...Біля села Бугаївка на Полтавщині 6 березня загинув гендиректор державної компанії з експорту та імпорту озброєнь та військових послуг, 62–річний Валерій Малєв. Офіційна версія трагедії — керівник «Укрспецекспорту» заснув за кермом свого «Ауді–8», виїхав на зустрічну смугу і врізався в КамАЗ. Пізніше виникли сумніви у випадковості цієї смерті — з огляду на фігурування Малєва в записах Мельниченка щодо зловживань української влади у збройовому бізнесі.
У квітні колишній майор держохорони Микола Мельниченко дав свідчення Великому журі Сан–Франциско, розповівши, що в його записах зафіксована розмова дворічної давнини: Президент Кучма і Малєв обговорюють деталі «спецоперації» щодо можливого продажу в Ірак чотирьох радарів пасивного наведення «Кольчуга». Цей витвір підприємства «Топаз» спроможний навіть виявляти літаки «Стелс», тому наявність «Кольчуг» в іракської сторони означала б суттєве ослаблення американських збройних сил у «гарячій точці».
Спалахнув гучний скандал — як у стосунках між Вашингтоном і Києвом, так і в самій Україні. За деякими даними, військова розвідка США підтверджувала наявність в Іраку «Кольчуг», нелегально проданих з України, і це обвинувачення стало додатковим інструментом у боротьбі опозиції за відставку Кучми. Зрештою американці визнали, що таких радарів на озброєнні Іраку нема. Але, навіть віртуальні, вони вплинули на політичні розклади: тема «Кольчуг» суттєво послабила позиції України на міжнародній арені.
У травні Рада національної безпеки та оборони, де секретарем був Євген Марчук, ухвалила рішення про початок процесу вступу України до НАТО. Невдовзі цей вибір затвердив указом Президент Леонід Кучма. Традиційно багатовекторна, Україна нібито зупинилася на єдиному векторі — в Європу. Причому в політикумі тоді не було помітно проявів антинатовської істерії, які згодом візьме не озброєння Партія регіонів. Був шанс.
Невідомо, чим би все закінчилося, якби не скандал з приводу гаданих постачань в Ірак українських радарів «Кольчуга». 9 липня, в день засідання комісії «Україна–НАТО» в Києві за участю генсека Джорджа Робертсона, Україна не подала заявки на вступ до НАТО.
Процес приєднання до Північноатлантичного альянсу зупинився і не зрушив за Президента Ющенка, а за Януковича взагалі став неможливим.
Що ж до Кучми, то в 2002 році він для Європи перетворився на ізгоя. Після тривалих вагань Президента України таки допустили до участі в саміті НАТО наприкінці листопада у Празі. На цьому зібранні вступити до Альянсу запросили цілу низку країн колишнього соціалістичного блоку: Естонію, Латвію, Литву, Болгарію, Румунію, Словаччину та Словенію. Натомість чеська газета «Лідове новіни» констатувала: через «кольчужний» скандал Україна опинилася ще далі від дверей НАТО, аніж була до того часу, коли оголосила про намір приєднатися до Альянсу. Кучму за столом саміту розсадили відповідно до французького алфавіту, аби тільки не поруч із президентом США Джорджем Бушем. Про цю ганьбу сповіщав із Праги спецкор «УМ».
Тепер наші сусіди–прибалти — повноцінні члени НАТО і ЄС, а Україні залишається тільки жалкувати про свою неспроможність після «а» сказати «бе» дев’ять років тому. Очевидно, скандал із «Кольчугами» було інспіровано зовні — силами, не зацікавленими в інтеграції України до НАТО. З іншого боку, були версії, що Кучма насправді й не збирався вступати до НАТО, а травневі укази 2002–го були грою — мовляв, вони з’явилися лише для того, аби замилити очі Заходу й підправити зіпсоване реноме Президента України.
