Палац Мерінга майже скопійований з імператорського Маріїнського.
...Від нової сільської школи стежина вивела на узвишшя, до залишків кам’яної брами. За нею — острівець минулого, точніше — його уламків. У глибині дворища, поміж струнких ялин та білокорих беріз проглядалася ще красива, незважаючи на зяючі порожнечею віконні та дверні отвори, одноповерхова будівля. На її фронтоні ще вціліло ліплення, подекуди збережені маскарони над вікнами, обсипана штукатурка. Таким ми побачили один iз численних палаців Вінниччини — в селі Нападівка...
Якщо візиткою, скажімо, Тернопілля є замки, то для Вінниччини характерні архітектурні пам’ятки більш пізніх часів — панські садиби та палаци. Проте й вони дійшли до сьогодення в різному стані — від добре збережених до руїн. Тільки замки руйнувалися протягом тривалого часу, а для багатьох палаців та садиб фатальною стала остання чверть століття. Якщо в 30–х роках минулого століття влада цілеспрямовано нищила культові споруди, що були окрасою наших міст і сіл, то тепер головною причиною загибелі палаців є байдужість як органів влади, так і населення до архітектурної спадщини в поєднанні з мізерними коштами, що виділяють на їхнє утримання, а то й зовсім не виділяють. А в багатьох селах це чи не єдині потенційні екскурсійні об’єкти, які можуть привабити туристів i стати джерелом поповнення місцевого бюджету.
Зважаючи на стислі терміни, для мандрівки вихідного дня по палацах Вінниччини ми обрали північ області (з Києва можна дістатися електричкою). Частина триденної подорожі пройде «на колесах», а потім — майже 60 кілометрів пішки. Отже, в п’ятницю ми зійшли зі жмеринської електрички в містечку Калинівка. А через годину в променях вечірнього сонця перед нами постав найбільший на маршруті палац у селі Іванів. Його триповерхова будівля з білими пілястрами, фронтоном та обрамленнями вікон на тлі червоних стін вражає. Наше око одразу втішило те, що парадний фасад палацу відреставрований, на жаль, до заднього, поверненого до річки Сновиди, ще не торкалася рука реставраторів. Уже в ХV ст. тут стояв замок. А в середині ХVІІІ ст. магнат Адам Холоневський збудував палац, залишивши від замку чотири вежі та деякі стіни. Зараз у його приміщеннях дзвенять дитячі голоси, тут — школа–інтернат. З дозволу працівників установи зайшли в середину, оглянули вестибюль, склепінчасті коридори. Після огляду пам’ятки, а також розташованого поруч костелу монастиря ордену бернардинців (1760 р.) ми вирушили стежкою вздовж Південного Бугу в напрямку села Гущинці, приглядаючи місце для ночівлі.
Палац у Гущинцях (ХІХ ст.) прихований iз боку вулиці багатоповерхівками вищого професійного училища. Орієнтиром може бути розташована поруч кам’яна церква поч. ХХ століття. Нашим гідом став випадковий стрічний, що їхав вулицею на велосипеді. Він провів нас до садиби, розповів деякі подробиці про пам’ятку. Двоповерховий палац iз чотириколонним портиком стоїть на узвишші над Південним Бугом. Судячи із занедбаного вигляду, будівлю нині не експлуатують. Утім сторож у палацу є. Тож вікна цілі, двері замкнені, а це дає надію, що до інтер’єрів стародавньої будівлі не дотягнеться рука вандалів...
І знову — Калинівка, звідки нитка маршруту повела вже на схід, до палацу в селі Стара Прилука. Автобус зупинився на трасі в Новій Прилуці. Ці два села, розділені річкою, фактично становлять одне ціле. Від траси до палацу шлях неблизький — повз старовинну церкву Святої Параскеви, а потім — через річку Десенку. З мосту видно ліворуч Троїцьку церкву, а далі — палац, шлях до якого позначений високими ялинами обабіч алеї. Як і в Іванові, тут розташовано школу–інтернат, і це дає певні гарантії збереження пам’ятки. Перше враження від побаченого: перед нами — частина Маріїнського палацу. Царський палац у Києві дійсно слугував за зразок при перебудові цієї будівлі у 1880–х. З дозволу директора школи заходимо всередину одягненої у барокові шати споруди і несподівано опиняємося в казковому мавританському палаці: ряди ажурних колон iз такими ж ажурними зубчатими арками, геометричні орнаменти, яскраві барви. Що й казати — справляє враження! Адже ми сподівалися побачити щось із епохи імператриці Єлизавети, а потрапили в «тисячу й одну ніч»! Власником цього пишного як для села маєтку був фабрикант Сергій Мерінг, який, подейкують, загалом володів 99 маєтками в Україні, Польщі та Росії. Тому тут він майже не жив, а здавав палац в оренду...
