Електричний стілець чи диктаторський трон?

Доля

            Професія тренера особлива. Вона спонукає людину завжди бути готовою до постійних змін як на полі, так і поза ним. Тому справжніми професіоналами своєї справи стають люди з «живим» розумом, які вміють швидко орієнтуватися в поточній ситуації. Що ж це за люди — тренери, як і для чого вони працюють?

            Відколи існує футбол, були й люди, які вчили, як у нього грати. З розвитком «спорту номер один» змінювалися й уявлення людей про гру. Сучасний футбол певною мірою можна вважати наукою. Вже майже не залишилося романтиків 1960-х років, коли види тренування вибирали за інтуїцією, розстановку гравців на полі — суворо за амплуа, «якість» гри футболіста оцінювали «на око», а його фізичний стан — звичайними медичними засобами. Нині ж існують тонни книжок з теорії футболу, клуби обслуговують спеціалісти різних профілів, лабораторії стежать за кожним кроком футболістів. Є певна категорія людей, які за примхою долі стали футболістами, а закінчивши кар'єру гравця, йшли на тренерський місток, бо  нi на чому іншому, крім футболу, вони не розумілися. Звичайно, це «розуміння» було різного рівня. Можна закінчити вищу школу тренерів, але «читати» гру так і не навчитися. Справжні ж тренери — це не просто люди, які прив’язалися до футболу через певні обставини (в більшості — ті ж футболісти) і тепер не можуть його залишити, які цим заробляють гроші; для них футбол — це улюблене заняття назавжди, що займає більшу частину вільного часу. Можна сказати, це фанати своєї справи, або, коротше, професіонали.

Тренер — президент

            У будь-якому разі оцінкою праці тренера є результат. Освічені люди розуміють, що в сучасному футболі неможливо його отримати помахом чарівної палички. Потрібен час, аби попрацювати з командою і створити з нею боєздатний колектив, звичайно, за сприяння керівництва клубу. Відносини між тренерською й головуючою гілками влади у футбольному клубі бувають доволі різними. Якщо президент вважатиме, що він розуміється на футболі не менше за тренера, навряд чи таке співробітництво має гарні перспективи. У нашому футболі, на жаль, небагато клубів, де йдуть назустріч побажанням тренера, де рівень функціонерів відповідає рівню їхніх претензій на гідні результати. Не називаючи зайвий раз імен, зауважимо, що нерідко буває, коли кадрами і грою намагається керувати функціонер, а не тренер, хоча кожен мав би займатися своєю справою.

            Загальновідоме з цього приводу ім’я президента московського «Спартака» Червиченка, який, придбавши клуб, як іграшку, здумав зробити все на свій лад. Сумний результат бездумної трати коштів і такого «керівництва» усім відомий. Відомий чеський фахівець Зденек Земан з цього приводу казав: «У футболі з’явилися нові цінності, які моя голова відмовляється сприймати. Більше не існує жодних правил, власники клубів визначають усе, вони створили свої закони, зручні для них самих. Ти просиш купити захисника, а отримуєш форварда. До того ж я зовсім не розумію нинішні ціни на футбольному ринку: вони не мають нічого спільного з користю, яку спортсмени здатні приносити».

            До речі, стосовно цін. Деякі керівники клубів вважають, що чим більше грошей вони вкладуть у свою команду, тим краще вона зіграє. За прикладами далеко ходити не треба: наш донецький «Шахтар», московський ЦСКА або ж іспанська «Барселона» недавнього часу. Аби поставити крапку в цьому питанні, хочеться сказати, що все мусить робитися професіонально, і чим більше перебуватиме у клубі справжніх фахівців своєї справи, тим успішніше виступатиме команда.

            Лише маленьке зауваження. Існують власники клубів — комерсанти, для яких найважливіше — заробити на футболі гроші. Якби президент празької «Спарти» Коштял дав своїм гравцям пограти у постійному складі хоча б пару сезонів, думаю, команда могла б здивувати Європу, подолавши бар’єр 1/8 фіналу Ліги чемпіонів, куди вона стабільно пробивається за рахунок доброї селекції та тренерської думки. На противагу зазначимо, що бувають і тренери, які просто заробляють гроші, не дбаючи ані про своє ім’я, ані про результати команди. Відомий аргентинець Пассарелла, виголосивши гучні промови про перспективи «Парми», вже за два місяці її залишив, проте з двома мільйонами доларів у кишені.

