Моя націо­нальна

Наприкінці минулого тижня в лавах двох наших національних команд відбулося поповнення. У баскетбольній збірній перед українською публікою вперше зіграв американець Стівен Буртт, а до футбольної дружини №1 запросили бразильця Едмара. Ці кроки вітчизняних федерацій далеко не в усіх викликають захоплення. Зокрема, і в автора цих рядків. І ось чому.

Отримуючи статус національної, федерація з будь–якого виду спорту бере на себе зобов’язання розвивати й популяризувати свій вид. А це значить, що мають повноцінно функціонувати дитячо–юнацькі спортивні школи, які видаватимуть на–гора професіоналів. Запрошуючи ж до збірних легіонерів, федерації фактично розписуються у власному безсиллі забезпечити підготовку таких майстрів. Виходить, краще користуватися другорядними іноземцями, які не потрібні своїм державам, ніж виховувати гідні власні кадри.

Можливо, так навіть простіше, бо саме подібним шляхом ідуть деякі клуби. Ще не так давно Мирон Маркевич викликав велику повагу в патріотичних колах, і після його призначення на посаду головного тренера футбольної збірної казали, що нарешті команду очолив «справжній українець». Але ж тепер на що перетворився очолюваний ним «Металіст»? На зібрання посередніх легіонерів, в якому вряди–годи знайдеться місце українському гравцеві.

Для чого було вводити ліміт на легіонерів, якщо його можна обійти? За нинішнім регламентом, на футбольному полі повинно перебувати щонайменше чотири наші співвітчизники. Але в харківському клубі троє «варягів» (Владімір Дішленкович, Марко Девич, Едмар) уже мають український паспорт, а четвертий — сенегалець Папа Гуйє — незабаром отримає. От і буде такий собі український клуб без жодного українця в складі...

Ліміт на іноземців у нашій баскетбольній першості взагалі «смішний» — із п’ятірки на майданчику українцям гарантоване «аж» одне місце. І чи це той результат, яким варто пишатися на 20–ту річницю незалежності?

На превеликий жаль, на перше місце у чиновників і власників клубів виходить результат. Нерідко — будь–якою ціною. Наставник футболістів Олег Блохін уже готовий запросити до збірної Папу Гуйє, тільки–но він стане «українцем». Хоча є вболівальники, які навіть білоруса Мілевського та росіянина за національністю Алієва досі не вважають своїми — через їхнє негативне ставлення до всього українського, хоча хлопці вже багато років тут живуть і житимуть далі. Що вже казати про «далеке зарубіжжя».

Не знаю, як кому, але для мене в поході на матч збірної найважливіше — підтримувати свою команду й жити емоціями від її гри, пишатися своїми співвітчизниками або сумувати разом із ними. Але, вибачте, якщо тут гратимуть «натуралізовані» іноземці, то чи захочеться вболівати за цей «заїжджий цирк»? І чи хочеться пишатися тим, що федерація знайшла достатньо доводів, аби переконати чергового іноземця грати за збірну України? Чим тоді клуб буде відрізнятися від збірної? І чи матиме право ця команда носити статус національної? Принаймні я її так не назву ніколи.