«Ющенко будував український світ. І цим він незручний»

Хоча до парламентських виборів залишається ще більше року, «артпідготовка», незважаючи на літній сезон, уже почалася. Й особливо часто «снаряди» лягають довкола партії «Наша Україна». В інтернеті то вигулькнуть роздуми молодого політолога про те, що партія «безнадійно мертва», то колишні соратники зливають «компромат» на її лідера Віктора Ющенка... Валентина Руденко прийшла в команду Президента Ющенка з досить успішної комерційної посади — піар–директора величезного російського медіа–холдингу «СТС» — та так і залишилася. Її не лякає те, що по партії б’ють і зліва, і справа. І вона пояснює, чому...

«Росії подали п’ятірню, а там хочуть по лікоть руку відхопити»

— Пані Валентино, ви неодноразово потрапляли в рейтинги «Ста найвпливовіших жінок України». Ви себе вважаєте впливовою? Чи часто вам ця впливовість допомагала?

— Уперше я потрапила до такого рейтингу в 2005 році, тоді ще була менеджером на ТБ. А потім — як радник Президента Ющенка, як заступник глави секретаріату Президента. Коли маєш високу посаду, то безперечно маєш важелі впливу. Але водночас це й велика відповідальність. Коли щось вдається — це чудово, коли ж ні — маєш бути готовим, що прийдеться відповісти і за це. Так сталося з Президентом Ющенком, великим патріотом, але поки що не оціненим у своїй країні. Але час та історія все розставить на свої місця.

Ющенка зараз модно лаяти й звинувачувати в усіх бідах. Але при цьому багато хто забуває, що саме при ньому сім’ї, наприклад, почали отримувати допомогу на дітей...

Часто чуєш, а що зробив Ющенко? У нас за п’ять років iз вулиць зникли безпритульні діти. Хоча в 2004–му їх було повно. Навіть у моєму будинку на горищі вони жили. Про це чомусь усі забули. Якраз він реалізував ідею з компенсацією при народженні дитини, за його президентства економіка була соціально навантаженою. Вивів війська з Іраку, служба в армії тепер триває 9 місяців. Зовнішньоекономічно ми рухались у європейському і північноатлантичному напрямках.

Ющенко був Президентом, обмеженим у виконавчій владі після політичної реформи. І він пішов на цю реформу, бо вважав, що він — Президент європейської держави, і не варто змінювати Конституцію заради своїх повноважень. А сьогодні ми бачимо, як перекроюють Основний закон. Ющенко навіть ніколи в парламенті не мав більшості: трохи більше 70 депутатів — уся його парламентська підтримка.

Складається враження, що хтось виконує завдання: аби Ющенка не було на політичному полі України. Так, він зробив багато помилок, але їх немає тільки в того, хто нічого не робить. Нинішня влада, в якої абсолютний консенсус у парламенті й повне взаєморозуміння з урядом, за півтора року суттєво втратила в рейтингу. У Януковича він сьогодні такий, яким був у Ющенка на кінець третього року президентства!

— Чому, на вашу думку, ми такі забудькуваті?

— Українці виявилися легкою здобиччю для ідеологій, принесених ззовні і активно підтримуваних у нашій країні. Пам’ятаєте звернення Президента Росії Медведєва до українського народу в серпні 2008 року, що було розміщене в інтернеті? Він тоді сказав: українці, обираючи президента, можете обрати кого завгодно — Тимошенко, Януковича, але тільки не Ющенка. Тому що саме Ющенко був для них найбільшою загрозою. Ми пам’ятаємо, що казав Ленін: «Без України в нас нічого не вийде». Так–от — це досі сидить у їхніх головах. І коли Віктор Андрійович усю передвиборчу кампанію говорив, що Тимошенко і Янукович — два чоботи пара, він був правий. Ви ж бачите, вона підписала «чудові» газові угоди, інший цю справу продовжив. Пройшло більше року, відколи в Україні змінився Президент, а ми так і не змогли подружитися з північним сусідом, чомусь у нинішньої влади це теж не дуже виходить. Бо побачили, що подали п’ятірню, а там хочуть по лікоть руку відхопити!

