У свободному польоті

Парадокс. Ця красива жінка й талановита актриса просто створена для кіно, але ось уже десять років як змушена «відпочивати» у довготривалій творчій відпустці. На це є кілька причин, здебільшого ідеологічних: Людмила не хоче розпорошуватися на другорядні ролі у російських серіалах. Можливо, тут виграє політика, але втрачає мистецтво, українське зокрема, адже засвітившись у серіалі, актор отримує шанс потрапити у велике кіно. Очевидно, така непоступливість Єфименко продиктована життєвою позицією її нині покійного чоловіка Юрія Іллєнка, чия харизматична особистість на довгі роки задала родині траєкторію руху. Зі спогадів про знакового кінематографіста ми й починаємо розмову, пам’ятаючи, що Юрій Герасимович відійшов у вічність лише минулого літа.

Юра казав: «На плювок у душу треба відповідати ще дошкульніше»

— Минуло вже більше року відтоді, як нема з нами Юри, та тягар самотності з душі не спадає. Тому я із задоволенням приймаю пропозиції кудись поїхати. Про Опішне (розмова відбувалася під час святкування Національного дня гончаря. — Ред.) мені розповідав Юрин брат — Михайло, який знімав тут свою дипломну роботу про гончарів. І все ж побачене перевершило всі мої сподівання. Музей гончарства тут — просто супер: і саме приміщення, і його наповнення (оті тарілки, малюнки на глині), і ландшафт, краєвиди — то справжнє диво. Не менше захоплюють, звичайно, і люди, котрі зберігають цю красу. Ми просто зобов’язані розповідати про все це друзям, везти сюди дітей, онуків, щоб вони долучалися до цієї культури. Дуже вдячна Михайлу за запрошення у цю подорож, тим паче що раніше й у Полтаві я була тільки проїздом.

— Хоча колись у нашому краї вам, здається, доводилося працювати.

— Так, свого часу в селищі Шишаки та довкола нього відомий режисер Леонід Осика знімав фільм «Гетьманські клейноди», де я грала роль Олени Хмельницької. Але тоді ми жили в Лубнах, звідти їздили в Шишаки на зйомки. Ні Полтави ж, ні оцих місць, пов’язаних із відомою битвою, тоді не бачили. Хоча після зйомок у Юриному фільмi «Молитва за гетьмана Мазепу» мені ця тема особливо близька. Тож навіть сьогодні, коли проїжджали Диканьку й побачили біля неї відбудовану для розваг та відпочинку «Кочубеївську садибу», жартома сказала своїм друзям: «Так це ж моя земля». Адже в «Молитві» я грала Кочубеїху, дружину генерального судді козацького війська і найбільшого тамтешнього землевласника Василя Кочубея.

— У згаданому фільмі кадри, де цар разом зі своїми опричниками та холуями тягають і рвуть опудало Мазепи під час так званої «анафеми», виявилися пророчими для нашого сьогодення. Адже й зараз міська влада Полтави та її можновладнi покровителі так само знущаються над виготовленим на народні пожертви пам’ятником гетьману. При цьо­му хочуть «відновити» у Полтаві на пам’ятнику Келіну двоголового імперського російського орла...

— Даруйте, але за таке треба просто садити! Це ж зрада, неймовірна зрада. І якби люди, котрі допускають подібне, відсиділи немалі терміни за ґратами, то, певно, тільки тоді б задумалися над тим, що творять. Вони ж плюють нам у душу. Та ще й вимагають, щоб ми при цьому стояли мовчки чи навіть кланялися їм. А от коли наражаються на відсіч — таку, що була у Львові 9 травня, обурюються. Та слава Богу, що Львів тоді не мовчав — саме тому провокатори побоялися влаштовувати подібне 22 червня. Юра завжди казав: «На плювок у душу треба відповідати ще дошкульніше. Щоб знали і ніколи більше такого не робили».

«Не виключаю, що буду займатися політикою»

— Прізвище Іллєнко зараз усе частіше лунає не на мистецьких, а на політичних «тусовках», телевізійних ток–шоу відповідного спрямування. Ви підтримуєте свого сина Андрія Іллєнка, котрий поволі стає одним із облич партії «Свобода»? І чи не збираєтеся самі займатися політичною діяльністю?

— Не лише підтримую обох наших з Юрою синів (старший, Пилип, також член «Свободи»), а й сама вступила в цю партію. Тим самим виконала прохання чоловіка. Бо ж коли він захворів і зрозумів, що скоро мені доведеться залишитися самою, то сказав: «Вступай у нашу партію, там не відчуватимеш себе самотньою, будеш із людьми». Зрештою, ідеї захисту України і українців близькі мені вже давно. Тож не виключаю, що буду займатися політикою, бо ми всі продовжуємо справи Юри. Він же був не лише кінематографістом, літератором, а й громадським та політичним діячем.

— А вас зараз запрошують зніматися у фільмах?

