Морська слава України

Історія пам’ятає чимало морських звитяжних подвигів українців. Це й походи київських князів Ігоря, Святослава, княгині Ольги не лише Чорним морем (зокрема й до Константинополя), а й Каспійським, а звідти — на Кавказ. Найбільш історично значимим був похід Великого Київського князя Володимира до Криму, у Херсонес, де він 988 року прийняв християнство й був хрещений.

Традиції київських князів чудово продовжили запорізькі козаки — вони були вправними корабелами та моряками. Їхні швидкохідні чайки здатні були перетнути Чорне море лише за 30 годин. Ця обставина збагатила XVII століття яскравими історичними подіями, значними перемогами, зокрема, над Туреччиною та її сателітами. Історики налічують у XVII столітті близько 50 походів козаків Чорним морем й до Криму. Це століття подарувало з середовища запорізького козацтва низку видатних отаманів, мореплавців, котрі є славою української історії. Саме козаки стали основною силою Російської імперії у завоюванні Криму. І саме тому теза про те, що Крим — «ісконно рускій», виглядає як мінімум великим перебільшенням. Української крові там пролилося немало.

Козаки тримали під контролем Чорне море

Великі морські походи проводили козаки з початку XVI століття. Запорожці здобували славу і військову здобич та визволяли з полону своїх побратимів під Кафою, Стамбулом, Синопом, Трабзоном, Кілією, Варною тощо. Починаючи з 1606 року у морських походах стало широко відоме ім’я Петра Сагайдачного. Цього року запорозькі козаки, здійснивши морський похід, піддали штурму турецькі укріплення Білгород та Килію, взяли на абордаж турецький флот iз десяти галер і, озброївши свої чайки захопленими на галерах гарматами, взяли штурмом фортецю Варна.

У 1607 році взято Очаків та Перекоп, в 1608–му та на початку 1609–го років під час великого морського походу на 16 чайках атаковано укріплення Кілія, Білгород та Ізмаїл. У 1612 році взято Кафу (Феодосію), в 1614–му — Трапезунд (Трабзон) та Синоп.

У травні–червні 1615 року запорожці на 80 чайках (близько чотири тисячі чоловік) перетнули Чорне море, висадилися на берег біля Стамбула, розгромили порти Мізевну та Архіоку і вирушили у зворотний шлях. Султан вислав навздогін флотилію галер, які наздогнали козацькі чайки навпроти гирла Дунаю. Запорожці дали бій турецькій ескадрі, частину галер узяли на абордаж, інші розсіяли по морю. Кілька галер козаки привели до турецької фортеці Очаків і спалили їх на рейді порту на докір гарнізону. У морському бою взяли в полон турецького адмірала.

Роком пізніше в Дніпровському лимані близько семи тисяч запорожців на 150 чайках розбили турецьку ескадру Алі–баші, яку вислав султан на пересторогу запорожцям. Після цього, долучивши до свого флоту трофейні галери, запорожці вийшли в море, обігнули Крим і атакували Кафу (Феодосія), в якій розгромили 14–тисячний гарнізон і звільнили полонених. Після цього майже весь турецький флот за наказом Сагайдачного було знищено. Далі було захоплення Синопа, розгром турецької флотилії Ібрагім–паші.

Освіта та хист дозволили Сагайдачному винайти настільки вдалу тактику ведення морського бою, що відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле у травні 1618 року записав: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. Принаймнi вони сьогодні на Чорному морі — така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати». Одним з основних елементів розробленої Сагайдачним морської тактики було широке використання невеликих маневрених суден для десантування та ведення бою проти важких кораблів. Ще одним тактичним прийомом було блокування кораблів у порту та нав’язування битви в умовах обмеженого маневрування. Подібні прийоми ведення бою надалi використовували видатнi російськi флотоводцi. Але Петро Сагайдачний практикував цю тактику проти турецького флоту за два століття до перемог російських адміралів.

Чому росіяни проти Сагайдачного?

Очаків, Ізмаїл, Синоп, Стамбул... Ці назви стали синонімами слави флоту Російської імперії, малоймовірно, щоб вони нічого не говорили жителям Севастополя. Однак окремі з них виступають проти встановлення пам’ятника гетьману Сагайдачному, який своїм військовим талантом здобував славу на Чорному морі майже за 200 років до того. У чому ж причина неприйняття? У тому, що Сагайдачний був українцем? Чи, може, в тому, що росіяни в морських перемогах над Туреччиною не були першими? Можливо, але це не головне. Ось вона, проста відповідь на, здавалося б, складне запитання: перемоги Сагайдачного просто не вписуються в російську історіографію. У той час, коли між Туреччиною та імперією Габсбургів тривала війна, коли Туреччина розширила свої володіння на Іран і намагалася розширити їх у Європі, саме тоді слабка Москва шукала з Туреччиною зближення, а український гетьман і флотоводець Петро Сагайдачний громив турків на суші й на морі. І будь–яка згадка про це як для Москви, так і для окремих «жителів і гостей» міста Севастополя є неприємною. Ось тому вони і виступили проти...

