Квиток на ковчег «Україна»

Більш ніж третина, а якщо точніше, — 37,7 відсотка, домогосподарств в Україні перебувають у стані гострого соціального відторгнення. Такі невтішні дані було озвучено під час презентації Національної доповіді про людський розвиток «Україна: на шляху до соціального залучення». Термін «соціальне відторгнення» в нашій країні малопоширений, а більшості і взагалі не зрозумілий. Якщо говорити про соцiальне залучення, то тут iдеться про активну участь громадян країни в життi суспільства. Не тільки в політичному сенсі (справно ходити на вибори і віддавати свої голоси), а й як швидко людина може знайти роботу й отримати кваліфіковану медичну допомогу, як часто може відвідувати концерти, театри, музеї, словом, жити повноцінним життям. Якщо громадянин не спроможний користуватися цими суспільними благами в повній мірі, він опиняється за бортом суспільства. Тобто є соціально відторгнутим. А таким, як зазначено в дослідженні, є кожен шостий українець.

Село неначе погоріло...

«Соціальне відторгнення має багато облич і може торкнутися кожного. Дитини з інвалідністю, яка не може піти до школи та спілкуватися з однолітками, бо в приміщенні немає пандусу чи ліфта. Сиріт, які не мають життєвих навичок та часто не вміють приготувати обід чи випрати одяг. П’ятдесятирічної жінки, яка через вік не може працевлашуватися. Прикладів — безліч, — каже Рікарда Рігер, директор Представництва «Програма розвитку ООН в Україні». — Але кожна людина повинна мати можливість прожити довге і здорове життя, здобути освіту, вільно використовувати свої знання і таланти, визначати власну долю. І якщо з перешкодами на шляху до повноцінної участі в економічному, соціальному, культурному та політичному житті держави стикаються великі групи людей, таке суспільство не може бути успішним».

«Треба розуміти, що завжди існуватимуть окремі індивіди, які будуть відторгнутими, ми ніколи не зможемо прийти до суспільства стовідсоткового соціального залучення, — додає директор Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова. — Але таких людей не повинно бути багато. Обмеження в будь–якій сфері, хай то культура, медицина, освіта — звужує свободу вибору і можливості людського розвитку для всієї держави. Тому так важливо докладати максимум зусиль, щоб залучити соціально відторгнутих до громадського життя».

Як з’ясували експерти під час дослідження, критичне відторгнення дуже поширене у сільській місцевості, особливо, якщо порівнювати з великими містами. Цьому сприяють і брак роботи на селі (люди ніби й зайняті на своїх присадибних ділянках, каже Елла Лібанова, але доходи це приносить мізерні), і розвалена інфраструктура (немає дитячих садочків, сучасно оснащених шкіл), і транспортна віддаленість (у деякі села й автобуси не щодня ходять), і недоступність культурних ресурсів (мешканці великих міст можуть дивитися десятки каналів телебачення, користуватися інтернетом, читати різні періодичні видання, відвідувати театри, кіно та концерти, спортивні клуби, отримувати туристичні послуги, що здебільшого є недоступним для сільського населення). «Чи треба тепер дивуватися, що з села тікає молодь, а лікарі та вчителі не хочуть їхати туди працювати?», — каже Елла Лібанова. До речі, мешканці малих міст (з населенням до 100 тисяч осіб) — теж у групі ризику. Адже знайти роботу в невеликих містечках, які часто є депресивними, — така ж проблема, як і на селі. У цих містах рівень безробіття у півтора раза вищий, ніж у середньому по країні, б’ють на сполох фахівці. І якщо не розробляти для них спеціальних програм економічного розвитку, муніципалітети цих міст ніколи самотужки не подолають таких складнощів.

Країні не вистачає футболістів? То народжуйте самі!

А от наступний чинник, який призводить до соціального відторгнення, журналістів навіть шокував. «Не повірите, це народження в сім’ї другої дитини, — каже Елла Лібанова. — Я не жартую! Це справді дуже серйозний фактор бідності». Сім’ям із дітьми взагалі доводиться нелегко не тільки матеріально. На презентації наводили приклад молодої сільської жінки — матері–одиначки. Влаштуватися на роботу вона не могла, бо в селі немає дитячого садочка, щоб найняти няню — потрібні гроші, а де їх узяти безробітній? Для отримання соціальної допомоги нема підстав: дитині є три роки, отже, іди працюй! Просто замкнене коло! Зрештою в органах соціального захисту жінці порадили... віддати дитину до інтернату, а самій шукати роботу. Скажіть, у держави все гаразд зі здоровим глуздом, коли вона пропонує матері такий вихід із ситуації?

Серед інших ризиків, які «допомагають» опинитися за бортом суспільства, — безробіття, брак вищої освіти, пенсійний вік. Щоправда, в зоні ризику перебувають далеко не всі пенсіонери, зазначає Елла Лiбанова. А ті, яким виповнилося понад 70 років. Тобто йдеться про людей, які виходили на пенсію давно і з маленькими зарплатами, відповідно мають невисокі пенсії.

Та якщо з безробіттям і пенсійним віком усе зрозуміло, то як впливає на соціальне відторгнення брак вищої освіти? Це насправді дуже цікавий момент. «Щоб там не говорили про низьку якість вищої освіти в Україні, але в наш час вона дійсно робить людей невразливими до ризиків бідності, — каже Елла Лібанова. — Бо люди з вищою освітою значно легше працевлаштовуються, ніж ті, хто її не має. Навіть якщо вони працюють не за фахом». Експерт додає: якщо в сім’ї є бодай хтось один із вищою освітою, він може «витягнути» із зони ризику всю родину. І не тільки втечею від бідності, а й долученням до культурних і духовних цінностей. Людина, яка має за плечима університетський диплом, намагатиметься бодай зрідка побувати в музеї, театрі, кіно, і своїх дітей туди поведе. У такій родині, як правило, передплачують газети і купують книжки, всебічно цікавляться життям і здобутками країни. У цій сім’ї намагатимуться дати якісну освіту i дітям. До речі, культурно–освітня форма відторгнення — дуже показова. Адже одна справа, коли родина не може відвідувати ті ж театри й музеї, бо не має грошей на квитки. Й інша, коли декому це зов­сім не потрібно, бо, як зазначає пані Лібанова, «не формується налаштованість населення на використання культурних досягнень суспільства».

Наостанок Елла Лібанова дала рекомендації, які були напрацьовані фахівцями під час роботи над звітом: «Треба підвищувати довіру людей до всіх державних інститутів. Якщо ми цього не доб’ємося, то будуть провалені всі економічні і соціальні реформи, які зараз здійснює влада. Без підтримки населення ні про яку модернізацію держави і суспільства не може бути й мови».