Беремо курс на село Нападівка. Тутешньому палацу пощастило значно менше. Тривалий час у ньому навчалися школярі, але в 1986 році сільська школа переїхала в нову двоповерхову будівлю, і відтоді палац почав занепадати. Через залишки в’їздної брами заходимо у двір. Ліворуч, у густих чагарниках, стоїть якась занедбана старовинна двоповерхова будівля. Ми ж прямуємо до палацу, в якому давно вже немає навіть дверей. Проходимо коридорами, кімнатами, заходимо до круглої зали. Вражає, що причиною жалюгідного стану пам’ятки є не тільки час і природні чинники — тут добряче «попрацювали» вандали. Скрізь обсипана штукатурка, проламані перекриття, понівечені або знищені панно на античні теми, потрощене ліплення. Про спроби порятунку палацу від остаточного руйнування свідчать дві недавно вимурувані (чи відновлені) стіни всередині та новий дах з оцинкованого заліза...
А от палацу в селі Андрушівка, куди ми дісталися на другий день походу, пощастило ще менше. На невисокому відкритому пагорбі при дорозі впадають у вічі руїни, що нагадують залишки середньовічного замку. Однак ще не так давно будівля мала задовільний стан і використовувалася як колгоспний склад, потім — молочарня. Тепер нашому погляду відкрилися суцільні руїни, які навряд чи вдасться колись повернути до життя. Палац ХVІІІ століття, що пережив і революції, і війни, не зміг пережити нинішні часи.
Останнім у цей день був палац у селі Спичинці, де нині розташовується школа. Нам пощастило. Незважаючи на неробочий день та вечірню годину, ми застали там директора школи Руслана Чередника та вчительку Валентину Чередник, які й провели коротку екскурсію. Збудований наприкінці ХІХ століття Генриком Тишкевичем у стилі ренесанс палац мав нагадувати замки Франції. За час свого існування будівля не зазнала ні перебудов, ні модного сьогодні «євроремонту», і ззовні милує око своїми первозданними гармонійними обрисами. У міру скромних можливостей його підтримують у доброму стані. У приміщеннях частково збереглося ліплення. В найкрасивішому з них, з ліпними зображеннями орлів по кутах стелі, облаштовано невеликий музей зі старовинними меблями та предметами побуту дореволюційних часів.
Переночувавши неподалік заболоченого витоку річки Рось під оглушливий жаб’ячий концерт, в останній день подорожі прямуємо до міста Погребища (з нього двічі на день їздять дизелі до Козятина) і розташованого неподалік села з промовистою назвою Круподеринці. До революції тут був маєток відомого військового діяча і дипломата графа Миколи Ігнатьєва. Він укладав мирні договори з Японією (1860 р.) і Туреччиною (1878 р.), в результаті чого Болгарія стала незалежною. У центрі села на високому пагорбі над ставком височить збудована у давньоболгарському стилі церква–мавзолей, під якою в склепі й поховано Ігнатьєва та його дружину й дочку. Збереглася й двоповерхова садиба графа, у якій тепер розташовано школу, де сьогодні навчається не більше 50 учнів.
Ігнатьєвих у селі любили — Микола Павлович славився щедрістю, його хрещениками були майже всі діти в Круподеринцях, а Катерина Леонідівна зналася на медицині, лікувала селян. Граф та графиня пішли з життя «вчасно», тож так і не дізналися, що збудована ними церква після більшовицького перевороту стане зерновим складом, а Білашківська комуна зруйнує частину будівель їхнього маєтку та розграбує панське майно. Діти графа виїдуть за кордон, а в роки Великої Вітчизняної війни графська усипальниця дивом уціліє завдяки Григорію Рудніцькому, який служив у Ігнатьєва і дав німцям, які мали намір підірвати церкву, «голову на відсіч», що золота в могилі немає. Мовляв, усе цінне забрали при від’їзді діти графа. До речі, в 2005 році з нагоди сторіччя Цусімської битви, в якій загинув син графа Володимир і на честь якого на подвір’ї церкви батько пізніше збудував пам’ятник на спомин про «наших славних моряків, які з честю загинули в Цусімському бою», в село приїздила правнучка Ігнатьєва. А два роки тому на храмі за участi посла Болгарії урочисто відкрили меморіальну дошку: «Вірному болгаролюбу графу М.П. Ігнатьєву від болгарського народу». Ігнатьєва в Болгарії справді дуже шанують — на його честь названо одну з вулиць Софії та аж п’ять селищ!
Ще один спомин, який залишив у селі після себе граф, — це великий триповерховий млин над Россю, збудований у 1986 році. З цього унікального об’єкта ще не пізно зробити музей. У цьому ми переконалися, оглянувши непогано збережені інтер’єри поверхів, де ще частково вціліли старовинні механізми, надписи латиницею на деяких iз них. Кажуть, що цей млин працював аж до 1991 року. Сюди, щоб змолоти борошна або надерти гречаної, ячмінної, пшоняної та горохової крупи, їхали люди не тільки з ближніх сіл, а й із сусідніх районів. Саме він дав назву селу, а тепер стоїть покинутий і забутий...
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
