Борис Косарев у Нью–Йорку

Ім’я художника, дизайнера, сценографа, фотографа Бориса Косарева, що входив у коло таких знаних авангардистів, як Велемир Хлєбніков, Давид Бурлюк, сестри Синякови, Василь Єрмилов, зазвучало після виходу монографії Тетяни Павлової і Валентини Чечик «Борис Косарев: 1920–ті роки. Від малярства до теа–кіно–фото» (видавництво «Родовід», 2010).

Повернення харківського авангардиста

Професійні кола згадали, що був в Україні такий цікавий світу художник, чиї ідеї перегукувалися з пошуками німецького Баухаусу, хто зафільмував робочі зйомки фільму Довженка «Земля» і зробив «фотосесію» з Сорочинського ярмарку. Як зауважив мистецтвознавець Дмитро Горбачов: «Успіх у мистецтві можна завоювати за допомогою двох категорій — це дотепність і нескромність. Якраз у творчості Бориса Косарева нескромність і дотепність дуже помітні, але це дотепність людини з великою культурою».

А Борис Косарев, до речі, помер лише у 1994 році, і в його доньки Надії Борисівни збереглося багато його робіт. У понеділок у виставковому залі новоствореної Стедлі Арт Фундації (засновниця — Стелла Беньямінова) відбулася презентація виставкового проекту «Від лотоса до серпа: Харків у творчості Бориса Косарева», прем’єра якого запланована на грудень в Українському музеї в Нью–Йорку, потім ця мандрівна виставка відправиться у Париж, далі — в Москву. Цікаво, що в Україні не знайшлося місця і умов для повноцінного представлення творчості ключової фігури харківського авангарду. Лідія Лихач, директор «Родовід–галереї», яка є організатором виставки, запросила бути куратором професора Університету Огайо (США) Мирославу Мудрак, спільно з куратором і донькою художника Надією Косаревою вирішили, що на виставці буде представлено 55 експонатів — живопис, графіка, ескізи театральних декорацій, фотографії 1920—1930–х років. Попри те, що колекція Надії Косаревої налічує більше 100 робіт, логістика і страхування такої виставки коштують дуже дорого.

«Свої роботи батько ховав і виставок не хотів»

На презентації проекту «УМ» поспілкувалася з донькою Бориса Косарева Надією.

— Пані Надіє, роботи Бориса Косарева, дасть Бог, ми зможемо побачити і в Україні. Хотілось би почути від вас, якою людиною був ваш батько, яким запам’ятався?

— Ми з ним дуже любили один одного, мені його зараз дуже не вистачає...

— Ви єдина дитина в сім’ї?

— Єдина і пізня, я народилася, коли йому було 53 роки. В той час дітей не було у таких старих батьків — я народилася в 1947 році, тоді це було непопулярно.

— Але ж ви багато років прожили разом.

— Так, батько помер у 96 років. Він працював увесь час — і вдома, і в майстерні, і в інституті, працював завжди — ледь не вві сні навіть. Його улюблена фраза — цитата з Юрія Олешi «Ни дня без строчки». Він ніколи не лягав спати, якщо нічого за день не зробив.

— Кого з його друзів ви найбільше запам’ятали?

— Єрмилова. З п’яти років він мене няньчив, у них не було своїх дітей, а ми жили разом — ніби в одній квартирі, це була їхня спільна майстерня. У 1920–х роках вони разом із батьком зi звичайного горища самі побудували собі майстерню, так звану студію. Там було верхнє світло, ліхтар.

— Які в нього були стосунки з радянською владою?

— Та ніякі, йому дали Сталінську премію першого ступеня, і він боявся, що його після цього розстріляють. Адже Сталін спочатку наближав до себе, а потім... Він же був формалістом, у нього було прізвисько Футурист. За життя він не виставлявся: свої роботи ховав і виставок не хотів. Тільки після його смерті, в 1994 році, я змогла показати його твори в Харківському музеї, потім у Києві — у 1999 році, в галереї на Андріївському узвозі.

— Чому Борис Косарев не хотів показувати свої роботи?

— Його могли виключити зі Спілки художників, позбавити зарплати, звільнити з роботи.

— Усі ці роботи зберігалися у нього вдома, тобто у вас?

— Ми жили в одному домі — у нас була спільна з батьком квартира. Моя мама померла рано і тато був на моїх руках. Але він завжди був самостійний — у нього була неймовірна виправка, адже він був у білій армії. Ми жили на четвертому поверсі в сталінському будинку (вул. Петровського, 6/8, колишня Басейна) — він піднімався бігом, був дуже активний, до останнього дня був при своєму розумі.

— Ви також художник, батько щось підказував вам, підправляв?

— Теж художник, і теж театральний. Я закінчувала Ленінградську академію у Миколи Акімова, зараз у Пітері є театр комедії його імені. Микола Акімов — теж із Харкова, із батьком вони були друзями, однокласниками, однодумцями.

Якщо я запитувала, батько, звичайно, підказував. Він мене доволі часто сварив, спуску не давав. Пам’ятаю, готувала дипломну роботу, він якраз приїхав у Пітер мене підтримати і за день до захисту примусив мене під краном з дошок змити те, що я намалювала, і всю ніч я переробляла. Я усе життя працювала головним художником цирку. Багато працювала під час навчання в Пітері, мені давали оформляти спектаклі в Малому драматичному театрі на Рубінштейна, в ТЮГу, це була велика честь. А потім осліпла мама — мені довелося все кинути і приїхати в Харків, там я багато років не працювала — доглядала маму.