ПРОКАТНИЙ СТАН

Тваринний інстинкт

Здавалося би, участь в одному фільмі двох відомих голлівудських акторів має давати чимало бонусів. Але не у випадку із фільмом «Бобер» (The Beaver). На виробництво картини було витрачено більше, ніж зібрано з показів у кінотеатрах: 21 мільйон доларів проти одного мільйона в американському прокаті. Ті ж американські дистриб’ютори досить обережно поставилися до чергової режисерської роботи Джоді Фостер. І все це через присутність у фільмі Мела Гібсона, чия слава як «Хороброго серця» потьмяніла на тлі скандалу із російською подружкою Оксаною Григор’євою. Але саме йому зателефонувала Джоді Фостер після того, як прочитала сценарій фільму про чоловіка, що розмовляє з лялькою. Нам залишається лише гадати, чи був це жест дружньої підтримки, чи інтуїтивне режисерське бачення, але Фостер поцілила в десятку.

«Бобер» — це історія хвороби ще недавно успішного 50–річного керівника компанії–виробника іграшок Уолтера Блека (Мел Гібсон). Через нездатність протистояти депресії він втрачає бізнес, дружину Мередіт (Джоді Фостер) та двох синів, але випадково знайдена на смітнику лялька бобер нібито допомагає йому адаптуватися до суспільства. Чесно кажучи, споглядання дорослого чоловіка, який всюди ходить із іграшковим бобром на руці, викликає сумбурні емоції. Можливо, тому, що Мел Гібсон аж надто вже природній у цій ролі (кажуть, дублі йому давалися з першого разу), й, заглядаючи йому в очі, віриш, що саме він, Мел Гібсон, переживає цю неможливість повернутися до себе колишнього. «Я завжди буду йому вдячна за гру, що він привніс у цей фільм», — каже Джоді Фостер, яка сама дала картині цілісного персонажа.

Що ж до режисури, то вона, як виріб ремісника, зроблений зі знанням справи, без шедеврального нальоту, проте із розумним поєднанням жанрів (місцями драма розбавлена комедійними моментами), правильно підібраною музикою й паралельною лінією батьки–діти (роль сина Уотера Блека виконує Антон Єльчін, виходець із Радянського Союзу). Все це врівноважує оповідь, не дає всуціль втягнутися в темний вир депресії й дозволяє повірити, що є світло в кінці тунелю.

Симфонія міста

Одного разу їдучи в «маршрутці», почула, як двигун машини видає дивні звуки — настільки ритмічні, що з них можна скласти музичну лінію. Можливо, цю особливість супутників урбаністичного життя свого часу почули Ула Сімонссон і Йоханнес Штерне Нілссон, режисери кримінальної комедії «Звуки шуму» (Sound of Noise), й вигадали історію шести безшабашних музикантів, які грають на таких інструментах, як екскаватори, пусті залізні бочки та апаратура в операційній кімнаті. Очевидно, що ця ексцентрична оригінальність не вписується у розмірене життя шведського містечка, і його мешканці закликають хорошого поліцейського приборкати порушників. Ім’я цього копа Амадей, але за іронією долі, він ненавидить музику, хоч і виріс у дуже музичній родині. А тут ще стріли Амура й несподіване кохання між поліцейським і очільником банди Санною. Те, що буде весело, навіть не сумнівайтеся.

Шведське кіно й далі радувати: з нестандартного бачення, яке часто може здатися абсурдним, визріває чудовий художній твір, здатний заворожити як публіку, так і професійних кінематографістів. «Звуки шуму» оцінили глядачі Варшавського кінофестивалю та Київського — «Молодість», а також професійне журі останнього. З іншого боку «Звуки шуму» — це метафора, що показує, як незрозуміле загалу часто може виявитися прекрасним.

P. S. У Києві фільми можна переглянути, зокрема, у культурному центрі «Київ».