27 липня у Львові на військовому аеродромі «Скнилів» під час авіашоу, приуроченого до 60–річчя 14–го авіаційного корпусу України, зазнав катастрофи винищувач Су–27УБ. При падінні на землю він зачепив крилом ще один літак, який стояв на землі і в якому перебували на екскурсії діти, та впав у людську юрбу, косячи цілі сім’ї. Льотчики Володимир Топонар та Юрій Єгоров при ударі об землю катапультувалися. Внаслідок катастрофи, пожежі та від уламків літака, що розлетілися на сотні метрів, загинуло 77 людей (з них 28 — діти), було травмовано ще близько 250 осіб, у тому числі 83 дитини.
Це була найбільша катастрофа з усіх, що траплялися під час авіашоу.
Після НП за ґрати потрапили четверо військових начальників на чолі з командувачем ВПС Віктором Стрельніковим та командувачем авіакорпусу Сергієм Онищаком.
Третього квітня о 17:00 на територію України через пропускний пункт Дорогуськ–Ягодин із боку Польщі в’їхав автомобіль «Сеат» із трьома бандитами та їхньою заручницею. Перед цим, увечері 1 квітня, зловмисники в масках пограбували банк у німецькому місті Ільцен, що в Нижній Саксонії, забрали всю готівку, взяли в заручники працівницю банку та випадкову відвідувачку і кинулися тікати, незважаючи на кордони. Їх переслідували німецькі, а потім польські поліцейські машини та гелікоптери. Біля Любліна одній із заручниць вдалося втекти.
Кримінальна епопея закінчилася в Рівному. Автозаправку «Сюрприз» заблокували спецназом та вантажівками з піском, в автомобіль до озброєних злочинців сів начальник рівненського обласного главку МВС Анатолій Француз. Після виснажливих переговорів, які тривали майже три години, грабіжники відпустили касирку Крістіан Геркер та здалися без єдиного пострілу.
Як виявилося, «екіпаж машини бойової» складався з вихідців із колишнього СРСР — Артура Фішера, Андрія Кремера та Віталія Герца, яким було від 24 до 27 років. У бандитів із Гамбурга вилучили шість пістолетів та мішки з грошима на суму 300 тисяч євро. Із цієї суми злочинці пропонували українським міліціянтам 50 тисяч євро у вигляді хабара, але ті не спокусилися.
Француз отримав за цю операцію звання Героя України із врученням ордена «Золота зірка», а ще невдовзі став «губернатором» Волинської області. За мотивами пригоди зняли фільм «Європейський конвой» режисера Андрія Бенкендорфа.
У стосунках влади та мас–медіа з’являється поняття «темників» — письмових вказівок адміністрації Президента підконтрольним телеканалам та іншим ЗМІ, що і як висвітлювати. «Темники» — скорочення від «теми тижня» — містили фрази на кшталт «тема важлива й актуальна», «аналітики вважають...», «рекомендований заголовок для газет — ...», «інтерпретація — важливо», «прохання ігнорувати» тощо. Вказівки щодо ігнорування стосувалися насамперед заходів опозиції. Відповідно до «темників», навіть на висвітлення діяльності Президента Кучми журналісти підконтрольних мас–медіа повинні були отримати дозвіл і відповідні «цінні поради».
«Вони, вибачте за слово, «опускають» не тільки пресу як таку. Вони знищують рештки професійного й суто людського авторитету своїх же людей — редакторів, випускових, продюсерів», — писав у статті «Князь тьми і «темників» дослідник цього явища, журналіст Вахтанг Кіпіані. «Князем» був голова адміністрації Президента, лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук. До творення «соціал–демократичного (об’єднаного) інформаційного простору» були причетні керівник Центру ефективної політики Михайло Погребинський (власне, «темники» розсилалися зі скриньки ЦЕПу), російські політологи Ігор Шувалов, Марат Гельман, голова управління адміністрації Президента з питань інформаційної політики Сергій Васильєв.
