний матч із журналістами. Вони змогли більше дізнатися про нас, ми їм трохи підняли настрій (сміється). Водночас вважаю, що основні кроки ще попереду. Головне для нас — це результат, без якого жоден уболівальник не почне ходити на стадіон. Мені здається, що в «канонірів» повинні з’явитися свої вірні шанувальники, які від початку і до кінця йтимуть разом iз командою.

— Якість гри, яку на старті чемпіонату демонструє «Арсенал», вражає. У чому рецепт успіху?

— Леонід Кучук, який став біля керма команди, має своє бачення малюнку гри, тактичних побудов. Зараз ми дуже багато часу приділяємо тактичним заняттям. До того ж Станіславович зробив головний акцент на побудові міцного колективу. «Моє завдання — згуртувати команду», — такими були перші його слова. Думаю, що це в нього виходить: плоди діяльності тренера вже добре видно на футбольному полі. З його приходом у нас з’явилося подвійне бажання грати у футбол. Не можна сказати, що в нас такого не було раніше, але зараз ми стали більше битися один за одного. Принцип Кучука такий: буде команда — з’явиться результат.

—  На яких трьох китах тримається «Арсенал» Леоніда Кучука?

— Згуртованість, тактика, бажання.

— Чи не могли б ви трохи розповісти про тактичну схему «канонірів», що допомогла не програти жодного матчу у стартових п’яти турах?

— Леонід Станіславович робить акцент на швидкому розвитку атаки. Для мене ця тактика дещо нова, оскільки я завжди грав у команді з двома форвардами. А зараз ми використовуємо схему з трьома нападаючими: двома крайніми й одним центральним.

— Можливо, якість гри «Арсеналу» поліпшилася ще й після зміни «домашньої» арени — стадіону імені Банникова на «Динамо»?

— Можливо, аура якась і є. Хоча я не забобонний, ніколи на такі речі не звертав увагу. Проте говорити, що стадіон впливає на гру команди, думаю, неправильно.

— А як самі «каноніри» сприймають той факт, що клуб не має власного стадіону?

— Звісно, хочеться грати на своїй арені. Президент клубу Вадим Рабинович на зустрічі з футболістами казав, що розглядає можливість спорудження і клубної тренувальної бази, й арени.

— А яке головне питання стояло на порядку денному клубних зборів?

— Наша зустріч відбулася напередодні серйозних матчів із «Шахтарем», «Ворсклою» та «Динамо». Йшлося про те, що саме в протистояннях із командами–учасницями єврокубків відбувається перевірка боєздатності колективу, оцінка наших можливостей. Президент пообіцяв хороші преміальні в разі успішного підсумку цих поєдинків, оголосив завдання на сезон — зона Ліги Європи. Й наголосив на необхідності повернути вболівальників обличчям до команди.

«Українці більш працьовиті, ніж легіонери»

— Олександре, у сезоні 2008/2009 років ви стали найкращим бомбардиром національного чемпіонату. Що потрібно футболістові, аби виграти суперечку бомбардирів?

— Тут одночасно мають зійтися багато чинників. Пригадую, як у тому сезоні я перші п’ять матчів просидів на лаві запасних. Але після того, як на тренерській лаві Миколу Фоменка змінив Сергій Пучков, усе змінилося. Сергій Валентинович мені довіряв місце в основі, а я йому віддячував голами.

— А чому загальний рівень результативності форвардів в Україні доволі низький? Зазвичай нашим «голеадорам» рідко коли вдається забити більше 20 м’ячів, тоді як он Кріштіано Роналдо в Іспанії забив аж 40…

— Якщо брати гравців «Шахтаря» і «Динамо», які останнім часом рідко вигравали суперечку бомбардирів, то їхня низька результативність, думаю, обумовлена частими ротаціями складу. Обидва клуби грають на три фронти, і всюди прагнуть досягти максимуму. Тож в одному турнірі грають одні, в другому — інші.

Хай там як, але гонку бомбардирів, як правило, виграють українці. Тому що вони більш працьовиті. Тоді як іноземці грають за рахунок свого таланту. От якби наші ще більше працювали, тоді б могли й 40 голів забити.

— Чим обумовлена постійна ротація Ковпака та Мазілу на вістрі атаки в останніх матчах «Арсеналу»?

— За великим рахунком, у нас лінія атаки змінюється в кожній грі. Думаю, це робиться для того, аби ніхто не розслаблявся. У такому випадку завжди розумієш, що потрібно викладатися в кожній грі, приносити користь команді.

«Буду знову доводити, що вартий виклику у збірну»

— Хочу розпитати вас про шлях до професіонального футболу. Як спортивний гімнаст став футболістом?

— Футболом я цікавився з дитинства. На любительському рівні, в чемпіонаті області, ганяв м’яча мій тато, тож я постійно був поруч із футбольним полем. Проте в дитсадку мене привели на гімнастику. Демонструючи поролонову яму, тато запитав: «Хочеш займатися?» Коли я побачив, як у ній бавляться діти, стало цікаво. І на вісім років мене затягнуло в гімнастику. Хоча серйозних висот я там не досяг. А переломним моментом у моєму спортивному житті стало запрошення однокласників займатися у футбольній секції.

— Які навички гімнаста стали в нагоді футболістові Ковпаку?

— Напевно, координація та стрибучість. Звідти й сальто, яке я роблю після кожного забитого м’яча. У такий спосіб нагадую всім, що вісім років гімнастики не минули безслідно (сміється).

Власне, хочеться якось оригінально святкувати взяття воріт. Ось маю свій власний «бренд». Хоча першим, здається, в Україні сальто після голу почав робити нігерієць Агахова в «Шахтарі».

— А ще цікаво: як футболісту–любителю вдалося піднятися до елітного дивізіону?

— У Черкасах для участі в першості другої ліги формували команду. До речі, моїм першим професіональним тренером став уже згаданий Сергій Пучков. Футболістів на перегляді тоді було багато, практично з усієї країни. Взяли в команду й мене — «причепом». У першому контрольному матчі я навіть не потрапив у розширений список черкащан — довелося грати за команду–суперника, в якій не вистачало гравців. Грав проти своїх у нападі, хоча в «Черкасах» виходив на позиції правого півзахисника. Після того матчу мені сказали: «Певно, не на тій позиції ми тебе використовували». Відтоді все й зав’язалося. Сказати, що я був сильніший за інших, — ні. Просто була в мене мрія — грати у футбол.

— А бажання зіграти в збірній залишається?

— Воно ніколи не пропаде. Коли я став найкращим бомбардиром в Україні, Олексій Михайличенко викликав мене до збірної. Шкода, але тоді мені не дали шансу проявити себе. Що ж, аби помітили і знову запросили, потрібно демонструвати футбол того рівня, на який було піднято планку.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Ковпак

Майстер спорту з футболу, нападник київського «Арсеналу».

Найкращий бомбардир чемпіонату України 2008/2009 (17 м’ячів). Володар Кубка країни–2010 у складі «Таврії».

Народився 2 лютого 1983 р. в м. Сміла Черкаської області.

Перший клуб — «Локомотив» (Сміла). Виступав також за «Черкаси».

Перший тренер — Віктор Нагорний.

Зріст — 180 см, вага — 69 кг.

Одружений, виховує доньку.