Анти–ювілей особистості

«Є така академічна традиція — наукова спільнота вирішує, що час вшанувати (колегу. — Ред.) й подарувати власні тексти. Це не повинно бути «славословіє», єдине обмеження — тексти мають бути тематично пов’язані з колами зацікавлення особи, якій присвячений збірник», — пояснює Оля Гнатюк, упорядник збірки «Обрії особистості. Книга на пошану Івана Дзюби» (в–во «Дух і Літера»). Хоч упорядники й сам Іван Дзюба намагалися дистанціюватися від ювілейних церемоній, книга вийшла якраз до 80–річчя інтелектуала й була представлена громадськості за два дні після його дня народження — 28 липня у музеї на території Києво–Могилянської академії. На презентацію видання й віншування — Іван Михайлович, як планувалося, відвідав вечір — прийшли друзі й шанувальники ювіляра: серед значної кількості молоді (що прикметно) були старші й досвідченіші Вадим Скуратівський, Марта Богачевська–Хом’як, В’ячеслав Брюховецький, Лариса Брюховецька, Володимир Панченко, Максим Стріха, Сергій Квіт, Сергій Тримбач, Юрій Шаповал (позаяк перелік може зайняти значну частину простору, відведену для цього матеріалу, на цьому змушена його обірвати). Більшість iз перерахованих гостей є авторами збірки «Обрії особистості».

Як запевнила Оля Гнатюк, кожна стаття написана спеціально для цього видання і, як уже було зазначено вище, стосується не стільки особи, на пошану якої видана збірка, а кола його зацікавлень. Зважаючи на потужні інтелектуальні можливості ювіляра і його насичений життєвий шлях, знаходимо у збірці розвідку Євгена Сверстюка про історію цензурування, спогади про ключових українських художників ХХ ст. мистецтвознавця Дмитра Горбачова, аналіз української незалежності Ярослава Грицака, статтю Оксани Пахльовської про шлях України до Європи. Загалом, 33 публікації, уміщені в грубому збірнику, оформлення якого також заслуговує на увагу. На палітурці розміщено фотографію Івана Дзюби, зроблену десь у 90–х роках: він сидить у саду на лавочці й, розгорнувши книгу, звертається до білосніжної скульптури жінки — чи то муза, чи то вдячна слухачка — спробуй здогадайся. Але мета упорядників збірки — не дай Боже перетворити ювіляра на забронзовілу постать, а представити все з гумором і смаком, вдалася. На додачу книга містить вкладку фотографій, що ілюструють наукове й приватне життя та мистецькі зацікавлення Івана Дзюби. Бонусом також є його вибрана бібліографія, вміщена наприкінці книги.

Проте найцікавіше чекає на терплячого читача, який, прочитавши всі 470 сторінок, дійде до останньої публікації — Декларації громадського комітету «Анти–ювілей» (голова — Іван Дзюба). У цьому документі, укладеному 12 липня 2011 року, за підписом Дзюби засвідчено, що «одним iз найбільших стихійних лих нашого суспільства стали так звані ювілеї — окремих осіб, інституцій, партій тощо», відповідно до чого встановлюється процедура «анти–ювілею», що дозволяє «розпивати безалкогольні коктейлі (за винятком коктейлю Молотова), грати на балалайці й трембіті, танцювати гопака й бугі–вугі». Тепер зрозуміло, чому Іван Михайлович відмовився від офіційних урочистостей від імені Міністерства культури. Хоча це не привід для Мінкульту покласти справу під сукно й замість привітань колишньому очільнику цього відомства строчити депеші з приводу хрещення Русі, початку Рамадана чи відкриття виставки в Києво–Печерській лаврі, що значно кон’юнктурніше, ніж підштовхнути колег із Державного комітету телебачення і радіомовлення, щоб ті нарешті виділили гроші на програму «Українська книга», в рамках якої мають бути надруковані кілька книг Івана Дзюби. «Питання в бажанні — вшанувати людину», — резонно зауважив гість вечора в Києво–Могилянській академії. На відміну від чиновників, у вдячних людей таке бажання, на щастя, ще не атрофувалося.

ЗАМІСТЬ ТОСТУ

Вадим Скуратівський,
мистецтвознавець, літературознавець, публіцист:

— По–моєму, сьогодні Іван Михайлович Дзюба — найвидатніша постать у всьому українському полі. Йдеться не про те, що він видатний літературознавець, хоча він дійсно видатний літературознавець, не про те, що він високого класу історик, не про те, що він перший український політолог, який, починаючи із середини 1960–х років, заговорив про сюжети, про які абсолютна більшість в цій країні мовчала. Йдеться про те, що це дуже добра, гарна й вчена людина. Якби у нас було нормальне телебачення, де в режимі монологу чи діалогу можна було би розповісти про Дзюбу, на ній зупинилася б увага мільйонів людей. І те, що позитивного відбулося в цьому світі, починаючи із середини 1980–х років, значною мірою було визначено Іваном Михайловичем Дзюбою, навіть коли здавалося, що він був не присутній при цьому.