— Про які зйомки ви говорите... «Молитву» закінчили знімати 10 років тому — саме стільки триває моя творча пауза. Я ж актриса українського кіно — а де воно зараз? Погоджуватися на якісь «підтанцьовки» у російських серіалах означало б просто зрадити всю спадщину Юри. А зрадити його і себе я не можу. Тому не можу, вибачайте, в цьому лайні зніматися. Хоча страшенно хочу працювати, це мені зараз дуже допомогло би. Зрештою, без діла також не сиджу. Ми з Пилипом влаштовуємо тижні фільмів Юрія Іллєнка, видаємо його книги, зокрема, другим накладом виходить роман «Доповідна апостолу Петру» у скороченому варіанті. Добре, що Юра встиг його зробити, бо в людей зараз не так багато грошей, щоб придбати всі три томи. Черговий тиждень фільмів мого чоловіка плануємо провести в Тернополі, потім — у Львові.

«Шукаємо гроші на випуск кіноспадщини чоловіка»

— Найрезонанснішим, а, можливо, й найскандальнішим серед них стала вже згадана вами «Молитва за гетьмана Мазепу». Причому не лише через ідеологічні табу та суперечки про смаки. Чи вдалося нарешті владнати ситуацію з правами на його прокат і, власне, завершити сам фільм?

— Тут треба дещо пояснити. Фактичним розпорядником цього фільму досить тривалий час був продюсер, якому заплатили за те, щоб він нікуди його не продавав і, так би мовити, «оберігав» від будь–якого втручання. При цьому фільм не був доозвучений, там використовувався тільки чорновий варіант. Коли ж авторські права на нього перейшли до студії «Іллєнко–фільм» та Міністерства культури і туризму України, Юра зробив усе, щоб долучити до роботи інших людей і зробити «чистовий» запис. При цьому як режисер трохи скоротив фільм і надав власний авторський закадровий текст, який сам записав.

— А чи пробували «пробитися» з «Молитвою» на телебачення? Бо ж і зараз більшість шанувальників творчості вашого чоловіка продовжують дивитися «Молитву за гетьмана Мазепу» на піратських дисках.

— «Молитва» й досі фактично під забороною. Навіть для організації тижнів, де вона демонструється, Пилипу доводиться витрачати стільки часу і нервів. Яке там уже телебачення! Відозву про повністю окупований інформаційний простір Юра написав ще в 2003 році. Тепер же ситуація тільки погіршується й «дістає», здається, всіх людей. Тому, думаю, це вже не надовго. Зміни будуть колосальні. Я просто це відчуваю. Під час тижнів фільмів Юрія Іллєнка багато людей підходять до нас і запитують, де можна придбати диски з «Молитвою», іншими знаковими роботами. Відповідаємо, що найкращі його твори вже відреставрували, й Пилип зараз займається пошуком грошей на випуск таких дисків. Адже для цього потрібні великі кошти, яких ми не маємо.

— Чи бачите для українського кіно перспективи відродження, власне, нормального функціонування?

— Знаєте, зовсім недавно я була головою журі Фестивалю короткометражних фільмів «Відкрита ніч», який щороку влаштовує Михайло Іллєнко. А раніше багато разів дивилася його конкурсні програми, коли в журі головував Юра. Тому можу порівнювати. Пам’ятаю часи, коли організатори фесту не могли знайти бодай однієї картини, гідної головної нагороди. А цього року відзначила просто феноменальний підбір талантів. Стільки було претендентів, стільки маємо талановитої молоді! От зараз усі згадують Марину Вроду, яку помітили й оцінили в Європі. Та, запевняю вас, така зірочка в нас не одна. Хоча ми продовжуємо готувати таланти для інших країн і не даємо їм можливостей розкриватися тут, у нас.

— Кажуть, вашого чоловіка запрошували навіть до Голлівуду.

— Пропозиції звідти надходили двічі, обіцяли великі контракти. Та він розумів: так, свій мільйон доларів заробить, але ніколи не зніме там ні «Криниці для спраглих», ні «Вечора на Івана Купала», Ні «Білого птаха з чорною ознакою». Тільки тут, на своїй землі, ти реалізуєш те, що вона тобі дала. Там же тільки заробіток, тільки матеріальне благополуччя. Та воно не приносить щастя справжньому митцеві. Тому треба зробити все, щоб наші молоді таланти квітнули тут, в Україні. Дуже прикро, коли цього не робить держава. Сподіваюся на те, що й у парламент, і в інші органи влади невдовзі прийдуть нові люди, котрі «віддаватимуть борги» не лише українському кіно.

— Дякую за розмову і бажаю, щоб уже найближчим часом у журналістів з’явилася можливість зустріти вас на знімальному майданчику.

— Ви навіть не уявляєте, як я сама цього хочу.

ДОВІДКА «УМ»

Людмила Єфименко (Терзієва) — народна артистка України. Народилася у Києві. Закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві й у 1972 році почала працювати актрисою київської кіностудії ім. Олександра Довженка.

Найвідоміші фільми — «Лісова пісня. Мавка», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу». Водночас як автор сценарію та режисер зняла фільм «Аве Марія».

Чоловіком актриси був видатний український кінорежисер і оператор Юрій Іллєнко, який помер 15 червня 2010 року. В шлюбі у них народилися двоє синів — Пилип і Андрій.