«Дюк» знайшов героїню

14 фільмів конкурсної програми ІІ ОМКФ відображали максимум проблем сьогодніш­ньої Європи, бачення шляхів їх подолання, сучасну кіномову, інколи кіносленг. За винятком українського і російського фільмів. Українсько–російська (знову ж таки) картина Олександра Шапіро «Бес Пор No» — про десятикласника, що став королем порноіндустрії, і його батька — чесного «мєнта», по–перше, запізнилася років на п’ять, а по–друге, попри те, що добро перемогло, а зло покаране в дусі давньогрецької трагедії (у фіналі батько вбиває сина), віддає підлітковим задоволенням автора від сцен злягання, насилля і виду купи грошей. Де шукати художність — невідомо, але те, що в конкурсних програмах українських кінофестивалів немає жодного вітчизняного фільму — ще більша непристойність.

Конкурс, як дзеркало

Російський конкурсний фільм «Вправи у прекрасному» — екранізація акторських байок і закулісся «чосу» столичних антреприз по «городам і вєсям», фільм глядацький, з правильною пропорцією мелодраматичних моментів — викликав у вдячних одеських глядачів шквал оплесків. Проте на тлі інших конкурсних фільмів був милою «дрібничкою», саморобкою, лубком. Призи різних типів журі — красномовні самі по собі. Приз глядацьких симпатій отримала німецька картина «Альманія: ласкаво просимо до Німеччини», повнометражний дебют німецько–турецької акторки, режисерки і сценаристки Ясмін Самдерелі. До речі, жіноче кіно на фестивалі представлене дуже потужно, і, як правило, жінки–режисерки поєднують у собі як не три, то дві професії точно — не всі актриси, але режисерки і сценаристки — два в одному — практично всі. Крім Ясмін Самдерелі, в Одесі показували фільми Кіри Муратової, Авдотьї Смирнової, Альони Званцової, Джоді Фостер, а стрічка француженки Селін Ш’ямма «Дівчисько\Tomboy» стала найкращою на ОМКФ.

Повернемось до «Альманії»: в ній режисерка відповідала на запитання численної турецької громади в Німеччині — «хто ми?». Шестирічного Ченка Ілмаза не беруть ні в турецьку, ні в німецьку футбольну команду, оскільки його мама — німкеня, батько — турок, народжений у Німеччині. І тоді двоюрідна сестра хлопчика Ченан розповідає йому історію трудової міграції їхнього дідуся Хусейна, який у 1964 році приїхав у Німеччину, а згодом перевіз усю родину. Фільм дуже теплий, дотепний, в якому йдеться і про цінність великої патріархальної родини, і про зміну культурної парадигми людей, і про важливість самоідентифікації. Очевидно, ця картина надзвичайно важлива для сьогоднішньої Німеччини, доречна і вчасна, і ця ж очевидність плюс дві краплі дидактики в очах професійної критики напевне були недоліком. Парадоксально, що молода публіка вибрала цей фільм про національну і культурну ідентичність, тодi як про власну українську ідентичність їй не йдеться. А вітчизняні режисери таких тем бояться як вогню. Раз уже зайшлося про цю тему, скажу, що українську мову впродовж 10 днів в Одесі я почула разів зо п’ять: Богдан Ступка і Ада Роговцева відповідали на прес–конференції українською, голова Державної агенції з питань кіно Катерина Копилова зачитала на відкритті привітання від Президента і прем’єр–міністра, міністр культури Михайло Кулиняка заспівав на закритті з московсько–одеським інтелектуалом Олександром Гордоном «Ніч яка місячна», герої фільму Тараса Ткаченка «Собачий вальс» з альманаху «Закохані в Київ» говорять українською, як і деякі герої російської картини «Вогні притону», події якої відбуваються в Одесі та поблизу в 1958 році. Титри буквально двох–трьох фільмів були українською і російською мовами, решти — тільки російською, але, залишивши під заставу свій паспорт або водійське чи журналістське посвідчення, можна було взяти навушники, через які йшов синхронний український переклад. Толерантно.

