Першого серпня виповнилося 98 рокiв відтоді, як відійшла за небокрай вічності вiдома українська письменниця, поетка, фольклористка і громадська дiячка Леся Українка (Лариса Петрiвна Косач–Квiтка). У її недовге, але таке яскраве життя золотою ниткою вплiтається Волинь, зокрема село Колодяжне, що неподалiк Ковеля. Цей романтичний маєток, огорнутий серпанком таємничостi, став родовим гнiздом Лесi Українки та її рiдних. Саме тут вона формувалася як письменниця, творилася її самобутня, чиста, як джерельна вода, поезiя. У цих мальовничих краях розташоване урочище Нечимне (на мiсцевiй говiрцi Нечимле), де гостювала в дитинствi та юностi авторка драми–феєрiї «Лiсова пiсня».
Восени 1868 року батько Лесi Українки Петро Антонович Косач придбав у селi Колодяжному 471,44 десятин землi з урочищами Стадницею, Коничивщиною i Прислинським. А у 1882–му вся родина Косачiв приїхала сюди з Луцька на постiйне проживання. Згодом у цiй садибi народилися сестри та молодший брат Лариси Петрiвни, який i став останнiм господарем та хранителем маєтку. Оскiльки з часом сестри поетеси роз’їхалися по свiту, а батьки, старший брат Михайло та сама Леся пішли з життя, саме Миколi Петровичу Косачу випало оберiгати Колодяжне.
У 1919—1920 роках Микола Косач активно займався культурно–просвiтницькими справами в Ковелi. Був серед органiзаторiв, а згодом очолив осередок товариства «Просвiта» спочатку в селi Лукiв, а потім — у Ковелi. 1921 рiк став для Волинi переломним — за Ризьким мирним договором мiж Радянською Росiєю і Польщею вона вiдійшла до Польщі.
Сучасники згадували, що молодший брат Лесi Українки був надзвичайно гуманною людиною з м’яким характером, дуже довiрливим. Агроном за освiтою, останнiй i єдиний господар батькiвської садиби Микола Косач не мав господарського хисту, внаслiдок чого у 1920—30–х роках маєток Косачiв дедалi занепадав. За свідченнями селян, «йому не поталанило, й роботи не було нiде». А польська влада вимагала, щоб iшов у «польське пiдданство». Довелося за безцiнь продавати маєток частинами. Дружина, Наталя Дробиш, розлучилася з Миколою Петровичем i згодом, пiд час Другої свiтової вiйни, разом iз сином Юрiєм виїхала до США.
Мотря Федорiвна Федорук, свiдок останнiх днiв молодшого брата Лесi Українки, згадувала: «Микола продав поляку Рубелю останнє, що в нього лишилося з усього маєтку, — сад, який займав бiльше одного гектара. Продав сад, сiв пiд грушею, зажурився, затужив крепко. Послабував недовго, знать, серце заболiло, i скоро помер. Треба було рядити, а не було у що. Похоронили, в чому ходив: у фланелевiй сорочцi, брюках чорних у бiлу полосочку вузеньку... На похорон грошi зiбрали тi люди, якi брали в оренду землю... Взяли воли, пiдвели їх пiд берези, поклали труну на пiдводу. Стали рушати на цвинтар , а воли заревли–заревли. Люди стали плакати». Подiї, про якi йдеться, вiдбулися в далекому вже 1937 роцi.
Нинi в селi Колодяжному — всесвiтньо вiдомий Музей–садиба Лесi Українки.
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові. >>
У 1928 році Андрія Мельника звільнили з «Бриґіток» — львівської тюрми, де він перебував чотири роки за приналежність до Української військової організації (УВО). >>
Київрада цими днями успішно проголосувала ще один пакет змін у рамках знеросійщення публічного простору Києва. Це – один з останніх “дерусифікаційних" пакетів, оскільки процес поступово прямує до закінчення. >>
У Каневі Черкаської області у власність держави передали тисячолітній Успенський (Георгіївський) собор. >>
Статус ботанічної пам’ятки природи надали дубу Славню, що росте в місті Богуслав на Київщині. >>
На засіданні 13 грудня Кабінет міністрів звільнив очільника інституту національної пам'яті Антона Дробовича у зв’язку із закінченням строку призначення на посаду. >>