Крим пам’ятає доблесть козаків

Список козацьких перемог суттєвий: Сулима брав Кілію, Варну, Ізмаїл, Азов; легендарний Іван Сірко за 25 років виграв 54 битви з 55, у яких брав участь (це він підписав відомий лист турецькому султану); Михайло Дорошенко, котрий загинув у Криму 1628 року, його онук Петро Дорошенко й чимало інших. Ці походи щоразу супроводжувалися визволенням із рабства тисяч одноплемінників, одновірців, і часто ці походи здійснювалися разом із братами–козаками з Дону. Згаданими сторінками нашої історії ми законно можемо пишатися — вони свідчать про глибоку віру козацтва, сміливість, мужність, любов до Вітчизни.

У Криму досі збереглися матеріальні свідчення дивовижного військового мистецтва, хоробрості, доблесті козаків. І в наші дні у Феодосії (старій Кафі), Судаку можна побачити стіни, башти тих фортець, які брали воїни Сагайдачного, визволяючи викрадених у рабство співвітчизників. Неприступні стіни фортеці Чуфут–Кале в Бахчисараї й сьогодні вражають нас, а татарський Ахтіар (Ак–Яр) — нинішній Севастополь — кілька разів спалювали запорожці. Сагайдачний підкоряв, наприклад, і Херсонес, де за 700 років до цього прийняв хрещення рівноапостольний князь Володимир.

За Крим Калнишевський отримав медаль iз діамантами

Далі було захоплення Криму Російською імперією: ця боротьба тривала у другій половині XVIII століття і закінчилася в 1783 році анексією Кримського ханства. Однією з головних причин завоювання Кримського пів­острова було прагнення російського уряду ліквідувати останню перешкоду на шляху до повної та інтенсивнiшої колонізації південноукраїнських степів і всього Північного Причорномор’я. Через призму колонізації степових просторів Південної України, очевидно, можна розглядати й ліквідацію російським урядом у 1775 році Запорозької Січі, у сфері інтересів якої перебували найкращі землі та угіддя колишнього українсько–кримського порубіжжя.

Внесок українців у кримську кампанію Російської імперії 1769—1783 років важко переоцінити. Разом i російськими полками активну участь у військових діях під час російсько–турецької війни 1769—1774 років узяли формування запорозьких козаків, які мали багатий досвід ведення бойових дій проти турків i татар, а також новоутворені в Новоросійській губернії, яку заселяло значною мірою українське населення, Самарський гусарський, Єлисаветградський i Дніпровський пікінерні полки. Сім тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Калнишевським воювали у складі авангарду князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном та Ха­джибеєм, а запорозька флотилія діяла на Дунаї. Про заслуги запорожців свідчили бойові нагороди: Петро Калнишевський отримав золоту медаль iз діамантами, ще тисяча козаків — срібні медалі. Новоросійська губернія, яка була найближчою до театру воєнних дій, фактично утримувала російськi війська та прикордоннi форпости.

У 1770 році було розпочато будівництво порубіжної Дніпровської лінії, що простягалася від сучасного Бердянська річкою Бердою та Кінськими Водами до Дніпра. Зведення цієї лінії також лягало на плечі нових поселенців, більше того, вона проходила запорозькими володіннями.

Маніфест приєднання Криму написав українець

Одним із найбільших ідеологів (поряд iз Г. Потьомкіним) приєднання Криму до імперії був українець О. Безбородько, виходець iз середовища козацької старшини Лівобережної України. Статс–секретар імператриці Катерини ІІ, член Колегії іноземних справ і майбутній канцлер Російської імперії (в часи імператора Павла І), він навіть став автором маніфесту про приєднання Криму до Російської імперії від 8 квітня 1783 року, хоча в російській, та й радянській історіографії, як правило, увагу акцентують на провідній ролі в ідеологічно–політичному обґрунтуванні та дипломатичній підготовці анексії Криму саме Потьомкіна, якому часто помилково приписують i авторство згаданого маніфесту.