Як виглядають українці очима іноземців, продемонструвала позаконкурсна робота португальського режисера Сержиу Трефо «Поїздка в Потругалію», де зіркова Марія де Мадейруш зіграла роль українки з «караваєм» на голові і в курточці а–ля Снігуронька — фактично іконографія Юлії Тимошенко. Бюджетна чорно–біла картина, знята у двох декораціях, але точно передає безправне становище співвітчизників за кордоном — причепурених, безсилих, без’язиких. Марія де Мадейруш пристойно говорить у фільмі російською, адже прототип її героїні — лікар Таня із Донецька говорить цією мовою.

Приз за найкращу режисуру головне фестивальне журі і журі українських кінокритиків присудило бельгійській картині «Убийте мене, будь ласка» Оліаса Барко — чорній комедії з приблизно 40 смертями, історії про те, як кожен може вибрати у каталозі свій спосіб смерті і замовити його. За словами голови журі Єжи Штура, думки членів журі розділилися щодо цього фільму, і хоча вони не розділяють ідеології картини, зроблена вона надзвичайно професійно, тут можна говорити про посттарантінівський синдром, коли смерть сприймається як жарт, про шекспірівські пристрасті і висоту грецьких трагедій. Обґрунтування Єжи Штура не поділяє німецький кінокритик Клаус Едер, який за картину не голосував, він натомість процитував Годара: «Ви можете не любити моє кіно, але не маєте права його не розуміти».

Приз за найкращу актор­ську роботу отримала ізраїльська актриса Ке­рен Бергер за роль у стріч­ці «Дві ночі». А Гран–прі і приз журі кіноклубів — французька стрічка «Дівчисько» Селін Ш’ямми, історія про дівчинку Лору, яка приїхала в нове місто, і, щоб подружитися з місцевими дітьми — переважно хлопчиками — вдає із себе хлопця. Як виплутатися з цієї ситуації, яка щодня обростає новими неправдами, — ось питання. Тонкий психологічний фільм про внутрішнє життя сучасної дитини, часто самотньої, дезорієнтованої, заплутаної в питаннях статі. Тему підліткових драм піднімає і британська стрічка «Субмарина». Чудова картина, яка стала фаворитом фестивалю буквально з першого показу. Шкода і дивно, що за бортом фестивальних нагород залишилися два фільми — стильний, як шведський дизайн, дотепний і проблемний повнометражний дебют 26–річного режисера Андреаса Омана «У космосі почуттів не буває» і соціальна комедія фіна Доме Карукоскі «Герої Полярного кола». Це справжні фестивальні фільми, які спокійно можуть бути глядацькими: сюжет, проблеми, прийоми, гумор, колорит — усе припасовано доцільно і грамотно.

«Українська лабораторія»: не змагання, а підтримка молодих

На тлі «різнотрав’я» світового кіно, представленого на Одеському МКФ, фактична відсутність сучасного українського кінематографа не так впадала у вічі завдяки симпатичній ретроспективі «Українська комедія» і міні–конкурсу «Українська лабораторія», в яких на розгляд журі (Нана Джорджадзе, Віржині Девеса, Сергій Чліянц, Дмитро Шолудько) представили чотири повнометражні роботи знаних режисерів — «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової, «Щастя моє» Сергія Лозниці, «У суботу» Олександра Міндадзе, «Двоє» Анатолія Матешка — і альманах «Закохані в Київ», що складається з восьми короткометражок. Чи серйозно вибирати серед таких важковаговиків найкращий український фільм — спірне питання, тому члени журі віддали приз імені Миколи Шустова і 50 тисяч гривень короткометражці Тараса Ткаченка «Собачий вальс».

Як сказала в коментарі «УМ» відома грузинська режисерка Нана Джорджадзе: «Мені здається, для майбутнього українського кіно важливіше підтримати молодих — їм потрібна підтримка не тільки дипломом, папірцем, а й грошима. У збірнику «Закохані в Київ» було кілька гідних фільмів — ми сперечалися і з цього приводу. Дуже хороша була «Рука» Олега Борщевського, — і за задумом, і за жанром, «Три слова» Іллі Власова, гарно був зроблений трилер «Дещо» — про чоловіка, який спився і вбив свою дружину і сина. Фільм, який ми вибрали, зроблений у традиційній манері — пластичність, мова, оповідь, але картина стилістично витримана і за жанром, і за підходом. І ця традиційність виправдана — тому що це зникаючий Київ і зникаюче покоління, фільм вийшов зворушливий, ніжний, людський».

