«Сподіванка» — не цяцянка

03.06.2004

      1 червня в Україні відзначали День захисту дітей. На жаль, сьогодні ми частіше змушені говорити про проблеми маленьких українців, ніж про те, що могло б зробити перший день літа справжнім святом для малечі. Найгірше, як завжди, почуваються найменш захищені. Зокрема родини з дітьми-інвалідами, яким сьогодні держава не гарантує нормальний рівень життя. Тим більш актуальним є досвід, який може допомогти дітям з особливими потребами. Про це — наша розмова з головою правління Харківського обласного благодійного фонду «Сподіванка» Юлією Бекетовою. Цей фонд уже впродовж 5 років опікується проблемами дітей з фізичними та психічними вадами і розпочинає новий значний проект, спрямований на допомогу родинам Харківської області, де є такі діти.

 

      — Пані Юліє, на сьогодні Харківщина за кількістю обділених здоров'ям дітей, вочевидь, не дуже відрізняється від інших областей України. Усе ж, як тут виникла ідея такого фонду і яким чином він може стати в нагоді дітям з особливими потребами та їхнім батькам?

      — Сьогодні в Харківській області нараховується кілька тисяч родин, де є неповносправні діти. Причому дві третини таких родин є малозабезпеченими і не можуть самотужки сплачувати за лікування і спеціальне навчання своїх дітей. Нерідко їм не вистачає грошей для найнеобхіднішого. У свою чергу, державні програми підтримки таких родин не вирішують сув'язі проблем: матеріальної допомоги, яка виплачується дітям-інвалідам, не вистачає навіть на нормальне харчування.

      Важко прогнозувати, коли настане такий час, що ця ситуація зміниться. Але ж діти чекати не можуть. Вони ростуть, їм потрібно розвиватися. Тому виникла ідея мобілізувати зусилля самих родин і почати спільно вирішувати власні проблеми. Спочатку у 1998 році ініціативна група створила кілька гуртків для занять з дітьми-інвалідами. Вихователями в них стали самі батьки, які мали відповідну кваліфікацію — педагоги, психологи, лікарі тощо. Також, згуртувавшись, ми змогли запросити інших фахівців для проведення спеціальних занять. Більше того, колектив постійно самовдосконалювався, відвідував спеціальні лікувально-педагогічні семінари, також і міжнародні. Так сформувалося ядро з 7-10 педагогів, які разом з батьками своїх вихованців у 2000 році заснували фонд «Сподіванка» і на його основі — Навчально-виховний комплекс для дітей з особливими потребами «Фенікс». Фонд покликаний матеріально забезпечувати діяльність «Фенікса», у структурі якого сьогодні діють садочок і школа першого ступеня.

      — I якi результи вже мають ці установи?

      — Зараз у «Феніксі» постійно навчаються або регулярно консультуються понад 50 дітей віком від 4 до 14 років. Частині з них свого часу, за висновком офіційних медико-педагогічних комісій, було надано статус таких, що не можуть навчатися. Проте за 4 роки діяльності школи 12 дітей, від яких відмовилися лікарі, після занять у «Феніксі» змогли повернутися до навчання. І якщо деякі з них до 10-12 років не вміли читати і писати, то зараз залюбки пишуть твори і реферати на різні теми. Також майже для всіх цих дітей елементарна побутова діяльність (миття посуду, втягання нитки у голку тощо) була недосяжною вершиною. Зараз усі вони займаються рукоділлям, а в майбутньому зможуть отримати якусь професію, аби хоча б частково себе забезпечувати.

      — Справді вражаюче. А в чому, на вашу думку, секрет такого успіху?

      — Важко сказати однозначно. Напевно, цьому сприяє сама атмосфера, створена у школі. Ми тут робимо спільну справу і кожен зацікавлений в успіху, бо йдеться про долю наших дітей.       Безперечно, важливу роль відіграє кваліфікація педагогів, які працюють за авторськими методиками. Крім цього, у своїй роботі ми намагаємося використовувати передові практики у роботі з дітьми-інвалідами, в тому числі міжнародний досвід. Наприклад, поряд з іншими у школі застосовують методики вальдорфської педагогіки, яка сьогодні досить поширена у різних країнах світу.