При цьому, якщо ви бачили останні соцопитування, 35 відсотків харків’ян ще хочуть повернутися у СРСР і приєднатися до Росії, а Сталіна вважають визначним діячем. Це кожен третій харків’янин! А це ж наша технічна столиця! Місто інтелігенції. Як бачите, нам ще треба стати українцями! І ми мусимо вести боротьбу саме за оцих людей, що живуть на сході, в центрі, півдні. Дивно, що на двадцятому році незалежності ми все ще мусимо про це говорити, чи не так? Але, окрім тих п’яти років президентства Ющенка, ми так і не були по–справжньому вільними. Одна його каденція — це й так, вважаю, був великий успіх. Україна мала Президента — великого патріота. Знаєте, коли це скажеш в іншій країні, люди здивовано дивляться: «А що, хіба може бути інакше?». В Україні може. Ющенко — це людина, яка будувала український світ. І цим він незручний. Бо багато хто хоче будувати «рускій мір» або якісь інші свої «міри».

«Навіть у справі з отруєнням потерпілий мусить на кожному кроці виправдовуватися»

— Дехто й досі вважає, що Ющенку треба усунутися від керівництва «Нашою Україною». Одні кажуть, що своїм низьким рейтингом він тягне її донизу, а інші вважають, що без ВЮ це буде вже зовсім інша партія. На вашу думку, «НУ» без Ющенка можлива?

— Я належу, як ви сказали, до інших. Нові українські політики — звідки вони взялися в українській політиці? Майже всі вийшли з «Нашої України». І вони всі зайшли в парламент завдяки тому, що це була партія Ющенка. Сьогодні складається якась дивна ситуація. Людина, яку всі зрадили, ще й виглядає в цьому винуватою! А ті, хто зрадив, — герої, нові політики.

Навіть у справі з отруєнням він — потерпілий, але мусить на кожному кроці виправдовуватися. Світ перевернувся. Так, модно сьогодні гудити Ющенка. Бо він дуже незручний, неправильний і без таких людей, як він, набагато легше в політиці. Бо іншими можна керувати, на них знайдуться гачки, за які можна у випадку чого смикати.

— «Наша Україна» нещодавно ініціювала «круглий стіл» для опозиційних сил щодо захисту вільних виборів. Чи означає це, що партія починає збирати довкола себе союзників з проекцією на майбутні вибори? І чи не насторожує, що до вас, як декому здалося, прийшло замало однодумців?

— Йдеться про «Ініціативу 12 липня» — захист вільного волевиявлення громадян на виборах у 2012 році. Треба віддати належне голові політради Валентину Наливайченку — саме ним під час зустрічі ця ініціатива була прекрасно зреалізована. Після цього лунали репліки — «Наша Україна» вирішила об’єднуватися, та хто вони такі і який у них рейтинг?! І хто найбільше критикує? Свої! Опозиція! Схоже на те, що хтось дуже боїться, що «НУ» почне відвойовувати втрачені позиції, а це для них як конкурентів може бути дуже небезпечно.

Коли «НУ» висунула цю ініціативу, на переговори прийшло 9 партій. Це, вважаю, перемога. Треба вести перемовини, навіть коли прийшов хтось один! Опозиції треба об’єднуватися, бо якщо ми не підемо єдиним спільним фронтом, а будемо розпорошені, то програємо. Тут амбіції треба загнуздати під одну велику мету — збереження незалежності України. І її руху вперед. Як каже Ющенко, «повертайся, Україно, додому, в Європу».

— А якщо, наприклад, БЮТ захоче об’єднати опозиційні партії навколо себе?

— Прекрасно! Нехай об’єд­нуються! Всі спроби об’єднання треба тільки вітати. Сподіваюся, вони робитимуться не лише задля задоволення амбіцій лідерів.

— Згідно з останніми опитуваннями, в Україні досить великий відсоток людей, які не визначилися з політичними уподобаннями. Як «Наша Україна» має намір боротися за їхні голоси?

— Думаю, що «НУ» має визнати свої помилки і запропонувати способи вирішення проблем, які є в суспільстві. Може, варто розповісти людям, що ми були не такими вже й поганими. При Ющенку українці мали свободу вибору, свободу слова і свободу бізнесу, в яких зараз відбувається величезний відкат. Ми бачили цей «прекрасний» ефір з Межигір’я і те, як «обрані» журналісти брехали всій країні. Бо той будинок, який вони показали, не є домом Президента, він живе зов­сім у іншому палаці. І це їм добре відомо. При Ющенку такого в принципі бути не могло. За президентства Ющенка у нас тричі були вибори. І жодного разу результат не був сфальсифікований, не застосовувався адмінресурс. А як нинішня влада ставиться до народного вибору, ми вже бачили по місцевих виборах. І дай Боже, щоб на парламентських ішла війна ідеологій, а не війна протоколів. Те ж і зі свободою бізнесу. Таке враження, що ми повернулися в середину
90–х. У людей або забирають бізнес, або вони самі ставлять на ньому крапку, бо далі неможливо зводити кінці з кінцями. І це лякає. Якщо влада цього не зрозуміє, то їй ще довго доведеться ходити в прокуратуру. В майбутньому. Наступить і їхня черга. Поки що влада, мені здається, не відчуває, до якої міри можна стискати цю пружину.