Наприкінці вересня на прес–конференції пан Васильєв змушений був відповідати на запитання про «темники» і спростував їх наявність. Натомість «головний цензор» заявив, що «проти Президента Кучми ведеться інформаційна війна», і «темники» творить протилежна сторона — голова парламентського Комітету з питань свободи слова, «нашоукраїнець» Микола Томенко.
«Темники» існуватимуть фактично аж до виборів 2004 року, поки не почнеться «журналістська революція» — попередниця Помаранчевої.
А в 2002–му першим проявом незгоди став бунт в агенції УНІАН, на об’єктивність якої намагався вплинути власник, президентський зять Віктор Пінчук. Призначення нового керівника інформаційної служби — Василя Юричка — не дозволило упокорити агентство. На захист УНІАНу стали опозиційні політики, громадськість, і агенція зберегла своє обличчя. Провідну роль у відстоюванні права на професію відіграла зав. відділу політики УНІАН Альбіна Трубенкова.
Водночас група журналістів оприлюднила «Маніфест з приводу політичної цензури», проголосивши «готовність до загальноукраїнського страйку. Так постала Незалежна профспілка працівників ЗМІ.
Заголовок на першій шпальті «УМ«: «Просвітлення після «темників». Преса намагається вирватися з–під владного пресу».
7 травня наприкінці матчу «Металург» (Запоріжжя) — «Динамо» стало зле 63–річному тренерові киян Валерію Лобановському. Після важкого інсульту він перебував у реанімаційному відділенні Центру екстремальної медицини в Запоріжжі. Стан його залишався стабільно важким. Увечері 13 травня Валерій Васильович помер — «гостре порушення мозкового кровообігу на тлі гіпертонічного кризу». Попрощатися з Метром на стадіон «Динамо» в Києві прийшло майже 50 тисяч шанувальників його таланту. Стадіон одразу отримав ім’я Лобановського.
Президент Кучма посмертно присвоїв Валерію Лобановському звання Героя України.
Протягом наступного місяця «Динамо» програло донецькому «Шахтареві» спершу фінал Кубка України, а потім і перше місце в чемпіонаті. «Шок, який пережив наш клуб, не міг не позначитися на хлопцях», — сказав в. о. тренера киян Олексій Михайличенко.
16 вересня, в день другої річниці вбивства Георгія Гонгадзе, почалася акція протесту «Повстань, Україно!» Велелюдні колони прихильників Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Олександра Мороза та Петра Симоненка об’єдналися на Європейській площі у майже 100–тисячний мітинг під гаслом «Кучму у відставку!» На подіумі перед Українським домом звернення до Президента з вимогою скласти повноваження підписали всі чотири опозиційні лідери. Невдоволення Леонідом Кучмою об’єднало в одній команді правих і лівих. Ющенко вперше брав участь у такій різко опозиційній масовій акції.
Надвечір частина маніфестантів осіла в наметах біля вулиці Банкової, але вже о 4–й ранку наступного дня наметове містечко змели спецзагони міліції. «Тільки з нашого штабу тієї ночі було заарештовано 126 осіб, є важко поранені. Я знайшла людину, яка керувала всім цим, — це один із начальників київської міліції Савченко. Хороша все–таки штука — депутатська недоторканність: я підійшла до нього і, як зуміла, дала йому по морді», — розповіла кореспондентці «УМ» Юлія Тимошенко.
Друга серія виступу опозиції відбулася 24 вересня біля парламенту. Після цього 10–тисячна колона демонстрантів вирушила на Банкову, де її зустріли суцільні ряди міліції.
47 опозиційних народних депутатів таки потрапили до адміністрації Президента, де застрягли між третім і четвертим поверхами, заблоковані автоматниками. Нардепи мали на меті передати Леоніду Кучмі вимогу загальнонародних зборів про відставку.
