«Наше містечко» з прибалтійським акцентом

            До театру Лінас Зайкаускас прийшов із суміжної професії — вчився у Вільнюській консерваторії на диригента, але згодом зрозумів, що театральна режисура захоплює більше. Вступив до Санкт-Петербурзької консерваторії на факультет режисури музичного театру. Першою самостійною виставою була «Прекрасна Єлена» Оффенбаха у Каунаському музичному театрі. Працював у театрах Каунаса, Паневежиса, керував Російським драматичним театром Литви і тоді, у 1992-му, був наймолодшим у країні серед своїх колег- худруків.  У його активі — понад тридцять вистав у драматичних, музичних театрах, на телебаченні: «Медея» Еврипіда, «Макбет», «Король Лір»  Шекспіра, «Маленькі трагедії»  Пушкіна, «Дядя Ваня», «Три сестри» Чехова, «Одруження»  Гоголя та інші. Протягом останніх трьох років Лінас Зайкаускас є вільним художником, котрий працює за запрошеннями у різних театрах Польщі, Литви, Росії. Вистава «Наше містечко», на прем'єру якої  Театр драми і комедії запрошує 5, 13 та 17 червня,  — перша його постановка в Україні.

            — Лінасе, скажіть, будь ласка, що краще i що складніше: бути незалежним вільним художником, постійним режисером-постановником у театрі чи навіть керівником цього театру?

            —  Можливо, коли ти постійно працюєш на одному місці — це вселяє впевненість у завтрашньому дні. Ти знаєш: щомісяця у тебе будуть гроші, хоч і невеликі. Коли працюєш у різних театрах як вільний режисер, завжди плануєш свою роботу на майбутнє. І дуже прикро, коли заплановані речі не відбуваються... Був час, коли я  вісім місяців не мав  роботи... Але, що стосується творчого пошуку та професійного росту, то, можливо, працювати у різних театрах з різними акторами — дуже великий досвід та певна професійна школа.

            — Іноді людина, яка сприймає світ творчо, не може мислити комерційно... А у вашому випадку потрібно бути і режисером, і комерційним директором...

            — ...Хочу згадати, що коли композитора Прокоф'єва запросили у театр,  першим його питанням було: «Де у вас бухгалтерія?». Так що по-різному буває...

            — Чому саме цю п'єсу і саме в цьому театрi ви ставите? 

            — По-перше, я вдячний театру за те, що запросили мене на постановку. Прекрасний театр і прекрасне місто. З Едуардом Митницьким ми були знайомі ще під час моєї роботи у Литві. У Вільнюському театрі Едуард Митницький поставив чудові вистави «Украдене щастя» Франка та «Чайку» Чехова. Митницький — чудовий режисер, який вміє працювати з акторами. У вільнюському театрі у нього закохалися майже всі актори, i не тільки цього, а й інших театрів у Вільнюсі (у виставі Митницького грали справжні зірки з інших литовських театрів). Коли мене запрошували, я був упевнений, що Митницький не може керувати поганим театром. І я не помилився. Театр драми і комедії має чудову високопрофесійну трупу. Мені дуже приємно, що у цьому театрі актори розподіляються не на поганих та добрих, а на добрих та ще кращих... Працювати у цьому театрі для мене було великим задоволенням... Наші прекрасні дружні стосунки з Едуардом Марковичем не перериваються і сьогодні. Можливо, ще й тому я опинився у Києві, у цьому театрі... А чому саме ця п'єса? Пропонувалося кілька творів. Але гадаю, що ця п'єса буде близька для будь-якого глядача. І високочолий інтелектуал, і проста кухарка знайдуть у цій п'єсі мотиви для власної душі.

            — Що  бачили у Києві в інших театрах?

            — На жаль, через постійні репетиції не довелося переглянути вистави інших театрів. Хоча мені пощастило подивитися «Істерію» Гладія та  «Кармен» Жолдака  у Національному театрi iм. І.Франка. Безперечно, ці дві вистави та майже весь переглянутий репертуар лівобережного театру не може охарактеризувати київську театральну ситуацію... Найголовнішим для мене було подивитися саме акторів у Театрі драми і комедії. Я приїхав працювати, а не відпочивати.

            — Ви обрали професію театрального режисера і, не зважаючи ні на які життєві складнощі, лишаєтеся у цій професії. Чому?