— Звичайно, й у нас було багато помилок. Але ідеологічно ми були іншими, і суспільство, думаю, має це оцінити. Треба йти до народу, переконувати. Іншого шляху я не бачу. І мені здається, що в нас є шанс бути почутими.

ПОЗА ПОЛІТИКОЮ

«Щодня з вікна Валентина Гагаріна бачить свого чоловіка»

— Пані Валентино, 20 років тому ви зняли фільм «Гагарін, я вас любила...». Ви були першою журналісткою, яка за довгі роки зайшла в квартиру дружини першого космонавта і розговорила її. Як вам це вдалося?

— Мені й досі складно відповісти, чому вона саме мені відчинила двері. Пригадую, як зайшла в квартиру до приятельки, яка жила в одному будинку з Валентиною Гагаріною в Зоряному містечку. Я підійшла до вікна і побачила величезний пам’ятник Гагаріну, що стояв спиною до будинку. Я запила подругу: «А Валентина Іванівна теж його щодня бачить?». Виявилося, що так. Мене це вразило! Я уявила, як ця жінка всі 30 років (на той час) має під вікном пам’ятник покійному чоловікові, щодня бачить його спину, шию, руки, щодня його згадує. Він для неї, мов той камінний господар, який ні на хвилину не дає забути про пережиту трагедію. Його смерть розбила все її життя, вона так більше й не вийшла заміж, хоча, коли Гагарін загинув, їй було років тридцять, не більше. Я подумала: яку ж це треба мати мужність, аби жити з усім оцим! Я сказала їй про це, коли прийшла. Її, мабуть, вразило, що я розумію, як їй важко, і вона мені відкрилася.

Уся її квартира — в портретах Гагаріна, малих і великих. Доньки повиростали, а вона живе у світі цих портретів, в такому собі мавзолеї. Ця жінка дуже віддана пам’яті свого чоловіка. Але коли ми стали працювати, то виявилося, що вільно говорити на камеру про це вона не може — важко. І я залишила її людиною без слів, у фільмі вона мовчить. Але маю сказати, що вона настільки одинока і глибока жінка, що мовчати для неї — абсолютно органічна ситуація.

— Щось іще залишилося за кадром вашого фільму?

— Так, я маю деякі матеріали. До мене й досі звертається багато журналістів, щоб я передала те, що не ввійшло в стрічку. Але я не даю, бо в нас із нею була домовленість: все буде тільки у фільмі.

— За фахом ви — режисер. Не хочеться знову повернутися в кіно?

— Це було б мені цікаво, але в країні, де кіно як індустрія відсутнє, це неможливо. Кіно робиться для того, щоб його хтось подивився. Адже коли розповідаєш якусь історію, то хочеш не тільки сам її прожити, а й iз кимось поділитися. Щоб у чомусь iз тобою погодилися, в чомусь — ні, але принаймні виникне оцей прекрасний діалог, заради якого твориться мистецтво. А коли ти розумієш, що можеш зробити фільм, а його ніхто не побачить, — всі бажання зникають. Та я дуже пишаюся, що в нашій країні навіть за таких умов є прекрасні кінодебюти, які можуть отримувати нагороди на престижних фестивалях.

— Ви слідкуєте зараз за кіноіндустрією? Який фільм востаннє
дивилися в кінотеатрі?

— Я весь останній рік була артдиректором кінофестивалю «Молодість», тому я в курсі справи (сміється). А востаннє дивилася «Крос» Марини Вроди в «Кінопалаці», де його показували вузькому колу глядачів.

ДОСЬЄ «УМ»

Руденко Валентина Степанівна

Народилася 1957 року в Прилуках на Чернігівщині.

У 1985 р. закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого, театрозна­вець. У 1991 р. закінчила Вищі курси сценаристів і кінорежисерів Держ­кіно СРСР у Москві. Автор фільмів «Без мене», «Гагарін, я вас любила», «Мулен Руж».

У 1996—2002 рр. — робота на телеканалі «1+1», У 2002—2005 — піар–директор холдингу «СТС–медіа» (Росія), з жовтня 2005 р. — радник Президента України. Нині — член політради «НУ»

Заслужений діяч мистецтв.