Тимошенко, Мороз, Симоненко та Оробець таки потрапили на переговори з Кучмою. У інтерв’ю кореспондентці «УМ» «нашоукраїнець» Юрій Оробець розповів: «Кучма нам заявив, що в нас є рішення тільки «наших» зборів, а більшість населення України голосувала за нього, і «що вам ще треба». На це ми відповіли, що представляємо чотири фракції, які на виборах набрали майже 75 відсотків голосів... Кучма сказав, що у відставку йти не збирається, але був скутий, афективний і заляканий, дуже болісно реагував на будь–яке зауваження. Його обличчя стало буряково–синім, коли Мороз сказав, що США визнали автентичними фрагменти плівок Мельниченка, в яких ідеться про продаж радарів системи «Кольчуга», і треба провести з цього приводу закрите засідання Верховної Ради. Загалом Президент продемонстрував, що на діалог він не здатний».
Знайшовся суддя, який порушив кримінальну справу проти Президента Кучми. Ім’я героя — Юрій Василенко, 61–річний суддя Київського апеляційного суду. Справу було порушено за численними поданнями нардепів від опозиції щодо корупційних діянь Леоніда Кучми, незаконної торгівлі зброєю тощо.
Голова Верховної Ради Володимир Литвин назвав крок Василенка «замовленою акцією, що не має перспективи».
21 листопада Верховна Рада 234 голосами за поданням Президента затвердила Прем’єр–міністром колись двічі судимого Віктора Януковича, який доти обіймав посаду голови Донецької облдержадміністрації. Де–факто стало зрозуміло, що Кучма визначився з кандидатурою наступника на президентські вибори–2004. Увечері після призначення джипи з донецькими номерами ганяли навколо Бессарабського ринку в Києві, сигналячи і святкуючи перемогу свого земляка.
«Акціонерне товариство, де власниками є керівники області, а обслуговуючими підрозділами — податкова служба, міліція та прокуратура», — так характеризував Донеччину Януковича голова Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Володимир Стретович.
«Приїхали. Кінцева станція — «Україна Донецька» — писала «УМ» на першій шпальті.
7 грудня — в «день абсолюту», як назвала його «Україна молода», — було підписано політичну угоду про співпрацю і солідарну відповідальність між коаліційним Кабміном та більшістю у ВР за участю Президента Кучми. Під цим «універсалом», що не передбачав участі опозиції, поставили підписи Прем’єр–міністр Янукович, Голова ВР Литвин та керівники дев’яти фракцій і груп, що вийшли з «Єдиної України», — Богатирьова, Ващук, Гавриш, Гапочка, Губський, Кравчук, Пєхота, Тігіпко й Карпов.
Прокучмівська частина парламенту відставила Володимира Стельмаха з посади голови НБУ й призначила натомість свого висуванця Сергія Тігіпка. Голосування бюлетенями відбувалося за шаленого спротиву депутатів від опозиції. При цьому голова лічильної комісії есдек Володимир Заєць переховувався з бюлетенями в кабінеті представника Президента у ВР Олександра Задорожнього та тікав від опонентів через туалет.
Того ж дня, 17 грудня, «більшовики» «передерибанили» комітети ВР на свою користь, усунувши з усіх керівних посад представників опозиції. Співголова групи «Народний вибір» Микола Гапочка визнав, що за правильне голосування «більшовикам» заплатили.
Фракції «НУ», КПУ, СПУ та БЮТ видали спільну заяву під назвою «Про факт початку державного перевороту в Україні». У заяві містилися заклики: «Хунту — геть! Відновимо конституційний лад!»
Фаворитом виборів був провладний блок «За єдину Україну!», прозваний журналістами «За ЄдУ!». «Єда» об’єднала безпартійного главу адміністрації Президента Володимира Литвина (1–й номер), Прем’єр–міністра від ПППУ Анатолія Кінаха, Аграрну партію, НДП, «Трудову Україну» Тігіпка, Партію регіонів (тодішній голова — Семиноженко) та багатьох інших чиновників, зокрема одіозного начальника «Укрзалізниці» Георгія Кірпу. Одним з очільників «Єди», до речі, був Іван Кириленко, нині — заступник голови БЮТ. Проте таке мегаутворення в багатомандатному окрузі набрало лише 11,77% голосів.