      Під час занять ми намагаємося дотримуватися двох речей: ставитися до дітей з вадами розвитку, як до здорових, та влаштовувати якомога більше заходів, де діти могли б зібратися гуртом, поспілкуватися. Наприклад, у нас дітки, яких зазвичай вважають «хворими», самостійно готують і блискуче проводять вистави лялькового театру, танцюють, співають, малюють і виготовляють різні саморобки. До речі, в навчальному процесі беруть участь і батьки, які в такий спосіб отримують необхідні педагогічні навички, знімають стрес, стають упевненiшими.

      Звичайно, «Фенікс» — це не панацея від усіх бід. Не завжди все виходить, але головне в тому, що гуртом вдалося зрушити брилу зневіри і потроху покращувати ситуацію, переконуючись, що це можливо. Більше того, наш досвід для декого вже є зразком. Люди звертаються до нас iз проханням поділитися тим, що знаємо і вміємо. Сьогодні ми вже готові систематично надавати методичну підтримку іншим і, на щастя, невдовзі матимемо таку можливість. Десь два тижні тому представництво Світового банку в Україні за Програмою малих грантів підтримало проект фонду «Сподіванка», в рамках якого протягом 6 місяців проводитимуться семінари і практичні заняття для родин, де є діти з вадами розвитку.

      — Будь ласка, розкажіть докладніше про цей проект.

      — Ідея дуже проста і перевірена нашим власним досвідом. Сьогодні багато родин з дітьми-інвалідами перебувають у дуже скрутному становищі. Однією з головних причин цього є те, що державна система піклування про таких дітей не може забезпечити їм нормальний догляд, а приватні заклади дорого коштують. Через це один з батьків постійно «прикутий» до своєї дитини, він не може знайти нормальну роботу і реалізуватися в суспільстві. Звідси виникає «зачароване коло»: родина не може лікувати і навчати свою дитину, бо в неї немає грошей; гроші вона не може заробити, бо хтось весь час змушений бути поряд з дитиною. Бідні, бо хворі, хворі, бо бідні.

      У рамках проекту, який здійснюватиметься спільно з Громадською організацією «Ноосфера» (м. Зміїв, Харківська обл.) та Харківським науковим медичним товариством, ми намагатимемося зробити дві речі. По-перше, донести до батьків думку про те, що, об'єднавшись, вони зможуть вирішити частину проблем. По-друге, дати їм певні навички для роботи з дітьми-інвалідами за передовими методиками. Для цього ми плануємо провести відбір 100 родин з міста Харкова і Зміївського району області, де є діти з вадами розвитку, а також 20 представників лікувально-виховних закладів, і організувати для них серію навчальних семінарів і практичних занять.

      Під час реалізації проекту буде підготовлено групу тренерів-консультантів, які зможуть надавати допомогу іншим родинам. Крім цього, ми плануємо ознайомити учасників проекту з діючими державними програмами соціального захисту дітей-інвалідів, а також налагодити зв'язки з громадськими організаціями, які надають благодійну допомогу. Тобто ми хочемо дати людям не «рибу», а «вудку», яка допоможе їм самостійно працювати над вирішенням своїх проблем.

      — А як ставляться до вашої діяльності профільні органи влади?

      — Зараз ми якраз проводимо консультації зі структурами, які опікуються питаннями нашої цільової групи. Ми дуже розраховуємо на їхню організаційну й інформаційну підтримку. Деякі чиновники з упередженням ставляться до громадських ініціатив. Але більшість працівників цих органів нас розуміють і повністю підтримують. Сподіваюсь, що ми знайдемо спільну мову і будемо співпрацювати.

      — Чи є вже бажаючі взяти участь у проекті?

      — Так, ми ще навіть не розпочали відбір родин, а до нас уже телефонують люди, які з iнтернету дізналися про результати конкурсу проектів Світового банку: вони просять внести їх до складу учасників. Сподіваємось, завдяки цьому проектові більше дітей отримають шанс на щасливіше життя.