            Часом навіть за, здавалося б, пристойних результатів президенти не задоволені своїми тренерами. Жерар Ульє провів у «Ліверпулі» шість сезонів, виграв 2001 року кілька трофеїв, зокрема Кубок УЄФА, але нині боси клубу хотіли б перемоги у першості Англії, тому француз залишає «Енфілд Роуд». Деякі «жорстокі» президенти просто не пробачають навіть тимчасових спадів. Два роки тому Ярослав Гржебик вивів «Спарту» до другого групового турніру, обігравав той же «Порто», але сповзання на друге місце в національній першості коштувало йому тренерського місця. Віктор Прокопенко, вперше вивівши донецький «Шахтар» у груповий турнір Ліги чемпіонів, також був звільнений Рінатом Ахметовим за подальше «невстигання». Декому ж просто хочеться мати наставника з гучним ім’ям, як у «Реалі» чи «Челсі», що відмовилися від послуг «тихіших» фахівців — Дель Боске та Раньєрі.

            Особливо хочеться сказати про молодих тренерів. Президенти клубiв, які надають їм право працювати в їхніх лавах, мають усвідомлювати, що зробити суперкоманду в новачків може просто не вистачити досвіду роботи. Дуже рідко буває, що відразу вони влучать у «яблучко». Приклад француза Дідьє Дешама, котрий вивів «Монако» до фіналу Ліги чемпіонів, є, скоріше, винятком. Частіше молоді тренери, які користуються фактично лише набутим під час кар’єри гравця, просто доходять до межі, вище якої перейти вони просто не можуть за браком знань особливостей роботи саме тренера, бо чарівне слово «досвід» приходить із часом, його, як кажуть, не купиш. Так було з Гуллітом і Віаллі в лондонському «Челсі», Шустером у донецькому «Шахтарі», Матеусом у белградському «Партизані». На цих хоча б і перспективних спеціалістів чекає подальша праця, а хто і як нею скористається для свого тренерського майбутнього, залежатиме вже від особливостей людини.

Принципи роботи

            Кожен тренер керується у своїй діяльності різними методами, час від часу вирішує різні завдання. Можна добре підібрати вмілих виконавців, та не створити з них боєздатний колектив, бо селекція — лише одна з ланок ланцюжка тренерського знаряддя. Якщо є час, можна покластися на виховання власних кадрів; при серйозному підході до справи результату можна досягти і таким чином. Яскраві приклади — школи голландського «Аякса» і французького «Осера», які постійно поставляють кваліфікованих гравців до дорослих команд, що досягають пристойних результатів.

            Якщо ж треба вирішити конкретну термінову задачу, наприклад зберегти місце в дивізіоні, виграти Кубок, тобто «завести» команду на декілька матчів, можна запросити фахівця лише для цього, бо надалі сподіватися на якусь користь команді від нього не варто, і, звичайно, від таких тренерів прогресувати футбол не буде.

            Деякі спеціалісти роблять ставку на боротьбу, збуджено налаштовують, буквально заряджають футболістів на гру. Емоції у них б’ють через край — згадаймо Йожефа Сабо і Валерія Газзаєва. Це також один із засобів керування командою, але бажано, щоб до цього докладалося ще щось. Найцінніші ж фахівці — це організатори гри. Вони збирають команду з футболістів як конструктор, кожен за своїми принципами, і колектив має працювати, як злагоджений механізм. Саме за це ми поважаємо Лобановського, Ліппі, Купера, Капелло, Морінью, новобранця «Шахтаря» Мірчу Луческу. Звичайно, що у професійному спорті максимально цінуватимуть професіоналів, які володіють якомога більшим набором можливостей впливу на гру.

Чому, куди?

            Часом здається незрозумілим, чому успішні тренери залишають команди. Марчелло Ліппі пішов із «Ювентуса», Рафа Бенітес (позавчора про це стало відомо) йде із «Валенсії». Думається, навіть творчі люди, якими безперечно мають бути тренери, потребують відпочинку навіть від улюбленої справи. Інколи їм треба змінити оточення, щоб досягти нових вершин, вийти на новий, більш високий рівень, як, наприклад, італієць Фабіо Капелло. Футбольних наставників можна назвати мандрівниками, тому, здається, часом вони кидають виклик самі собі, пробуючи долати й виходити переможцем у нових іспитах. Перехід Жозе Морінью вiд володаря Кубка чемпіонів — «Порту» до амбіційного лондонського «Челсі» можна віднести до такої категорії. Хоча, як кажуть злі язики, тренери в таких випадках намагаються урвати побільше грошей, але навіть за такого підходу їм це можна пробачити, бо тренерську лаву не даремно прирівнюють до електричного стільця. І загальновідомо, що завжди виграє команда, а програє тренер...