Перше місце посів блок Віктора Ющенка «Наша Україна» — 23,57%. До його складу входили Народний рух України та Український народний рух (зараз — УНП), «Реформи і порядок», Конгрес українських націоналістів, Ліберальна партія Щербаня, Молодіжна партія, «Солідарність» Порошенка, ХДС, «Вперед, Україно!», РХП та чимало позапартійних висуванців, запропонованих лідером, Віктором Ющенком.
Крім того, до ВР пройшли Компартія — 19,98%, дещо несподівано — опозиційні Блок Юлії Тимошенко — 7,26% і Соцпартія — 6,87%, а також ще одна провладна сила. СДПУ(о) — 6,27%.
Менше 4% набрали ПСПУ Наталі Вітренко, прокучмівські «Жінки за майбутнє» і «Команда озимого покоління» — амбітний і широко розрекламований проект, який фінансувався зятем Кучми Віктором Пінчуком (список КОП очолювали Хорошковський та Богословська).
Це були перші вибори із масовим застосуванням чорного піару. Зокрема, з’явилося багато блоків і кандидатів–«двійників» та навіть «трійників».
У першій п’ятірці так званого «Руху за єдність» балотувався Андрій Чорновіл — син екс–лідера НРУ, зведений брат Тараса Чорновола, який раніше відмовлявся від батька й носив прізвище Брунець, але пішов у політику на поклик «грошових мішків». «Я зрікаюся такого брата», — сказав в інтерв’ю «УМ» Тарас Чорновіл. «НРУ(є)» мав на меті відбирати голоси у націонал–демократичних блоків–фаворитів, відтак був улюбленцем есдеківських «темників».
У лютому, після судового пінг–понгу, таки було скасовано реєстрацію провокативного блоку «За Ющенка!», який створював нардеп Олександр Ржавський.
Своєрідною відповіддю на книжку «Невиконане замовлення» Юрія Рогози, спрямовану проти Юлії Тимошенко, стала розвідка нардепа–рухівця Дмитра Чобота «Нарцис» із компроматом на Віктора Медведчука — непримиренного опонента Ющенка. За позовом Медведчука наклад книжки було арештовано в друкарні.
За два тижні до виборів прокучмівський канал ІСТV видав «цвях програми» чорних передвиборчих технологій: документальний фільм «Піар», співавтором якого виступив американський журналіст Чарльз Кловер. У стрічці йшлося про те, що замовниками «касетного скандалу» та акції «Україна без Кучми» 2000–2001 рр. були спецслужби США, які мали на меті привести до влади Віктора Ющенка (тодішній Прем’єр мав замінити на чолі держави скинутого Президента Кучму).
А на початку був новий «касетний недоскандал». Колишній прес–секретар В’ячеслава Чорновола Дмитро Понамарчук, який перейшов до голови «НРУ за єдність» Богдана Бойка, оприлюднив аудіозапис розмови Ющенка та мера Києва Омельченка, що відбувалася в день відставки першого віце–спікера ВР Медведчука у грудні 2001 року. Ішлося про забезпечення потрібної кількості голосів депутатів опозиції. «Хай муд..к ламає сейф!» — істерично кричав Омельченко, маючи на увазі підписи за відставку Медведчука. Скандал вплинув на перебіг виборів лише в тому сенсі, що СБУ та СДПУ(о) ще раз показали: вони чують усе.
Нардеп з УНР Віталій Шевченко дізнався, що гонорар за оприлюднення Понамарчуком запису становив $22 тис.
