Львiвськi адреси Івана Свiтличного

«Чтоби больного било випiсано єщо сегодня!»

Не так давно Україна відзначила 80–річчя одного з найвизначнiших особистостей у нашому суспiльному лiтературному життi, самобутнього лiтературознавця, поета й перекладача, iдеолога шiстдесятництва, довговiчного каторжанина Івана Свiтличного.

У Луганську, на батькiвщинi Свiтличного, до цiєї дати вийшла друком книга спогадiв, дослiджень, документiв i листiв. У цiй книзi авторами та респондентами виступають i львiвяни, або згадуються їхнi iмена — це брати Горинi, родина Крип ‘якевичiв, Калинцiв, Теодозiя Бриж та Євген Безнiско, Михайло Осадчий, Микола Петренко, Іван Гречко, Олена Антонiв i ще багато iмен. Мій спогад — про лiкаря Юрiя Сандурського, у якого лiкувався Іван Свiтличний i з яким ще певний час пiдтримувався зв’язок.

У життi чи не кожної людини може настати час вибору: будеш ти таким чи iншим, зважишся на вчинок чесний i справедливий, чи проминеш небезпеку, прикрившись звичним: «Не шукай чорта, то й вiн тебе не зачепить!»

Для головного лiкаря нейрохiрургiчного вiддiлу Львiвської обласної лiкарнi швидкої допомоги Юрiя Сандурського така вiдлiкова година прозначилася лiтньої ночi 1987 року, коли несподiваний дзвiнок вiд Романа й Лесi Крип’якевичiв поставив перед ним завдання: негайної госпiталiзацiї тяжкохворого. А вже зранку вiн знову звично приступив до виконання своїх клопiтних обов’язкiв — коли майже перед самими дверима кабiнету побачив її, плекану й пещену жiнку, начмеда лiкарнi. У її голосi з–пiд зовнiшньої урiвноваженостi проривалося роздратування: «О, то ви сьогоднi так рано! Певно ж, турбуєтеся про здоров’я хворого, якого поселили просто посеред ночi без будь–якого погодження! — i додала вже роздратованiшим тоном: — Та ще й у палату, яка тримається для поважнiших пацiєнтiв!»

І вже наостанку, бачачи, що Юрiй Михайлович проходить повз, рiзко додала: «Чтоби больного било випiсано єщо сегодня і к двенадцатi часам!». Хворий, про якого мовилося, насправдi був одiозною фiгурою: кумир українського шiстдесятництва, блискучий лiтературознавець і довголiтнiй в’язень гулагiвських катiвень, який лише недавно повернувся iз сибiрського заслання — Іван Свiтличний.

Вiн саме гостював у свого друга i спiвкамерника Зеновiя Красiвського у Моршинi, де сподiвався бодай трохи пiдправити пiдiрване каторгою здоров’я, але несподiваний напад задавненої хвороби, за ним — другий, потiм знову...

Іван Свiтличний саме в той час лежав у палатi непритомний. Наче щойно розплющував очi, пробував щось сказати — i знову небуття...

— Я не вiзьму на душу такого злочину: викидати з палати важко хвору людину, робiть це вже ви самi, давайте розпорядження, вiдповiв на повторне зауваження свого керівництва лiкар Сандурський. І хоч як праглося начальству виконати наказ можновладцiв, адже щойно дзвонили з вiдповiдних органiв iз безапеляцiйною вимогою — справа загальмувалася. Як не чiплялися за владу каральнi структури — часи вже були не тi: перебудова та гласнiсть, до того ж недавнiй Чорнобиль... Тож на адресу лiкаря Сандурського тiльки й почулося мовлене крiзь зуби: «Ну ми тєбє єщо прiпомнiм!..» Але Юрiй Сандурський належав до тих лiкарiв, iз якими мусили рахуватися посадовцi навiть високих рангiв.

Сандурський нiс хворого пiдлiтка кiлька кiлометрiв до лiкарнi

Мене з ним познайомив його старший брат Ігор, знакова фiгура львiвського осередку шiстдесятництва, зацькований сусловсько–маланчукiвською системою, зведений iз цього свiту саме їхнiми стараннями. Але ще зi студентських лiт (а ми вчилися разом на унiверситетськiй журналiстицi) Ігор тiшився надiями на вдале творче життя, можливiсть професiйного зростання. Вiн серйозно займався табуйованими довгi роки проблемами ролi пiдсвiдомого у творчостi, на царинi якої пробували свої сили вiдомi свiтовi творчi величини, а в українськiй фiлософiї вона пов’язувалася саме з iменем Григорiя Сковороди, але бiльше Івана Франка, що й дало змогу молодому вченому пiдготувати дисертацiю саме на цю тему. Його запримiтили: замовленi статтi вiд редакцiй українських журналiв, газети «Лiтературна Україна», запрошення на семiнари з Києва та Харкова, Прибалтики, iнших наукових центрiв. Але за кiлька рокiв, саме з часу арештiв у середовищi творчої молодi 1965 року, становище рiзко погiршилося: поняття пiдсвiдомого у творчостi знову було пiддано остракiзму...