  • Осередок суспільства імені Гіменея

    Лев Толстой писав: «Усі щасливі сім'ї щасливі однаково, а кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму». Але з класиком погодяться, напевне, не всі. Адже в кожного свої уявлення про щастя. Безперечно лише одне: у світі до цього часу існують мільйони подружніх пар, у яких дружина та чоловік настільки ідеально доповнюють один одного, що на їхньому тлі розмірковування про якусь там гендерну нерівність здаються щонайменше смішними. І ми в сьогоднішньому матеріалі словом «гендер» зловживати також не будемо. А просто спробуємо очима фахівця подивитися, чи змінилося в українському суспільстві протягом останніх років ставлення до інституту сім'ї і який характер цих змін. Наш експерт — доктор психологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталя Максимова. >>

  • Разом нас багато

    Хто з нас не любить розглядати старі сімейні фотографії? Оті, де в центрі сидить глава родини, поряд — його дружина, а навколо них примостилася ціла купонька діток? Згодьтесь, у цих групових портретах є щось надзвичайно тепле, те, що вказує на непорушність світобудовних законів людського суспільства. Ще якихось п'ятдесят років тому в Україні вистачало сімей, що повністю відповідали етимології цього слова — сім «Я». Нині ж навіть родини з трьома дітьми вважаються рідкістю, особливо у великих містах. Але, на щастя, не всі представниці прекрасної статі згодні з твердженням відомої української письменниці про те, що народження дітей позбавляє жінку творчої енергії. Хтось, як, скажімо, лікар, співачка, депутат Київради і мати чотирьох дітей Ольга Богомолець, спростовує цю тезу на власному прикладі. А хтось доводить її хибність суто математичними методами — адже «енергія багатьох» завжди більша, ніж «енергія одного». Кореспонденти «УМ» переконалися в цьому, познайомившись із деякими активістками Київської міської асоціації багатодітних родин. >>

  • Няня за 200 «зелених»?

    Шукати «домашній персонал» можна будь-де: серед родичів і знайомих, за оголошеннями на дошках, стовпах чи у рекламних виданнях. Будь-який варіант має і «плюси», і «мінуси». Якщо удасться вмовити доглядати за дитиною дідуся, бабусю чи тітку, то такій «няні» можна стовідсотково довіряти, вона наглядатиме за дитиною майже з батьківською любов'ю (все ж таки рідна кров). Але, як правило, дорослі та досвідчені близькі віддразу ж починають повчати, «як жити». Крім того, відносини «роботодавець — найманий робітник» також можуть дати тріщину в родинному кораблі. Якщо серед ваших сусідів чи знайомих хтось погодився спробувати професію няні чи няня, то неприємності можуть бути і з ними. Приміром, надто говіркі знайомі можуть виносити на загальне обговорення ваші сімейни таємниці, про які базікатиме дитя. >>

  • Шлюбні засідання

    За даними Інституту соціології НАН України за минулий рік, лише 64 відсотки опитаних є прибічниками обов'язкового реєстрування шлюбу. Решта розділилися на поки рівні за кількістю «табори». Це або ті, що є затятими противниками узаконення стосунків, або ті, що не визначилися і вагаються. Занепокоєні цією статистикою національний прес-клуб «Громада і влада» та Київський міський центр сім'ї «Родинний дім» скликали чергове засідання на тему «Чи сприяє традиційний шлюб створенню повноцінної сім'ї?», під час якого серед іншого обговорювали уявлення про шлюб у сучасній масовій свідомості, альтернативні форми шлюбу, чи відповідають модернові шлюби ментальності та традиціям нашого народу. Пропонуємо ознайомитися з думками деяких учасників засідання. >>

  • Не бюджетом єдиним

    Беручи шлюб у ранньому віці, молодята найчастіше роблять вибір навмання, до змін у своєму житті, як правило, не підготовлені. Ступаючи на весільний рушничок, вони ще не усвідомлюють усієї відповідальності, яка звалиться на них після того, як відгримить вальс Мендельсона. Адже хто витрачатиме «викроєний» час на розмірковування про планування сім'ї та розподіл подружніх обов'язків? Тоді закохані ще перебувають у рожевому світі романтики: квіти, цукерки та обіцянки дістати зірку з неба. І все видається «половинкам» пiд силу, аби тільки побратися. А далі романтика поступово зникає: прогулянки парками та відвідування кафешок залишаються на поодинокі свята, а будні заповнюються з'ясуванням стосунків на кухні. >>

  • Ну скільки ще повторювати?!

    Психологи дійшли висновку, що є слова і вислови, які, на перший погляд, нібито й «не страшні», однак, якщо мама їх повторює день у день, завдають чималої шкоди дитині. Навіть якщо ці вислови говорити спокійним тоном, вони дратують дитину не менше, ніж відверті грубощі й крик. >>