Продюсер альманаху «Закохані в Київ» Володимир Хорунжий обіцяє, що восени збірник вийде в український прокат, і тоді глядачі зможуть оцінити, зокрема, й чудові акторські роботи Ади Роговцевої і Миколи Олійника. Кінокритик Сергій Тримбач каже, що для нього головним відкриттям фестивалю була Ада Роговцева: «Мене вразила Ада Роговцева і в «Собачому вальсі», і у «Вогнях притону». Людина, якій за 70, дивовижно міняється. І вона ж на мінімумі працює, ці очі, в яких вікова печаль — людина ніби засушилася, вона вже нічого не чекає. Таку Роговцеву я ще не бачив».

Пітчингуйтеся — і обрящете

Важливою для українського кіно подією став пітчинг — презентація кінопроектів iз метою знаходження інвесторів, готових фінансувати фільм. Із 34 заявок на фінальний пітчинг, який оцінювала експертна комісія на чолі з головою Держагентства з питань кіно Катериною Копиловою, було відібрано десять. Володимир Тихий запропонував два проекти — альманах «Україна, гудбай» (на тему «Чому українці виїжджають за кордон») і соціальну драму «Зелена кофта». Мирослав Слабошпицький хоче розширити свій 10–хвилинний фільм «Глухота», показаний у конкурсі Берлінале, до повного метру і вже має 50 тисяч євро після презентації проекту на Роттердамському кінофестивалі, для початку роботи над картиною «Плем’я» йому треба ще 450 тисяч євро. Пошукачем був і проект Сержа Аведікяна «Параджанов», прем’єра якого запланована на 2014 рік. Молодий актор і режисер Антон Комяхов (знімався у фільмах Олександра Шапіро) подавався з проектом «Богині», а російська режисерка Варвара Фаєр із фільмом «Демони» за сценарієм відомої української драматургині, що працює переважно в Росії, Наталії Ворожбит. Експерти пітчингу відзначають серйозний рівень презентації більшості проектів, «фішками» презентацій були і гучні імена — як от байопік про Параджанова, й імениті фахівці — як Сергій Михальчук, що був заявлений оператором у трьох проектах, але переконати виділити 25 тисяч гривень на свій фільм змогла Віра Яковенко, яка збирається знімати картину «Аутсайдер» з Олексієм Горбуновим у головній ролі.

Формат пітчингу так вразив голову правління Одеського коньячного заводу« Шустов» Дмитра Шолудька, що він вирішив фінансувати виробництво одного з десяти проектів, презентованих під час пітчингу: «Можливо, наша думка збіжиться з думкою журі і ми підтримаємо «Аутсайдерiв» Віри Яковенко. Можливо, це буде якийсь інший проект». Два цікаві моменти в цьому пітчингу: серед 10 заявників не було жодного одесита чи одеської групи, і майже всі проекти–фіналісти беруть участь у конкурсі Державного агентства з питань кіно.

Гордон «упіймав зірку»

Вікторія Тігіпко підкреслила, що Одеський МКФ — це глядацький фестиваль, і публіка, що відвідала цьогорічний кінофорум (понад 70 тисяч людей), дає підстави говорити про ОМКФ як про один із найбільших глядацьких фестивалів у Східній Європі (дуже нам хочеться бути лідерами хоч на сході Європи, хоч у якихось сферах). А глядачі хочуть видовищ і «зірок». Оргкомітет нараховував 80 «кіносвітил», причому якщо на польського актора і режисера, педагога, сценариста Єжи Штура («Сексмісія», «Дежа вю», «Три кольори: білий», «Декалог», «Любовні історії» та інші) або португальську актрису, співачку, режисерку Марію де Мадейруш («Кримінальне чтиво», «Генрі та Джун», «Капітани квітня») одесити реагували мляво, то на російських «суперстарз» — Нікіту Міхалкова, Федора Бондарчука, Гошу Куценка чи Оксану Фандеру — iз захватом і благоговінням. Нікіта Міхалков, проти якого повстала вся кінематографічна Москва, а радикальні противники створили альтернативний Спілці кінематографістів Кіносоюз, в Одесі все ще — герой–коханець №1. У програмі «Зроблено в Одесі» він представляв свій ранній фільм «Раба кохання», і там же, на Ланжеронівському узвозі, розповів, що мріє в Одесі знімати фільм за оповіданням Івана Буніна «Сонячний удар».