Ігор шукав самоти — а тут його брат, зовсiм молодий лiкар, очолив мiжсiльську лiкарню неподалiк Турки. Тож у снiгових горах можна було усамiтнитися. Саме в таку пору гостював там i я, майже три тижнi посеред заснiжених лiсiв над гiрською рiчечкою. Тож наслухався вдячних вiдгукiв горян про молодого лiкаря. Насамперед про те, як вiн нiс на руках хворого пiдлiтка кiлька кiлометрiв до лiкарнi: бездорiжжя, а юнаковi конче була потрiбна операцiя...

Із часом доля таки усмiхнулася Юрiєвi: на одному iз семiнарiв його запримiтив органiзатор нейрохiрургiчної служби в Українi, визнаний учений А. Ромоданов, узяв пiд свою опiку, став керiвником наукової працi й невдовзi рекомендував на поважний пост у щойно створеному нейрохiрургiчному центрi областi, де Сандурський став i головним нейрохiрургом — а це надзвичайно високе визнання!

А тодi, в днi, згаданi нами на початку нашої короткої оповiдi, Юрiй Сандурський докладав неймовiрних зусиль для полiпшення здоров’я, вистражданого i знеболеного Івана Свiтличного. Дещо вдалося — про це згадували пiзнiше друзi Свiтличних, помiж яких родина Крип’якевичiв, а особливо Іванова любляча дружина великомучениця Льоля, опiкунка i санiтарка хворого.

«Іван вiрив цьому лiкаревi»

Свiтличнi мали в лiкарнi окрему палату з двома лiжками, шафкою i лазничкою. Юрiй Сандурський навiдувався сюди по кiлька разiв за змiну — щоб переконатися, як Іван реагує на лiкування, при потребi призначити щось нове.

Друзi згадували: «Іван вiрив лiкаревi, коли той заходив, Іванове обличчя свiтлiло, i вiн тягнувся до нього всiм тiлом, притримуючи паралiзовану руку...»

А цi рядки зi спогадiв Іванки Крип’якевич–Демид: «Коли прийшов час прощатися, лiкар простягнув Льолi грошi: вiзьмiть, я вас прошу. Вам треба купувати лiки. Це вiд мене i моєї дружини...» І ще таке: «Того самого дня бачила, як Льоля, не лiчивши, передала цi грошi до Києва родинi Сверстюкiв, яких саме спiткало нещастя з сином. Вона сказала при тому: Сьогоднi їм бiльше потрiбно...»

У недавно виданому на батькiвщинi Івана Свiтличного мiстi Луганську «Науковому збiрнику до 80–рiччя з дня народження...» цитується i один iз листiв Іванової дружини до лiкаря: «Шановний Юрiю Михайловичу! Дуже вдячнi Вам за лiки (Сандурський i надалi опiкувався хворим), тiльки закiнчили курс, здається, стан трохи покращав. Прошу пробачити, що ранiше не подякувала, бо не мала Вашої адреси. Стан у чоловiка не дуже змiнився, порiвняно з тим часом, як вiн був у Вашiй лiкарнi. Трохи гiрше стало з пам’яттю, частiша судома хворої ноги. Інколи болить голова... чекаємо лiта, щоб знову гайнути до Моршина, як Бог дасть...»

А за якийсь час звернулася знову з проханням узяти його на повторне лiкування — чомусь у Києвi не знаходилося вiдповiдних умов. Але було вже пiзно...

Це розповiдь про одного хворого — а їх у бiльш як пiвстолiтнiй практицi лiкаря було ой як багато, i на радiсть — переважно щасливих.

Нинi роки пригинають, але роботи таки не бракує. Поки вiрне серце i рука спроможна пiдливати потребуючим помiчного елiксиру радостi й дужостi. Але ще раз — це книга про Івана Свiтличного, просто я наголошую на деталях причетностi Львова до його долi.

Микола ПЕТРЕНКО,
письменник