«Спротив влади відкрив Україні жорсткого Ющенка», — писала «УМ», аналізуючи масове застосування адмінресурсу проти лідера блоку «Наша Україна». Під час зустрічей із Віктором Ющенком у райцентрівських кінотеатрах та будинках культури влада вимикає світло — в таких випадках люди не розходяться, а присвічують свічками й ліхтариками. Промовець використовує мегафон, заявляючи, що «влада боїться діалогу».
На з’їзді блоку «За ЄдУ!» в січні Володимир Литвин мав на лобі велику наліпку з пластиру — наслідок аварії.
29 січня сталася ще одна «політична» аварія. Із травмою грудної клітки та підозрою на струс головного мозку до «Феофанії» потрапила лідерка БЮТ Юлія Тимошенко. На початку Паркової алеї її 500–й «Мерседес» зіткнувся із навчальним авто ВАЗ–«копійка», яким керував азербайджанець Мусаїбов, громадянин України. Юля якраз їхала в Апеляційний суд, де розглядалося подання Генпрокуратури про потребу скасувати рішення Печерського суду, який заборонив дії правоохоронних органів щодо Тимошенко. Дехто оцінював ДТП як спробу замаху.
Частину виборчої кампанії, відповідно до судових ухвал, лідерка БЮТ Юлія Тимошенко провела у статусі невиїзної — на підписці про невиїзд.
У лютому в її арсеналі з’явився новий елемент іміджу: коса навколо голови. Аби спростувати закиди опонентів, ніби така краса несправжня, пані Юлія на прес–конференції привселюдно розпустила косу. Щоправда, того дня вона була значно меншою, ніж зазвичай.
22 березня в центрі Івано–Франківська вбили заступника голови облдержадміністрації, очільника обласного осередку СДПУ(о) Миколу Шкрібляка, який балотувався до ВР у мажоритарному окрузі в Надвірнянському районі. Замовників і виконавців розстрілу вирахували через два роки — це був бізнесовий переділ.
Голова АП Володимир Литвин дотримав слова, яке дав кореспондентці «УМ» Михайлині Скорик, — попрацювати з ним цілий день в адміністрації Президента, перевіривши, чи використовує він адмінресурс. Щоправда, у своєму кабінеті Литвин терпів журналістку лише з 7–ї до 9–ї години ранку, а решту часу до вечора Михайлина відстежувала роботу голови АП зі стільця у приймальні.
За день Володимир Михайлович підписав 569 службових документів, провів Президента в «Борисполі» та взяв участь у десятках переговорів, зокрема й про можливість зйомок фільму «Роксолана–2».
«Наша Україна» саме на цих виборах впровадила в українську політичну практику таке поняття, як «ніч виборів». Чекати оголошення результатів голосування у Будинок профспілок 31 березня запросили політиків, громадських діячів, журналістів, артистів тощо. Гурт «Плач Єремії» виконував «Червону руту», «Я піду в далекі гори» та інші композиції з нового диску під назвою «Наш Івасюк».
Під фанфари й оплески в зал увійшов Віктор Ющенко із... запухлим обличчям. Як з’ясувалося, вдень на пасіці його покусали бджоли.
Присутні оваціями зустріли оприлюднення результатів голосування: опозиція набрала значно більше, ніж очікувалося.
Оцінка Тимошенко: «Ми не дали сфальсифікувати вибори до того ступеня, як планувала влада». При цьому, як повідомляв власкор «УМ» із Луганщини, в тамтешніх СІЗО партії влади та її мажоритарним висуванцям «намалювали» 100% голосів.
У мажоритарних округах на Сході і в Центрі перемогли здебільшого кандидати блоку «За ЄдУ!», на Галичині — «Нашої України».
Єдиним мажоритарником БЮТ став самовисуванець Андрій Шкіль, який виграв вибори на Львівщині. При цьому голова проводу УНА–УНСО, обвинувачений в організації масових заворушень 9 березня 2001 року, залишався в СІЗО у столиці, а кампанію у 121–му окрузі проводили його симпатики, соратники та родичі. Шкіля випустили з–за ґрат у зв’язку зі здобуттям депутатської недоторканності.