У герої ОМКФ цього року було вибрано також російського інтелектуала — жовчного і мізантропічного телеведучого, режисера Олександра Гордона «з Одесою в корінні». Гордон був ведучим церемонії відкриття і закриття фестивалю, і навіть на тлі Маші Єфросиніної, яка вже давно перестала запитувати «А що ми сьогодні ведем?», примудрився вести себе хамовито. Смокінг на церемонію закриття в Одеську оперу він одягати не став — білий лляний піджак і світлі брюки доповнив пузатий келих коньяку, з яким чудовий телеведучий і явився на сцену. Його багаторазовий жарт «А де міністр?» із приводу міністра культури навряд чи можна назвати удачею конферансу, а те, що Гордон «зловив зірку», помітили навіть добродушні після шампанського в фойє шанувальники його гострого телевізійного пікірування. Закривав Одеський міжнародний кінофестиваль новий фільм Олександра Гордона «Вогні притону» за книжкою його батька Гаррі Гордона. Оксана Фандера, яка зіграла власницю маленького борделю Любу, надзвичайно красива жінка, яка за характером і типажем у фільмі нагадувала Любов Поліщук, але очевидно їй не вистачило драматургічного матеріалу, щоб глядач повірив у її екзистенційну драму до кінця. А режисура цього простого і по–своєму теплого фільму з невизначеною історією і хорошою операторською роботою ніби вимагає розділити образ Гордона на телеведучого і режисера, і другому придумати якийсь псевдонім, щоб першому не було ніяково.

Портретна подібність

Підозрюю, що кожен фестиваль схожий на його засновника чи президента (хто там у них головний?). Одеський міжнародний кінофестиваль подібний на Вікторію Тігіпко — самодостатню, енергійну, сучасну, успішну бізнес–леді. І програма фестивалю нагадувала класичний робочий графік амбіційного бізнесмена: робота, робота — одночасно кілька переглядів фільмів, майстер–класи у літній кіношколі, сценарна майстерня, ділові комерційні переговори — кіноринок, пітчинг, за участю державних чиновників обов’язково (кожен підприємець знає, що без них будь–яка блага справа не зрушить із місця), а ввечері — «запалювать»: вечірки, танці біля басейну, багато спонсорського коньяку, дрес–код. Такий режим, як не дивно, оцінили не тільки «зірки» і члени журі, яких «гуляли» по повній програмі — п’ятизірковий готель, відпочинок на яхті, ресторани, будь–які примхи, а й «Голлівудська асоціація кінопреси», яка вручає власну кінонагороду «Золотий глобус». Член Асоціації Габріель Лерман вручив Вікторії Тігіпко почесний знак визнання і «штовхнув» промову: «Крім «Золотого глобуса», ми щороку видаємо більше 1 мільйона доларів різних стипендій, а також грантів для кіноасоціацій та інших організацій, пов’язаних із кіно. Ми ставимося до наших нагород дуже серйозно, тому відвідуємо багато фестивалів і шукаємо перлини. У цьому році ми включили Одеський міжнародний кінофестиваль до списку тих кінофестивалів, які ми відвідуємо». Якщо врахувати, що членом журі ОМКФ був генеральний секретар впливової асоціації кінокритиків ФІПРЕССІ Клаус Едер, а на фестивалі працював президент цієї організації Жан Руа, оргкомітет фестивалю правильно «охопив» центри впливу.

Голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач каже: «В Одесі вийшов достойний фестиваль. Минулого року Йос Стелінг сказав мені: я був на багатьох фестивалях, але як для першого фестивалю він майже ідеально організований. Тоді я був у журі і бачив кінофестиваль із парадного боку — з тобою цяцькаються, возять, годують і все таке інше, але цього разу я був у центрі подій, збоку, і можу сказати: хороша, рівна програма. У Москві, де я перед цим був — на фестивалі класу «А» було кілька провальних фільмів, тільки розводиш руками: як вони могли туди потрапити?». Залишається додати, що бюджет ІІ Одеського МКФ склав 3 мільйони доларів, з яких 9% виділила держава.

ДО РЕЧІ

ІІІ Одеський міжнародний кінофестиваль «забив собою» тиждень із 13 по 21 липня 2012 року.