Через 10 років

Юлію Тимошенко справді шкода. «Та й карають її не ті і не за те», — справедливо зазначає знайомий журналіст. Цей арешт спричинив ефект вибуху бомби, але підсудна була до нього готова. Власне, всією своєю поведінкою в суді вона наближала цю екстремальну хвилину з виїздом автозака в бік Лук’янівки. І ще не відомо, хто чого хотів/не хотів більше: Тимошенко — потрапити в СІЗО, щоб отримати сплеск рейтингу й народної любові, чи влада — діяти у цій справі хоч трохи адекватно й не підносити опозиції зайвих подарунків.

Чомусь здається, що цього разу Юлія Володимирівна просидить «у діда Лук’яна» значно менше, аніж 42 дні, впродовж яких вона осягала тюремні ази в 2001 році. Буде тиск Заходу, буде тиск суспільства.

«Попередня «революція» була за право вибору. На наступну я би сходив за справедливе правосуддя. Бо з цим капець повний», — пише у блозі інший знайомий журналіст.

Справді, процеси над Луценком, Діденком і Тимошенко показали кричущу вибірковість нашої судової системи, що тепер залежна від влади і тільки від неї.

У справі Тимошенко напрошується ще один висновок: якщо раніше сторони судових процесів могли змагатися у впливі на Феміду (як аргументами, так і, називаймо речі своїми іменами, — грішми), то тепер «перебити» тиск влади у резонансній справі не можна нічим. Якщо вже взялася — то взялася.

У 2001 році Юлю випустив із СІЗО цей самий Печерський суд в особі Миколи Замковенка. На знак подяки від підсудної він, крім іншого, став ще й нардепом від БЮТ.

Чи було правосуддя справедливим тоді? Чи, щоб було справедливим, правосуддю в нас потрібно платити? Виходить, що так. То ж чи можна вилікувати таке правосуддя, виходячи на вулиці, на нові майдани? Навряд чи.

...І в 2001–му люди ходили мітинги за звільнення Юлі з СІЗО, і її випустили, і сидіння їй пішло на користь, і вона повернулася в політику на білому коні.

Виток історичної спіралі, як виявилося, в нас охоплює 10 років.