            — Можливо, це відбувається тому, що я більше нічого не можу робити.... Звичайно, я жартую, але у жарті є лише певна частка жарту, а все інше — свята правда. Хто може знати, як складеться життя... Ніколи не кажи «ніколи». Може, у майбутньому все буде інакше. Але поки що  отримую велике задоволення від того, чим я займаюся в театрі...

            — Що саме вас захоплює у театрі?

            —  Я не можу бути композитором, тому що я не вмію писати музику; я не можу бути диригентом, тому що не маю абсолютного музичного слуху; не можу бути хореографом, тому що не вмію танцювати... Але ставлю вистави і намагаюся робити хороші вистави. І у житті для мене найголовнішим є творчість. Я не вірю у творчість, що народжується у муках, тоді й результат  виходить вимученим. Люблю коли творчість народжується у радощах і дарує велике задоволення. Хоча бувають і творчі мазохісти, які тішаться,  терзаючи себе. Але менi подобається, коли у мене на репетиціях хороша атмосфера, коли всі актори прагнуть працювати, коли для людей театр є задоволенням і радістю. Для мене найголовнішим у роботі є те, щоб актори працювали з повагою один до одного, коли можна жартувати, сміятися, а не ображатися, не кидати попільнички та стільці, як це буває іноді у театрі. Слава Богу, що у мене зараз немає відчуття, яке виникало, коли я робив перші кроки. Тоді мені здавалося, що для того, щоб уміти працювати у театрі, потрібно приходити на репетиції з п'ятнадцятьма зарядженими пістолетами ...

            — Хтось подумає: ось тобі і театр. Чому так було на початку?

            — Театр — це дуже непросто. Актори — взагалі дуже складні люди... Кожен молодий режисер, кожен молодий диригент на початку роботи у театрі боїться акторів, боїться музикантів в оркестрі. Молода людина дуже не впевнена у собі на перших кроках своєї роботи у професійному театрі. Кожен з молодих хоче показати: я вас не боюся, панове актори! Тому, можливо, виникає бажання бути тираном та заряджати ці пістолети у кишенях. Звичайно, я висловлююсь образно.

            — А не краще було б просто зацікавити, заінтригувати акторів?

            — Звичайно. Але це вміння приходить уже з досвідом. А перші роки роботи у театрі для молодої людини — перевірка на стійкість...

            — Хто зі світових майстрів режисури для вас є авторитетом?

            — Важко сказати... Просто кожна хороша вистава для мене — велика школа. Звичайно, коли дивишся погану виставу, також чогось навчаєшся. Навчаєшся, як робити не треба. Для мене дуже близька литовська театральна школа. Це такі постаті, як Еймунтас Някрошюс, Рімас Тумінас, Йонос Вейткус, Оскорос Коршуновас та багато інших. Крім цього, великий вплив на мене мали й мають вистави, які робив Роберт Стуруа, Олександр Кантарі, покійний Анатолій Ефрос...  Із західних режисерів — це Роберт Вілсон, Пітер Брук, Тадеуш Кантор...

            — Театр сьогодні змушений сортувати вистави для рiзної публіки. І прикладом тому є багатий репертуар Театру драми і комедії. На ваш погляд, яка п'єса сьогодні може прозвучати найбільш актуально?

            — Актуально прозвучати може будь-яка п'єса. Але на сьогодні важливіше питання, скільки людей прийде на виставу та принесе свої гроші! Вибір п'єси залежить від того, якому глядачеві театр адресує свою майбутню виставу. Це може бути інтелектуальний глядач, елітарна публіка... Але якщо театр вибирає п'єсу для елітарної публіки, то з самого початку  знає, що вона користуватиметься невеликим попитом. Утім елітні п'єси повинні бути в театрі заради його творчого і професійного росту. А якщо театр обирає п'єсу для широких мас, то п'єса повинна бути настільки зрозумілою та захоплюючою, щоб  продавалась як гарячі булочки  — так кажуть у Польщі. І хороший театр прагне розподіляти смаки глядачів різних категорій. Мистецтво взагалі  елітарна справа. Але «театр розваги» теж повинен бути. І якщо театр хоче заробляти гроші, він повинен стати театром заради розваги. Але питання в тому, чи буде це хороший театр...