Рада IV скликання почала роботу 14 травня. Того дня статус народного депутата набув Віктор Ющенко — вперше і наразі востаннє. Навесні 2002–го він мав президентський рейтинг 29,3% (за даними соцопитування Центру Разумкова), тоді як у найближчого переслідувача — Симоненка — було 12,6%. Шанси на обрання главою держави Ющенка «УМ» розглянула у статті під назвою «Трамплін, трамплін, блін!..» — і не помилилася у прогнозі Ющенкового президентства.
А більшість у ВР–2002 склалася не така, як гадалося. «Спікеріада» закінчилася через два тижні обранням Володимира Литвина. Голова адміністрації Президента став головою парламенту, набравши мінімально необхідні 226 голосів. До провладних фракцій додалися перебіжчики від опозиції. Із «Нашої України» — Олександр Буряк, Тарас Довгий, Сергій Бондарчук, Дмитро Сандлер, Ернест Галієв, Володимир Щербань, Олексій Ярославський (їх виключили з фракції менш ніж через годину після «коронації» Литвина); від Компартії — екс–Генпрокурор Михайло Потебенько і Леонід Грач. Першим заступником Голови ВР став «донецький» Геннадій Васильєв, заступником — есдек Олександр Зінченко.
Парадокс: формально влада програла парламентські вибори–2002, але після силових маніпуляцій та «нагинань» у Верховній Раді влада «кучмістів» у країні стала абсолютною: Президент, Голова ВР, Прем’єр–міністр.
Невдовзі після цього мегафракція «Єдина Україна» перестала бути такою і розпалася на дрібні уламки — «удільні бізнесові князівства». А голова СДПУ(о) Віктор Медведчук 12 червня отримав призначення на пост глави адміністрації Президента. У наступні два роки саме він буде «сірим кардиналом» української політики, пом’якшуватиме тиск на Леоніда Кучму і забезпечуватиме «спадковість» у передачі президентської влади, або ж обрання Кучми на третій термін.
Першим заступником Медведчука став молодий ставленик донецького клану Сергій Льовочкін, який зараз є главою АП Януковича. Просто заступником — Валерій Хорошковський, надалі — мільярдер і водночас голова СБУ.
«Момент ЇСТИни» (про шанси виборчого блоку «За ЄдУ!»)
«ПР!..» («Абревіатура Партії регіонів сьогодні нагадує відомий оклик–наказ»)
«Дебати таки стали дієсловом»
«Не все на виборах вийшло «заєдісь»...
«Заради чого проголосували французи? За радикала» (про сенсаційний вихід у другий тур ультранаціоналіста Ле Пена)
«Суд та тіло» (у справі Гонгадзе)
«КІНАха не буде» (Уряду сплели лапті. Залишилося взути)
«Куди Макарович телят на «кравчучці» привіз» («Як воно — бути на гачку — першому Президентові незалежної України?»)
«У–Мовне існування»
1 січня у готівковий обіг ЄС було введено нову, спільну валюту — євро. «У Києві нові гроші ще спробуй знайти. Ще вчора жодна «обмінка» не мала євро» — писала «УМ» 4 січня.
Вільно купити євро у пунктах обміну валют українці отримали змогу лише з 8 квітня.
Серед майже 700 заручників, яких захопили чеченські терористи–смертники під час шоу «Норд–Ост» у Москві, 34 були українцями. У переговорах із терористами спробували взяти участь народні депутати України Андрій Шкіль, Тарас Чорновіл та Рефат Чубаров. Росіяни у грубій формі відмовили їм у посередництві. «План був простий: повідомити Бараєву (керівникові терористів) про те, що тут знаходиться голова УНА–УНСО, — розповів Шкіль кореспондентці «УМ». — Адже під час першої чеченської війни ми були з ними побратимами».
Російська влада відмовилася від будь–яких переговорів і перед
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