Необхідною передумовою подальшого входження Криму до імперії була необхідність форсованої колонізації півострова лояльним населенням, оскільки в результаті тривалого російсько–турецького протистояння 70–х — початку 80–х років i наступного переселення татарського населення до Туреччини регіон залишався практично напівбезлюдним. Основу колонізаційних ресурсів, на думку російського уряду, мали скласти росіяни та українці. Очевидно, в російському уряді небезпідставно сподівалися, що після ліквідації 1775 року Запорозької Січі принаймні частина запорожців, зважаючи на їхній власний досвід колонізації степового порубіжжя південноукраїнських земель, переселяться до Криму. Використавши сприятливу міжнародну кон’юнктуру, 8 квітня 1783 р. Росія оголосила про приєднання Криму, що фактично означало анексію незалежного і суверенного на той час дер­жавного утворення.

Наші на кримських війнах

Варто зауважити, що під час численних воєн на території Криму в різні часи активну участь брали саме українці. Так, під час російсько–турецької війни (1787—1792 років), оборони Криму та Кавказу покладалися на окремі корпуси і Чорноморську козачу флотилію (оскільки, власне, Чорноморський флот Російської імперії ще тільки активно будувався). З метою залучити якомога більше українців на свій бік під час військових дій 22 січня 1788 року імператриця Катерина II підписала указ про створення «Війська вірних козаків». Козаки були підпорядковані генерал–аншефу О. Суворову, командувачу імператорськими військами.

Саме завдяки маневреним козацьким чайкам удавалося неодноразово успішно атакувати турецький флот. А згодом на Кінбурнській косі турецький флот було повністю розгромлено: загальні втрати становили 15 суден, 6 тисяч чоловік убитими й пораненими, близько 2 тисяч полоненими. Проте й козаки, хоч і виграли битву, понесли втрати. Під час абордажних боїв загинуло 18 козаків, у полон потрапило 235. Було смертельно поранено й кошового отамана Сидора Білого. Радісний Потьомкін доповідав 19 червня 1788 року в Петербург: «Флот капудан–паші веслувальною флотилією розгромлений... Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами.... з 200 менших гребних суден, у кожному по 60 запорожців.... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їхнім отаманом Сидором Білим».

Були й інші звитяги: у жовтні 1788 року Потьомкін доручив Антону Головатому захопити турецьке укріплення на острові Березань — важливого стратегічного пункту в гирлі Дніпра, яке підтримувало Очаків. Козаки, взявши на плечі гармати, під вогнем турецьких батарей стрімко атакували. Після навального штурму козаки оволоділи береговими окопами та турецькою артилерійською батареєю. Незабаром у полон здався весь турецький гарнізон. За цей подвиг Головатий був нагороджений Георгіївським хрестом.

Потім козаки захопили Хаджибейську фортецю. Слідом за Хаджибеєм упала фортеця Акерман, а за нею козацька ескадра Антона Головатого із 50 чайок за підтримки козацької кінноти Захарія Чепіги і російської піхоти Михайла Кутузова нічним штурмом узяла фортецю Бендери на Дністрі.

На початку грудня флотилія Головатого ввійшла в Дунай: узяла штурмом Сулин і дала змогу розмістити там артилерію Суворова. Далі був Ізмаїл (у бою за нього чорноморські козаки Головатого взяли 26 турецьких знамен, десятки гармат, багато зброї та амуніції). За взяття Ізмаїла Антон Головатий був нагороджений хрестом Святого Георгія, а козаки — срібною медаллю. Таким чином, саме дії флотилії козацького «адмірала» Головатого відкрили шлях до Ізмаїлу з боку Дунаю та вирішили питання взяття фортеці.

Поранених у Кримській війні лікувала вся Україна

Відзначилися наші земляки й у Кримській війні 1853—1856 років (а було це суперництво між Російською і Османською імперіями за панування на Ближньому Сході). Армійців для Чорноморського флоту набирали переважно з Таврійської, Херсонської й Катеринославської (нині Дніпропетровщина) губерній, де були переважно українці. Вони були звичні до спеки, вміли плавати, та й доправлення їх до місця служби не була надто дорогою для державної скарбниці. Третину гармат для польової артилерії до початку Кримської війни було виготовлено в Київському арсеналі. Ядра для Чорноморського флоту традиційно відливали на Луганському казенному ливарному заводі, що був найближчим до театру дій. Шосткинський пороховий завод (нині Сумщина) постачав порох до Південного артилерійського округу та Чорноморського флоту.

Війна та епідемії спричинили багато хворих і поранених. Госпіталів не вистачало, отож їх вивозили з Криму по всій Україні. Тільки з травня по серпень 1855 року з Криму було вивезено 44 тисячі солдатів і матросів.

В обороні ж Севастополя активну участь брали пластуни (розвідники) Чорноморського козацького війська, які здійснювали вилазки на позиції ворога. Зразкову медичну службу організував у Севастополі вінничанин Микола Пирогов, який на практиці розробив основоположні принципи вчення про військово–польову хірургію.